Тож коли Алігарх, попорпавшись після повернення з Куби у моїй сумочці в себе на поличці, виявив писульки про Рибочку й написав мені: "Я знаю, де ти була в останню ніч перед Кубою і з ким! Як підло! В той час, як я пакую речі в подорож і чекаю на свою кохану вдома, вона (…)" — мене скривило, як бампер "ланоса" при зустрічі з маршруткою. Від слова "кохану". Фу. Шо за фамільярність гидотна. Ну, але так. Він же й книжечок уже встиг прикупити для майбутніх дітей. На всякій случай.
Так що отака я подлая женщіна. Алігарх на другий день після своєї благородної знахідки (нє, ну цікаво, що він шукав у моїй сумочці з самого початку?) спакував мої речі в жлобські целофанові кульочки й передав із Посланцем. Я була сонна, довольна і збиралася на літак до Франківська.
— І нє вздумай вєзті єйо в аерапорт! — наказав Алігарх Посланцеві.
Ми з тьолками раділи. Я — свободі, тьолки за компанію.
В Яремчі ми з Гапою колядували і сміялися зі слова "паралелепіпед". Вовчик, світло очей моїх, мружив свої очі і курив сигарильї "Cohiba" і був гарніший за Клінта Іствуда.
Паралелепіпед паралелепіпедом, а я мозком була вже в Індії. В Києві, де мені лишалося прошаройобитися днів десять, мене чекали томи мемуарів Алігарха в електронному вигляді. Сторінки щоденника, який він вів на Кубі. Чесно, дочитати я їх не змогла. Це навіть не було схоже на його залицяльну "філософію", запаковану в конверт і в романтичний "вандерер" 33-го року. Я довго вирішувала моральну дилему — наводити чи не наводити цитати з оригіналу — годину двадцять десь парилася. Дещо таки наведу. Улюблені свої. Бо Алігарх не дотримав одного свого слова (про це далі), то й мені це дає індульгенцію. Він так щиро просив не згадувати про нього ні в яких писульках, бо він хоче піти в політику (!), а це всьо кампрамат, і відтак прислав мені довжеле-е-езний список усіх своїх досягнень (не називай мене пупсіком! Я заснував стільки-то компаній і володію такою-то нерухомістю і вивів у світ такі-то бренди), що все стало ясно: пацан капєц як хоче потрапити в цю книжку. На питання — "якого хуя ти мені це прислав?" — про сторінки щоденника, Алігарх відповів, що так я маю краще його розуміти. А я не розумію, нащо одним людям розуміти про інших те, що ліпше було би притримати в глибокій дупі Несвідомого аж до Судного дня чи Кінського Петра. Отже:
"Хотя проблема безответной любви стара как свет, ее никто не поддавал скрупулезному психологическому анализу. А ведь понимание действия механизма "напряженности" из-за "безответности" могло бы помочь в разработке методологии снятия стресса безответной любви". — Срала-мазала-казала, називає таку фєлософію Злюка. Я гадала, тільки хлопчики на п'ятому курсі вважають, що вони намацали королівський шлях у несвідоме, бо раптом прочитали передмову до "Толкованія Сновідєній" Фройда, а дєвочки прочитали її ще на першому курсі й тепер позіхають і спокійно пиляють нігті. Але ж ні. Дяпчики за 30 теж такі бувають. Трогатєльно. На цьому фєлософії фате. Далі белетристика:
"А теперь, собственно говоря, и сами "пустяки", через которые сквозит равнодушием. Ее поцелуй всегда холоден. Чувствуется, что она целует, потому что вынуждена это делать. Отводит глаза. Я вкладываю в поцелуй нежность. Она это чувствует и "бежит". Нежность бьется о стену ее неприступного Его…
Блядский пивнык. Ей совершенно насрать на меня и на мои планы по сувенирам. У нее єсть только Я ХОЧУ. Твою мать, во всем путешествии она могла хотя бы в зтом моменте проявить внимательность и заботу: "Ярослав, может, ты хочешь что-то кому-то привезти? Если тебе нужно, я возьму с собой". Нет. Хочу пивныка, хочу машинку. Я ХОЧУ, ТЬІ ПОХУЙ.
А сколько рома? Три бутылки!!! Чем больше, тем лучше. И пусть весь мир отсосет.
При этом она думает, что мне жалко денег. Просто пиздец. А слона то мы и не заметили.
Нужно ехать в "Ракель", отвезти чемодан и ее машинку. Она пошла в ванную. Едь, дорогой, пиздяч, я пока понежусь. Разумеется, мне не нужна ее физическая помощь, но ведь мы оба понимаем, что дело здесь не в ней. Перед тем как отправиться в ванную она ясно осознала моральную дилемму выбора между ее личным комфортом и возможностью поддержать меня — проявить элементарное уважение и заботу. Но в том-то все и дело, что этих чувств с ее стороны нет. Ей, действительно, похуй. Отчасти неудобно за свинское поведение, но глубоко ПОХУЙ.
Вопрос теперь в следующем, что я должен сделать, чтобы почувствовать в ее поцелуе нежность, чтобы увидеть в ее взгляде "ты важен для меня"? Как мне стать важнее, чем пивнык, ром и ванная?"
Та нікак. Бо до ванної я пішла після чергового есемеса Рибочки. Дрочити пішла. І ви би пішли, якби цей есемес прочитали. Я тут його текст наводити не буду, бо мало в якому громадському місці ви цю книжку розкритою тримаєте…
В одному Алігарх тут помилявся (крім орфографічної помилки в російському слові "Эго" і кількох пунктуаційних). Мені зовсім не було незручно за свою свинську поведінку. Свиня — це взагалі українська священна тварина. Рох-рох.
Алігарха було жалко, але поїзд на Індію вже мазав лижі салом. Я збиралася туди на десять днів, не відаючи, що зависну там на півтори місяці. Мені було трохи сумно з приводу розбитого серця — чи то пак, коцнутого Его — цього все-таки часто доброго й чуйного до мене дядюліка. Одну штуку він для мене справді потужну зробив — познайомив із Посланцем. А друзі на дорозі не валяються. Навіть на кокаїновій.
А про півника, шоб було ясно. Надибала я у вітрині гаванської крамнички пап’є-машевного півника наїв-арт. Величенького, сантиметрів сорок заввишки і сорок доларів у кишеню продавцю. Художник, якщо долари чотири за півника отримав, був щасливий.
— Ух ти! Купимо півника! — закричала я.
— Не купимо півника, — сказав Алігарх.
— Це ж бо чого?! Шару коштує.
— Бо нема як його везти. Я ше ніяких сувенірів не купив. А в мене партнери, клієнти…
— Півни-и-ик… — риторично занила я. Та так собі й нила. Цілком безнадійно, але смішно було позадрачувати Алігарха. Кльово, коли люди вірять в те, у що ти хочеш, аби вони повірили. В даному випадку — в кончєну тьолку-ідіотку, що просила собі не "Луї Вьютона", а паперового півника невідомого кубинського автора.
Після щоденників на мене посипалися повідомлення у різних цифрових форматах.
Бо тільки тепер, судячи з есемесів Алігарха, він зрозумів, що по-справжньому мене кохає. Ну, це було би душещіпатєльно в якомусь кіні. Або й у жизні, якби я хоч на грам відчувала до нього щось іще, крім приятельської симпатії і температурної звички. Є така штука, знаєте? Вам просто може бути комфортна температура тіла людини. І ви собі завтикуєте, і нікуди особливо не пнетеся. Поки щось само вас не пне.
А коли пне, то щипай душу хоч щипцями для брів — душа вже давно в іншому місці. Адресат вибув.
І це завжди такий тьолочний закон: варто послати чувака на хуй, сумно і твердо сказати йому: "Вибач, ти класний, але я не люблю тебе. І ти заслуговуєш більшого!", як чувак, незалежно від віку, ваги, достатку і расової приналежності починає всиратися за тобою стократ сильніше. Так що, якщо хочете когось по-чєсному відхєрити, хапайте його під білі рученьки, тикайте під носа каталог із дешевими меблями і брошурку з найвигіднішими умовами кредитування на житло молодій сім'ї, а тоді високим голосом волайте: "Ми створені одне для одного! Тільки ти і я. І наша дитина. Дві! Я хочу дівчинку!"
А ТО ЯКОСЬ МИ, ЯК ВСІ ТЬОЛКИ…
…А то якось ми, як всі тьолки, ходили по троє в туалет.
— Оу, май лав!!! — співає на весь наш готичний туалет Медвідь.
— Май дайвінг!!! — підтримую я.
— Дура, в мене ця пісня на тобі стоїть в телефоні.
— І її грали в кіні, коли дядько вмер і летів на небо. В "Привиді".
— А от Карпа тільки що привида з’їла.
Це Ведмідь про те, що я сиділа на унітазі й позіхала. А Вася в той момент кричала таке:
— О, Карпа, поки ти нічим не зайнята, зроби одну корисну річ.