— Та нє, не можна сюди привозити Бабая. Він розкаже Комоду, де ми живемо. Чи, може, просто після візиту виколоти йому очі? — міркую я.
— Нє-е-е, ми скажемо йому, що якщо він здасть нашу адресу, ми підріжемо Комоду стропи в парашуті… — От зловісний Ведмедець.
— А обрізані стропи зв'яжемо хвостами дохлих чорних кішок, — грін-пісівка Вася.
— Ну, або просто Бабая прив’яжемо до батареї, щоби не з’їбався. — Секс-стурбована я.
— Ага. Чорними кішками! — Ведмідь.
— Нє, — каже урочисто Вася, — нещасливими трусами.
Запала урочиста пауза.
Бо істинно кажу вам: у кожного в житті обов’язково мусять бути якісь такі нещасливі труси, чи шкарпетки, чи светрик. Або навпаки — щасливі. От Медвідь має шкарпетки, котрі вона колись давно вкрала у Комода. Звичайні чорні шкарпетки. Щасливі чорні шкарпетки. Вони вже й попротиралися на п’яточках до сіточки, але як взує їх Медвідь — день вдався. Цікаво, як вони виглядатимуть, коли Медведю стукне 60.
— Манжетики? — каже Вася.
— Резиночки! — каже Аліса. Аліса-20. Ой, я про неї й забула.
— Н-да, Аліса, тобі справді двадцять років?! — вже вкотре не вірить Вася.
— Бляха, ти хочеш перевірити мої річні кільця?
Я сиджу і думаю, чи можна людині перевірити кільця так само, як дереву. Береш, надрізаєш руку чи ногу і дивишся на кісточку… А взагалі ми Алісу-20 любимо не за те, що їй двадцять. А за те, що вона вміє запихати собі кулака до рота. Великий у неї, гарний рот. Правда, я теж недавно виявила, що можу так робити. Але то у мене просто маленький миршавий кулак.
Тема переслідувань і пристрастей продовжується. Правда, мені від того всього швидше добре, ніж погано, — бо ж Алігарх видав мені свого Посланця. Персонального охоронця, водія і ліпшого другана (як виявиться потім) в одній особі. Захищав він мене добре і возив на великій сірій "ауді" швидко. А машина Білочка стала в Алігарховий гараж, бо їй мій екс, Комод, погрожував предметно. Казав, що забере її і:
— Будєт Карпа у мєня пєшком гулять!
Білочка цього боялася понад усе — що я почну їздити на шудрівських таксі породи "деу", а їй доведеться служити якій-небудь творчєскій комодівській тьолці. Але ж з бодігардом-суперменом боятися не треба і не можна, можна хіба що позіхати від такої романтичної ситуації.
— Блін, а що буде, якщо Комод раптом розмістить в Інтернеті мої порнографічні фотки? — лякаюся від нічого робити я.
— Тю, так це ж для твого піару тільки класно! — кричать хором дівки.
— Н-да? Так що тоді, варто подзвонити йому і сказати: тільки не смій на місці знищеного тобою сайту розміщувати мої порнографічні фотографії…
— …які ти зможеш знайти в папці XXX.
— І не смій їх розміщувати на новому сайті doblozlo. com, пароль * * * * *а.
— Ага, ага. Повторюю. Не смій запам'ятовувати мій пароль * * * * *а!!! І не шукай мої фотки в папці XXX!!!
— І він такий собі сидить і задоволено посміхається, як Володар Зла, і під тривожну музичку повільно тягне товсті ручки до комп’ютера…
ТЬОЛКІ КАК КАНФЄТКІ (БЕЗ ФАНТІКІВ)
1
Одного дня Вася підписалася в есемесці як Васілій. І ми почали називати її Ґасілій. Це все, не дивлячись на те, що в паспорті Васю звали Катя.
А Медвідь об’ївся зелено-рожевих цукерок на пластмасових паличках і плакав, що в нього болять тепер зуби. Ну ще би, з паличок їсти зелену хімію. Якби-то хоч палички дерев'яні були, як колись. Але навіть якщо під час цукеркоїдного процесу виникала яка-небудь важлива справа (Вася: "Напиши листа Лососю, він же нам коврики має привезти!!!"), Медвідь відриватися на неї не збирався.
— У мене вже часу нема. Скоро на зміну, а треба ще доїсти цукерку.
І ми лягаємо спати втрьох: Аліса-20, Вася і я. Тобто Аліса-20 спить уже давно, ще з кухні, відкинувши копита на тамтешньому півздутому Дарт Вейдері. Втомилася, не спочивать вона ходить на курси фітнесу, а щоби стати там інструктором і помагати тлустим, але свідомим дружинам крупних та середніх підприємців зганяти целюліт. Нам уже другий день вдається переганяти Алісу-20 з кухні в спальню неабиякими зусиллями. Вася лягла другою, а я все ще клацала кнопками лептопа, розводячи англійських туристів на зупинку в готелику моїх батьків. Мовляв, всі інші готелі в містечку — повне лайно, і канікули будуть зіпсовані, а в дитинстві я була товста й на лижах не каталася і все таке. Тож спати я прийшло останнім, перечепившись, як водиться, через скинуті кимсь джинси + колготки "два в одному" й пуцьнувшись у Васін м'який живіт.
— О, — сказала вона. — Точно. Саме час сходити в туалет.
— Нє, не ходи в туалет… — зловісно зашипіла я. — Там сидить Комод і їсть дивани.
— І сере комодиками, да?!
— Да…
Десь із секунду ми з містичним жахом уявляли собі цей гігантський диванно-комодний Уроборос, а потім стали іржати як коні після ЛСД-шного вівса, чим розбудили Алісу-20. Що було далі — я не пам'ятаю. Так-так, дорога Медвідь (якщо ти раптом це читатимеш), саме не пам'ятаю, а не не хочу розказувати. Блек-аут і всьо.
2
Одного дня я внюхала на своїх речах запахи квартири Алігарха.
— Хуйовий знак, — вирішила я, але тьолки й не думали припиняти прати наші шкарпєдони в його пральній машинці.
Деколи це їхнє прання суміщалося з бухаловом й співами під його караоке. Тоді все тяглося аж до мого засинання. Наступного ранку в сонячну кімнату вривався сонячний Алігарх і декламував:
— Праснісь-праснісь. художнік, нє прєдавайся сну, ти вєчнасті заложник…
— В сосновому гробу! — римувала я і додавала: — На хуй всі, пожалуста. Я не йду на роботу. Я роботу ненавиджу.
І так уже років із двадцять. Чи й двадцять три. Спершу я ненавиділа садік, потім школу, потім університет. Відтак роботу. Бо треба рано вставати і на неї йти. Десять ранку — це капєц як рано. Я ще сплю і в одинадцятій, коли в мене починається робочий день. Я сиджу в Білочці, вона стоїть у пробці, і я сплю. Я пишу програму і сплю. Я ходжу невмивана після зйомки з ірокезам і оранжевими очима по супермаркету, купую кокосове молоко, кієвскіє тьолачькі з білими дряблими ногами на високих каблуках озираються на мене й сикають: "О госсспаді…", А Я СПЛЮ.
Прокидаюся я десь під вечір. Коли трапляється культурна програма, на яку мене запрошено як гостя, я тягну в гості й своїх тьолок. Хай окультурюються трохи. Даєш чуп західноукраїнської європейскости в тракторобудівні голови харківських сявок!
От, наприклад, прийом у Гете-інституті. Справжній прийом. Із дрес-кодом і фуршетом. З фрагментами розумних лиць. Серйозні дяді й тьоті, письменники, перекладачі, льотчики чомусь. Вася, Грізлі і Лосось наїдаються шаровим їдлом і п’ють вино. Так собі вони, вирішили тьолки, зате в необмеженій кількості.
Вася:
— Ага, нічо так поїли за рахунок цих письменників-лузерів, ой. І додому набрали. Нічо тут у вас, ага. Так вип’ємо ж за українську літературу!
3
Я стою в фіолетовій тьолочній кімнаті перед нашим неосяжним спільним стелажем з ролетовою шторою. Перед шафою-купе стою, тільки фасон для тьолок. Щось викопую і сумно оглядаю корисні копалини. Ніхуя вони не корисні чомусь. Єдине, що варте уваги й носіння, — щойно куплена футболка з радіом. Але вона зараз в пранні. На радіо пролилася кава. Чи суп-пюре. Чи соєвий соус.
Затіваю діалог з Медведем:
— А у тебе теж таке буває, що купуєш собі нову шмутку і здається, що крім неї нічого кращого нема?
— Да, у всіх буває, — розраджує мене Ведмідь. — Особливо коли щось придумуєш, а тобі його ахуєнно шиють. От моє пальто. Я ненавиджу все, крім нього, навіть людей. Я люблю своє пальто. Навіть печиво достойне любові. А що — куплю пальту телефон, буду писати йому сумні есемески. "Пальто, кидай все, переїзди в Київ!" А потім буду їхати до пальта в Харків і писати від нього есемески собі, а телефон лишати в Києві… А ти кончєна.