Вася книжок не читав ще більше, ніж я. Тобто він взагалі жодної книжки в житті не читав, казав: «Чого я там не знаю?» Вася любив відбірну російську попсу. Таку навіть по радіо не крутили, а лише переписували на касети в гастарбайтерів, дальнобійників і чисто пацанів-рекетирів, лави котрих мріяв поповнити кожен хлопчик з порядної родини.
— Раз-два-трі-чєтирє, трі-четирє в етам мірє, после дня пріходіт вєчер, я іду к тєбє навстрєчу. — 3 серйозним лицем підспівував Вася магнітофонному реперу. Російська мова Васіна взагалі-то варта окремої опису. Бліц-цитати: «Каторая гадіна?» і «Ми уєзжаєм в нєделю». Обидві ці фрази було вимовлено ним у Києві (а як ще там говорити?!) з телефону-автомата, коли Вася дзвонив знятій колись в Яремчі на турбазі «приїжджій». Як ті київські тьолачькі велися на наших ковбоїв, я по сей день не розумію. В любистку хлопці коси мили, чи. що? Або не коси…
Слава Богові, дискотеку в нас крутили прадвінуті пацани — Тарас Лозовський, Вовка Герелюк та інші. Вони таке гівно, як Вася, не слухали. Якщо там і було щось із російської естради, то хіба лиш папірос-ґанджубас, ґанджубас бйот на галавной мозг. Хоча що таке ґанджубас, ми тоді здогадувалися тільки інтуїтивно. А так, взагалі-то, слухали ай лайк ту мув-іт мув-іт і, ясне діло, Скорпіонс на мєдляках. Чи мадонна на білих танцях. Чи Нірвана, коли вчителі не бачили, як ми страшно гупаємо зчовганою підлогою і трусимо мокрими патлами — тільки то вже було після епохи дезодоранту і колготок.
— От згадай мої слова! — Вася, коли говорив, робив це з інтонацією, як мінімум, Далай-лами. Хоча не уявляв собі, що такий є і хто це.
— Ой, шо вже знову? — я не сильно приховувала своє знудження від його розважливості — вищого ступеня містечкового інтелектуалізму. Тільки от його розшпилена джинсова сорочка і ремінь з важкою пряжкою змушували мене терпіти.
— Прийде день, і тебе так, вибач за слово, заїбе ця вся твоя іностранна музика, що захочеш послухати чогось простого, русського, і про любов.
Цей день ще поки не прийшов.
Зате проминув день фіолетового плаття і прічі фам-фаталь. З балоном лака «Прєлєсть» як гарантом непорушності маминого творіння.
— Давай, Карпа, ходи. Васілій припухне від тебе, — уськала вічно красива й сексуальна Квітчучка.
Я потай теж сподівалася, що припухне. Ну, і боялася, звісно. Васілій — він пацан консервативний.
І Васілій таки припух.
— Шо ти таке з собою зробила?! — це замість «О, яка ти… я в шоці!»
— А що?.. — я озирнулася в пошуках Квітки на моральну допомогу.
Аморальна Квітка кудись швиденько вшилася.
— Та шо — чучело якесь прийшло! Тебе мама бачила?!
— Це мама робила… — в очах моїх бриніли сльози обурення.
— Шо мама робила?
— Це плаття і цю зачіску! — сльози обурення були би не такі зрадницькі, якби не тягли за собою скривлення пики й миттєве почервоніння носа.
— Плаття нармальне… — подивившись кудись убік, дав мені півшансу Вася. — А от пріча твоя… карочє, розчешись.
Розчешись!!! А балон лаку «Прєлєсть:» як відмінити? Ну, ясно, Васю такі речі не цікавили. Вася втягнув соплі через горло і харкнув ними просто на підлогу шкільного гардеробу.
— Хам, — сказала я.
— Ти зара в мене договоришся, — сказав Вася і пішов сходами нагору, у столову. На омріяну дискотеку, куди мені тепер попасти було зась.
Треба знайти Квітку, думала я. Тільки ж як мені туди піднятися з цією уродською прічою, я ж як чучело?! От бляха-муха. Треба когось попросити її покликати. Хвилини три по тому я зловила якусь зальотну Оксану чи Наталку і сказала їй:
— Чуєш, як побачиш там нагорі Квітчучку, попроси, щоби прийшла сюди, до умивальника. Скажи, що вона мені капєц потрібна.
— Добре… — знизала плечима Оксана чи Наталка.
Хвилин за десять Квітка об'явилася.
— Шо є, Карпа?
— Та нічо. Карочє, поможи мені розмочити голову.
— Шо?
— Ну та шо-шо. Давай розмочимо цю прічу. Щітка є?
Щітки для волосся у Квітки не було. В Квітки було ідеальне густе волосся, пострижене під каре на ніжці з хвостиком. А в мене на голові був лаковий унітаз. І щітки для його доглядання не передбачалося.
— Та ладно, — рішили ми, — пальцями.
Якщо ви коли-небудь мили голову в холодній воді взимку, в умивальнику під сходами, куди часто-густо хлопці на уроках ходять сцяти, бо стаціонарний туалет міститься на вулиці і до нього ще пиляти по морозу, ви мене зрозумієте. Ракавая женщіна терпіла трансформацію. Лак «Прєлєсть» не піддавався, як совєцький развєдчік. Він так до кінця й не зліз із мого волосяного унітазу, зате сам унітаз розвалити нам вдалося. І на голові в мене стало те, що вісім-десять років по тому запросто носитиме чорнява дівчинка з ТАТУ, такий собі мокрий кіпіш. Гай-гай, для Яремчі тоді це було не те що радикально… це було… ну, це було як розмочений в умивальнику волосяний унітаз за відсутності гребеня.
Так чи інакше, я пройшла на дискотеку і Вася сказав:
— Ну от, тепер хоч шось… А взагалі мені твоя ця стрижка не подобається. Давай рости нормальне волосся.
Настрій був паскудний. Звісно, я плакала від жалю до себе й людської несправедливості — хіба я винувата, шо мама мені таке нахаламандрила і сказала, що класно?! Я плакала, коли мене, здавалося, ніхто не бачив. А може й бачив. Я не сильно переймалася тоді заповітами Лесі Українки і не слідувала принципу «Щоб не плакать, я сміялась». Леся Українка взагалі видавалася мені злою, хворою, чоловікоподібною асексуальною двоюрідною сестрою вчительки української літератури. Хто така Оксана Забужко чи Ніла Зборовська я тоді знати не знала. Слава Богу. Бо ж моментально з ракавой женщіни зробилася би феміністкою і ходила би у спідниці поверх синіх рейтузів, запхнувши у вуха дешеві дерев’яні кульчики з пацьорками з сувенірного базару, забула би про дезодорант і колготки як про дискримінативні накидання з боку шовіністів-чоловіків, а Вася би летів з вікна столової з попередньо вибитими зубами…
— О, а що з зачіскою? — поцікавилася вдома мама.
— Ой, ма, не питай. Всьо нармально, карочє, — я визувалася, щоби швидше звалити спати.
— Котра година? — суворо і страшно, примруживши очі й затягуючись сигаретою, спитав тато. Нічого нового. Як завжди. Я перевищила ліміт гульок на 5 хвилин. Було 12:05.
— У мене годинник відстав, — буркнула я і пішла в кімнату.
— Я що — закінчив з тобою?.. — ой, тато починав злитися. І це при тому, що коли я приходила додому в сраку п’яна (ви ж теж підлітками напивалися зелено-червоних лікерів ківі-чері, правда?) і валилася спати, він нічогісінько не помічав. А варто було спізнитися на 5 хвилин, як тобі влаштовували допит із тортурами: з ким гуляла, що пила і про що говорила. Як їм пояснити, про що я говорила з Васьою?! І як взагалі можна комусь пояснити, про що ти говориш із хлопцями чи подружками у віці 13-ти років?!
— Ігор, та лиши її… — спробувала вступитися мама, і, як завжди, це в неї не вийшло.
— Вибачте-я-більше-так-не-буду, — прогундосила я завчено. — Можна мені спати?
Після стандартного епізоду одвічного серіалу «Атци і дєті» мене відпустили. І я ще трохи поплакала над своєю лихою доленькою.
На вихідних мама докладала зусиль змусити мене вчити фізику, а я її відволікала Валєрієм Мєладзе, котрого тато називав «воющій-ноющій».