І тоді, можливо, в моїй школі виникне буддистсько-карпатська традиція; в час перед екзаменами діти запалюватимуть духу Юлі Марківни куріння й приноситимуть їй пожертви на визначене місце: фіолетову фарбу для волосся і шматочки крейди, що ними вона часто замурзувалася, але клас про це мовчав, як партизан-ковпаківець правду про свої походи.
Добре, що моя мама нещодавно проробила з цього приводу простий магічний ритуал. Ось як подала мені його в листі сестриця Галя:
«А ще до нас заселилась… Юля Марківна.
Вона якась зашугана, сирота, видно, зірвалася з ланца. Певно, били її дуже.
(Але зупу не їсть мамину, скотина).
Тобто сучка до нас приблудила, і ми її назвали Юля Марківна.
Юля Марківна зірвалась з ланца, бо на шиї має слід.
Юля не зовсім шавка. Трохи в Юлі Марківни риси є мисливські: морда не зовсім тупа, лапи теж спортивні. Словом, приїзди — побачиш. Хоча били Юлю Марківну, мабуть, сильно, бо дуже шугається всього. Спочатку Юля Марківна не їла з баняка, лишень з землі. Я кажу: давай їй миску купимо. А мама каже: ну, ше буду купувати сучці Юлі Марківні миску за гроші, певно шо!
Юля Марківна ходе за мамою по п'ятах. Просто мама дала їй ковбаси, і ми так собі думаємо, шо мама стала першою людиною в житті Юлі, яка дала їй ковбасу».
З часом шия цієї собацюри в місцях ланцюгових тортур заросла блискучою здоровою шерстю, Юля Марківна добряче поправилася на маминих харчах, перестала шугатися патика і стала носити апорти, але замість віддати, сама з ним грається. Відтак вона всім полюбилася і мама вирішила, що нічого таку гарну психу кликати «Юля Марківна». Стали називати її просто Юля. Всі, хто не знають передісторії, впевнені, що то на честь Тимошенко. І тільки малі сусідські діти, котрі до школи ще не ходять, але вже в курсі всіх розкладів нашого містечка і свого неминучого шкільного майбуття, час від часу репетують нашій сучці: «Юля! Юля! Юля Марківна!»
KROPYVA
ЯК МИ СТРИГЛИ КРОПИВУ
Пристрасть до вегетативних збочень проявилася в мене ще у ранньому дитинстві. Мало того, що гралися ми традиційно в кущах під балконами, робили ляльок зі спижджених по сусідських клумбах мальв і чорнобривців (до речі, останні під пам’ятником Шевченку в цьому місті реально смердять), так ще й моїх кращих подружок звали: Кропивницька, Квітчучка і Коновалючка. Пізніше це деревувало в Кропиву, Цвєток і Канавалаву, але це не важливо. Бо у свідоцтвах про народження всіх трьох їх звали Надіями. Тобто якби вони народилися в Массачусетсі чи в Юті — фак Юта, — їх би звали Хоуп. І тоді би я точно зримувала «хоуп — доуп». А так Надя і Драп чи Надя і Ганджубас римувалося не сильно, та й у місті Яремча, де ми в купоньці собі зростали, мирне населення надавало стовідсоткову перевагу важкому алкоголю і поняття не мало, що таке марихуана. І якщо ми в дитинстві втикали в «Територію А», де пріснопам’ятний гурт «Тhe Вйо» співав своє «Ганджааа», то ця міфічна Ганджа уявлялася нам хіба що якоюсь невдалою пасією соліста Кувалдіна, що дала від нього дьору до Юрка Юрченка, бо той же значно імпозантніший і пісні співа понятні, про любов. Але це все так, не до речі. Просто щоби показати вам, наскільки ментально здоровий спосіб життя мають галицькі діти. І геть ніщо цьому здоровлю не перешкоджає, аж поки не настає лихий час статевого дозрівання, але ж про секс тут ні слова, ми ж із вами в пристойній книжці.
Непристойнішою за секс може бути хіба що мода. Траханий фешн — хоча тоді таких слів ми не знали — завозився у місто Яремча з крупного городу Черкаси. Вас дивує, якого це рожна мода отак собі бере і переступає цілу неньку Україну одним махом? Все дуже просто. У Черкаси нас із сестрою сплавляли на літо до бабці з дідом.
— Та повезу дітей до мами… — загадково казала мама.
— Ага, на чисте повітря, на овочі… — змовницьки шепотіла сусідка.
— Ага. В Черкаси. На завод «Азот», — гордо рубала мамашка.
Тим не менш, виростали ми здоровими і білінгвами, котрі, до того ж, стратегічно хитро поширювали «бандеравскій язик» у народних дитячих масах під черкаськими балконами. А потім ми різко виросли, і я навіть схудла, за одне літо перетворившись із 53-кілограмового опецька (зараз я важу 47) у подобу нормальної 12-річної дівчинки.
— Боб-каре на ножкє! Лєсінка! — оголосила моя подружка Юлька, перед тим як модно (!) мене постригти. І таки постригла. Бабця ще й досі, 13 років по тому каже:
— Ото, Ірочка, як тебе кагда-та Юлька постригла, отак і було тобі лучче всього, а тепер таке чорті шо на голові, шо хай Бог милує! Ну шо ж ви у мене такі страшні, дівчата…
Бабці Ліді нас страшенно шкода. А от мені не шкода нікого. Я була безжалісна, як сама мода.
— Крапіва, — заявляю я, щойно повернувшись із «Бальшой Землі» — Черкас. — Лєсінка. Тобі. Всьо. Стрижемо. Хочеш.
Надя мовчала. І мовчала вона, як на мене, ствердно.
— Ну та бо що в тебе за волосся? — провадила я. — Гамно. Так що втрачати нічого. С-т-р-и-ж-е-м-о.
Кропива зітхнула і сіла на стілець. Я навіть їй накрила плечі для проформи. Хоча за пазуху в результаті все одно впало значно більше обстрижків волосся, ніж на підлогу.
— Ну, з Богом! — видихнула я і чикнула ножицями. Надькине волосся було, як у всіх нормальних дєвочок, до плечей, щоби вистачало на хвостики й косички. Тепер позаду воно стало значно коротше, ніж спереду. Ну, щоби був цей перехід, як у героїні «Кримінального Чтива».
— Круто! — замилувалася собою я. — Надька, ульот! — (це слово я теж почула в Черкасах). Дзеркала я їй, ясна річ, у користування не надала.
— Що — лєсінка? — з сумішшю страху і очікування чарівних метаморфоз запитала Кропива.
— Ща-а-а… — примружила очі я і чикнула ще раз. — Отепер починається лєсінка.
Мою «лєсінку» більше пасувало би називати чимось типу «Каскад-Карпати», «Дніпровські Пороги» чи «Розбомблені Потьомкінські сходи». Ну та бо звідки мені було знати, що в постригу, окрім ножиць, приймає участь ще, наприклад, гребінець, яким те волосся підтримують?!
— Чикриж! — сказали ножиці.
— Вау, — сказала я.
— Ну що? — сказала Надька.
Хвилини за чотири з половиною «стрижку» було закінчено. Спереду права й ліва сторони навіть здавалися однакової довжини. Ззаду гордо шкірили зуби кілька міліметрових пучечків «Каскад-Карпатів».
— Як тобі? — гордо спитала я, тримаючи дзеркало навпроти дзеркала, щоби Надька могла зацінити свою невимовну модність. — Круто, скажи?
— Ага. Супер. Дякую… А батьки…
— Ну, я додому. Скоро мама приїде, а я ще посуд не помила! — Якби в мене були капелюх, патик і плащ, я би неодмінно розкланялася, а так просто попензлювала додому, задоволена не дарма прожитим днем.
Мами ще не було, коли задзвонив телефон.
— Ало?
Кропива ридала і рюмсала так, що її й без телефону можна було чути з тамтого боку залізниці, яка розділяла наші райони.
— Іра-а-а… — вила вона.
— Що — батьки прийшли?! — запідозрила я «летальний ісход».
— Нє… Ще… нє-е! — провадила вона.
— Фух. — (Мені не піздєц.) — Так, а що тоді? Розказуй давай.
— Я тут… я то… достригала я. Саме…
— Сама-а-а?! — моєму обуренню, як професіонала, не було меж. — Та як ти… та чого ти? Та було ж все супер!!
— Ааааа!!!! — не чула голосу здорового глузду вона. — Приходи-и-и… Зроби хоч що-небу-удь!
Для екстремальних ситуацій у мене була Надька Квітчучка, дєвушка старша і досвідченіша, їй уже перевалювало за 14.