Ну, але це я так собі фантазую. Може, він ні про що таке й не думав. А думав просто побути джентельменом, створити в моєму житті вишукану казку, вразити екстравагантністю, засліпити аристократизмом і тріумфально виїбати. Як на мене, то хотіти виїбати — це значно чесніше, ніж хотіти женитися. Бо хто його зна, що може трапитися в церкві на шлюбній месі… (страхітлива музичка).
В Алігарха було багато грошей, і він не втомлювався на цьому наголошувати. Скільки в нього квартир по місту, скільки всюди будинків, скільки офісних приміщень і скільки заводів-газет-димоходів. Може, він це просто для себе повторював, щоби не забути. А може, сподівався, що моє серце здригнеться і ноги самі розведуться в різні боки, мов за паролем "сімсім-сезам" з казки про Алі-Бабу. Алі баба била не та, алі што другеє, сказали би кацапчики. Але була я, дура — з тих дівок, на котрих цифри банківського рахунку чомусь не діяли як універсальний засіб для зволоження і набухання. Чхати я хотіла. Алергія в мене така. Взагалі-то ці дяді з дещо надлишковою вагою в пузі, де вариться думок більше, ніж у голові, споконвіку мали тенденцію на мене западати. А мені, як на зло, подобалися субтильні хлопчики зі слідами недосипу на замучених личках. Цікавіше пару місяців з ними позажигати-покататися-постраждати-посублімувати, ніж усе життя мучитися відрижкою на свого респектабельного і надьожного мущіну. Справа навіть не в сексі, хоча він якраз кінчався найшвидше. Справа в естетиці і дитячих комплексах. Так шо вся ця Алігархічєська краса і сила, загорнута в довге чорне пальто, валила мимо каси. І навіть піджак за п’ять тисяч доларів не підмагав.
— Медвідь, ти в ньому як чабан, — сказала я Медведю, коли та нап'ялила на себе п'ятитисячний піджак.
Все наше з Ведмедем життя тоді наповнювало чекання Принцеси Васі й пошуки квартири. Бомжі з високими зазіханнями — квартира треба була в центрі, з високими стелями. Стан житла значення не мав.
— Тільки без котів, — переживав Медвідь. — У Васьки така алергія, що її й папугайчик уб'є.
Я уявляла собі, як велику й красиву Васю безжально мочить жалюгідний хвилястий попугайчик лимонного кольору. Такий колись жив вдома у моєї бабці Іри, ходив по краю тарілки з зупою, послизався, падав у жирний бульйон і верещав своє ім’я: "Чіка!"
Алігарх на папугайчика схожим не був. Радше трохи скидався на колобка. Головою, тобто. Такий собі рум’яний колобок з ріденьким волоссячком, сидить і радіє поверх високого чорного пальта.
— Він себе в дзеркало бачив, що на тебе мітить? — спитала моя подруга Злюка.
— Та ну, шо Ви! — відмахнулася я від її цинізму. — Дайте людині шанс на прекрасне. Може, він просто дружити хоче.
Отак себе всі дєвочки й обманюють. Не дружити, а їбатися — це й першокласникам ясно. Ті ж дєвочки, до речі, в смерть би розстроїлися, аби взнали, що їх прихильничок таки да — хоче просто дружити. "Я жирна!" — кричали би дєвочки. Або: "У мене прищі на сраці!" Хоча це, напевно, не кричали б. Тільки думали.
Дружив Алігарх не будь із ким. Дружив він з однією дуже відомою популярною співачкою. Співачка любила приходити до нього додому й співати караоке. Цікаво, свої пісні вона шукала чи вдовольнялася пукалками-каверами якої-небудь Тіни Тьорнер. Ще вона все своє життя носила на обличчі один-єдиний вираз: янголятка з напіввідтуленим ротиком. Мене би за довгий час суспільного існування такого мого відображення — фотки на лайт-боксах і в журналах, на рекламних білбордах і де собі тільки можна уявити — давно би знудило. Я взагалі гидлива страшно. А вона нічо, тримається. Хороша, сильна дєвочка. Тупенька тільки. Або просто з маскою зрослася — раптом, коли її ніхто не бачить, вона ганяє по хаті в чоловічих трусах, читає хіп-хопом Бодріяра і плаче під Рейдіохед?
В Алігарха мого друзів було дуже мало, якщо чесно. Ну, або він просто встидався їх зі мною знайомити. Тільки про левицю розказував, щоби мені завидно було. Мовляв, із ним звьозди дружать, а зі мною — ні. Хіба що такі, полузвйозди… але хто їх знає? Вони ж не рекламують середньокласові готелі ол-інклюзів і молочні продукти. Алігарх і солодка співачка з прочиненим ротиком листувалися довгими і, як їм вірилося, філософськими есемесами. Порівнювали себе з ріками й океанами, тонко зішкрібали пошкребушки з ліричних стін своїх душ.
— Да, — писав щось таке Алігарх. — Ти акєан і я акєан… Но кагда два акєана встрєчаюцца…
Далі я не стала дочитувати цей "випадково" ним відкритий есемес. Далі там йшлося, певно, про дику енергію, що виникає при стику таких двох неосяжних глиб, як вони. Йой вибачте, я неетична падлюка. Читати чужі есемеси дуже некрасиво. Але хай той, хто сам ніколи не читав чужих есемесів, кине в мене мобільним телефоном.
Я чесно не знаю, коли саме цей великий теплий дядя вирішив завоювати моє маленьке холодне серце. Але вирішив він це зробити не простим способом, а, як йому здавалося, вельми екстравагантним і стильним. З екстравагантністю в нього вийшло — давно я не відчувала себе такою ідіоткою в очах громадськості. Хоча які там в сраку очі (в сраку? очі?..) — хто там тоді дивився на мене. Дивилися на те, що було довкола мене. А довкола була машина "вандерер" 1938-го року випуску. В таких люблять катати нєвєст до центррального загсу чи на фотосесію до Кия-Щека-та-Хорива з сестрою їх княгинею Ольгою і тіткою з вогнем і мечем, в бік Москви обернутою. Коротше, типу зйомка програми "все для тебе" з гопніківською любов'ю (мною) в главнай ролі.
Але було не просто так — заїхала за мною раритетна розвалюшка і все. Все відбувалося складніше. Спершу мене забрав алігархічєскій посланнік. Сказав:
— Я не знаю, що він там таке собі придумав, але сказано везти тебе до театру Франка.
— А шо він там собі задумав? — зайорзала на сидінні я. — В Туреччину мене продавати в рабство нє савєтую. Там наташ і так уже хватає, за мене багато не дадуть.
— Та нє, не в Турцію, — запевнив він.
Тоді в Марокко. Чи в Туніс. Чи ще в якусь франкофонну країну — не даремно ж до театру Франка везе, все ж, типу, має бути з симптомами квесту.
Нарешті ми доїхали до театру і Посланець вручив мені Перший білий конверт. "Слідуй за метеликом" — було надруковано на листку А4.
— Хуйова матриця… — пробурмотіла я.
Метелик — як хитровиїбано, мамусю злота! — сидів на комірці сорочки чувака у фраці. Галстук-бабачька типу. Чувак стояв і широко, як тільки дозволяли щелепи, посміхався мені через вікно.
— Я не піду! — спробувала я було вберегтися від лихої долі.
— Іди! — сказали мені і я пішла за метеликом прямісінько в той "вандерер", про який уже встигла вам розбовкати. Дядя з метеликом гостинно відкрив переді мною двері цієї карети і я, почуваючись ще тупіше, ніж вусатий десятикласник в ролі Снігурочки на новорічній ялинці для учнів перших-третіх класів, всілася на диванчик поряд з неосяжною копицею червоних троянд (бідні квіточки, за шо їх так?). З копиці стирчав Наступний білий конверт. Я чесно не памятаю, що в ньому було — точно не бабки, я би таке не забула. Значить, була директива слідувати далі. Ага, і ще якісь довжелезні графоманські ляси — псевдофілософія намішана з квазіхудожньою прозою. Коротше, читати було нестерпно боляче. Чи просто нудно… знаєте, скільки мені текстів присилають "тоже пісатєлі"? — дуже, дуже хочеться знайти там одного дня справжню ахуєнність. Вірю, такий день прийде. Спамте мене далі!
Отже, їдемо ми вулицями вечірнього Києва, а народ тиче пальцями — сарі, сєрьога, єкая тачіла чіста паєхала! Отетада… І світло, як на зло, в салоні горить. Хоч бери й закривайся копицею зрізаних статевих органів сімейства Rysa. А водій ще й катає мене туди-сюди, де побільше людей, — думає, тьолка розкошує, всі їй заздрять, напевне думає.
— Ех, — зітхаю я. — Нам ще далеко?
— Майже приїхали. — Водій, треба віддати йому належне, говорить українською значно краще, ніж я, наприклад, іспанською.