Колись давно, коли ми вже трохи виросли, але були ще страшенно бідними, ми з Кропивою мутили страшні махінації в Парижі. Я тоді була щойно спеченим магістром без роботи і видимих планів на майбутнє, а Кропива працювала барменкою в одному з турецьких барів 14-го, здається, округу. Так от, коли вже добігали рештки моїх взятих із отчого дому грошей, я приходила до Кропиви, пила найліпше пиво, закушувала мигдалем, оливками і фетою, відтак давала їй у всіх на виду кілька єврових монет чи, ще ліпше, п’ятиєврову банкноту, а Кропива зі спокійним лицем сипала мені в жменю "решту" — не менше десяти євро "копійками". Відтак її робочий час закінчувався і ми спокійно йшли собі купляти їжу — в супермаркет продуктів з майже добіглим терміном придатності. Дійсно дуже вигідна пропозиція для тих, хто хоче їсти зараз, а не переховувати їжу на потім. Тепер Кропива вчиться на психотерапевта, а я купую їдло в київському супермаркеті. Він дорогий, і продукти в ньому часто вже забігли за термін придатності. Просто в нас їх іще раз заморожують і приклеюють нову наклейку з датою. Може, за ці додаткові послуги й деруть такі ціни?
Добре, що цих страшних гастрономічних подробиць не знала моя мама. Бо це ж вона з нас була поробила таких "нєженок", згодних тільки на найкраще їдло. Чесно кажучи, вся інша українська кухня, окрім кухні моєї мами і бабці з Черкас, гівно повне. Важке, непролазне, жирне, несолене. І краще тут зі мною погодитися — мама смажить найтовщі відбивні і дає найбільше крему в торти. А в гостях відбивні тонкі, а торт — пласти глевкого тіста, склеєні чимось липким і пересолодженим. Мама — це блискучий приклад здатності до блискавичних змін у ставленні до життя, якщо ви блискавично вийшли заміж. Коротше, мама моя, неперевершений шеф-кухар і кулінарний імпровізатор, до свого заміжжя навіть яєчню не вміла посмажити. Бо — читайте вище — в неї перед тим була кухня бабці Ліди. Чорта лисого би ви самі готували, якби вас так годували.
Мама у нас в сім'ї носила купу магічних імен. Починаючи з того, що насправді її звати Лариса, але тато перейменував цю кацапську Ларису в нормальну галицьку Лесю. Відтак це деревувало в Лесюндру й Лесяку.
З нашого ж із сестрою боку мама стала просто мамчиком (тато проапгрейдив це на мамчик-бамчик і мусік-гатов гусік), мамахою-расамахою і просто куртуазною мамзеллю.
Якось, навздогін нашій зустрічі випускників, я спитала у моєї мамзелі, на кому женився один там чувак із паралельного класу, з мамою котрого моя мамзель працювала колись на одній роботі. Вона призадумалася.
— Як би тобі пояснити… імені не пам’ятаю. Така дівчина… Її мама зветься Іра. Продає трунви.
— Шо? — мало не вдавилася я.
— Трунви продає. В побуті. І вінки…
Побут — це не в сенсі битовуха. Це в сенсі побуткомбінат, що колись процвітав, і навіть мама моя там була інженером-технологом швейного виробництва. І машинка в них друкарська була.
— Шайтан! — пошепки проказувала я, друкуючи на ній свої штуки. — Зразу книжка готова виходить!
Отак я і стала друкарем. Бо письменник — це той, хто від руки пише. А я відразу друкувати й видавати почала. Бо з каліграфією не зрослося.
Того вечора, вечора зустрічі випускників, нічого особливого не сталося. Нажерлася я, хіба, немов десь на чужому весіллі, заплативши в складчину сміховинно малі гроші. Правда, мені, як потім мама казала, наврочили, і вся поляна опинилася в унітазі.
— Ой, мамко, жалко як. Виригала всю красоту.
— Виригала 150 гривень!
— Сто шістдесят, мамо… Там ще на щось скидалися в кінці. — Цього я, звісно, не сказала. Мама і так переживала за переводняк продукту, а то би іще й додала:
— Тим більше.
Ага, забула. На тому вечорі я ще питала у своїх колишніх однокласників, чи можуть вони пригадати свої дитячі мрії. І наскільки вони збулися.
— Моя збулася! — життєрадісно замахав руками Тороус. Хвостики його білявої зачіски а-ля чехословацький хокеїст кінця 80-х при цьому тріпотіли на нічному вітрі.
— Шо, викладати в коледжі? — здивувалася я.
— Ні! Оце! — обвів він рукою неозначений простір.
— Шо — оце? — оглянула я недовірливо ресторан і територію навколо.
— Ну. мені завжди хотілося бути в центрі уваги й керувати процесом, щоби всім було весело і всі були такі активні. От як сьогодні!
— А-а-а… — зрозуміла нарешті я. Тороус, виявляється, усе життя мріяв стати МС й вести корпоративні вечірки. Як оця наша сьогодні. Вивчені красиві тости, сигнали до наливання. Ну, в нього це чесно виходило.
— Чула, ти вже й на кількох весіллях тамадою працював? — з повагою ллю єлей я.
— На шести вже! Ірчик, — вдоволено уточнює він.
Ну, круто. Але нікому тут, крім мене, здавалося, не цікавими були деталі чужих історій. Тож я заткалася, не грузячи однокласників своїми подорожами, книжками, музикою і роботою на ТV. На хуй воно комусь треба.
— Ми з тобою завжди мріяли, що в нас будуть чоловіки, котрі нас люблять і забезпечують, а ми собі сидітимемо вдома, правда? І як воно все обернулося… — зверталася до симпатичної, розведеної, з дитиною, дівчини інша дівчина, ще симпатичніша і ще розведеніша. Тобто теж з дитиною.
— Нє, я цього не розумію! — виступила Альонка, що завжди була найменшою в класі, а відтак народила двох синів-близнюків і назвала їх Віталієм і Володимиром. Самі розумієте, на честь кого. — Я посиділа дома, посиділа, а тоді сказала: всьо, досить. І пішла на роботу. Хай там всі собі як хочуть. А я до семи в прокуратурі.
— Цінна однокласниця… — подумала я і ще хтось.
— Вибачте, вибачте! — протискалися до нас на веранду два гопніка. — От ми тут тільки що почули, що ви сказали. Можна вам руку пожать?
В Альонці вони, певне, побачили живий символ емансипації.
Олька Виксючка ні про що, якщо їй вірити, не мріяла. Але теж, народивши одну дитину, цілком прагматично планувала втриматись від другої. І якщо ще кілька років тому мої заміжні однокласниці дивилися на мене з сумішшю співчуття й почуття власної життєвої визначеності, то зараз, коли вони порозводилися, погляди їхні поінакшали.
— Нічо, дівчата, це теж цінний досвід, — казала я їм якусь тривіальщину. — Переживаючи подібну хуйню, ми стаємо мудрішими.
— Та так. Але ж страждають діти…
Так, правда. Але діти не винні, як і коні не винні. Винна дурна яремчанська громадськість, котрій завжди є діло, хто там із ким живе, хто з ким розвівся і кого б'є чоловік, згодом забираючи соковижималку, куплену для дитини. Тут ні серіалів, ні жовтої преси не треба вже. Розведену жінку віком від двадцяти п’яти років тримають вдома строгіше, ніж блядовиту малолєтку до вісімнадцяти. Бо розлучення ще й досі сприймається як ганьба родини.
Дебіли. Як же їй шукати собі чоловіка номер два? (За статистикою, до речі, другі шлюби майже завжди щасливі!) Карочє. Тьолки в аналогічних ситуаціях. Валіть з турботливого отчого дому. Ліпше попід тинням сиротами потроху ставати на власні ноги, ніж все життя залишатися невдалим продуктом статевого виробництва в тюрмі єдиної батьківської родини.
Лариса Процючка в школі дуже гарно співала. Її' завжди ставили солісткою, забирали з уроків до чогось готуватися, відправляли на обласні конкурси. Мене теж забирали з уроків, але підготовка (не до співу, нє! До КВК якогось, до іншої нудоти) слугувала лише алібі. Насправді ми з молодими вчителями закривалися в каптьорці і їли пересмажені тьоті-Аніни пиріжки з повидлом.