Це Рішикеш. Столиця йоги. Індія. 40 років тому сюди приїхали BEATLES. Взагалі-то щоби з наркоти зіскочити, а вийшло так, що понесли у світ широкий моду на трансцендентну медитацію. Не даремно ж із просвітленим гуру Махаріші тут познайомилися.
Кажуть, що, коли приходить час, вчитель сідає і починає якось так спеціально дихати, щоби прикликати до себе учня. І той, де би він не був і ким би не працював, чув чи не чув про йогу та інші бебехи, мусить відчути непереборний поклик і припхатися світ за очі й сісти на спеціальну подушку, що під дупою товстіша, а під сплетеними в лотос ногами тонша.
— Може, і я так тебе викликав? — казав мені Саша, великий чувак російської національності й гірського казахського проживання. Наполовину з індійським. Коли ставало в Індії спекотно і з'являлися комарі, він тікав у свої соснові ліси вище Алмати і тягав воду з криниці. І з монахами тусувався з монастиря за кілька десятків кілометрів. Ох він містики порозказував — дохуя і ще трошки.
— В тебе є потенціал стати вчителем йоги, — підбадьорював мене Саша. — Ти вся дуже відпущена.
Це лише про тільце і суглобчики. Бо в голові своїй я заклацнута на всі задвижки і пресую себе, і мучаю, і не знаю, шо робити. Звинувачую себе у всій хуйні світу, і найголовніша світова хуйня — моя у світі присутність. Да, нічо собі Его. Так от. Дивним чином у Рішикеші — точніше, тільки в тій його частині, де купа храмів і куди не пускають машини — це трикляте Его мене попускає. Можна навіть книжку сісти писати: NO ЕGO. Ходиш просто і легко, посміхаєшся посмішкою чи то святого, чи то розумововідсталого.
— Карпа, це як костиль, — казав Доктор Діма вже в Києві, поправляючи мені недоправлену Сашею спину. — Там тобі харашо і спокійно, ти вся така мирна, а тільки прилітаєш у Бориспіль і сідаєш за кермо, як зразу починаєш псіхувати, матюкатися і всім бажати смерті.
— Це точно… Як же втримати цей в собі мир?
— От в цьому-то й полягає дзен. Там бути святим любий дурак може. А ти тут спробуй. Зберігай внутрішній спокій, будучи кончєною істеричкою і псіхом.
— Да… Точно. Ай! Болить, йобанаврот! Всьо, я спокійна. Я чесно візьмуся за себе.
А в мене навіть нігті трикляті гелеві. Тобто я навіть у позу дза-дзен сісти не можу, бо не достає одна подушечка великого пальця до іншої. Відстрижу нахуй з фалангами.
У Саші був Діма. Тобто він теж був із Росії і тусувався в сусідній з Сашею келії ашраму Нікетан. Якби всі москалі на світі були такими, як ці два, я би переписалася на москалиху. Ну, на півмоскалиху точно.
Саша і Діма були нашими з Рибочкою людьми в Рішикеші. В усьому роздуплили, все показали, купу всього розказали, книжок надарували. Тобто вони викидали, а я підбирала. Так у нас з’явилися "Дзен і Християнство" і "Так казав Заратустра". Перед тим Діма на березі Гангу спалив добру половину взагалі усіх своїх книжок.
— Надаєлі все еті кастанєди. Всьо адно і то же.
Ех, не встигла. А то поповнила би бібліотечку дошкільнятка.
В нас із Рибочкою, правда, теж були дуже нелюбимі книжки. Як тепер пам’ятаю фіолетову Нобелівську лауреатку Тоні Морісон. Тобто сама вона чорна, а обгортка її книжки була фіолетовою. Писала, шо називається, на злобу дня — про звільнення і глюки рабів. Містика і мрак. Гамно і кров. Коротше, я довго себе змушувала з поваги до Нобелівського комітету дочитати цю книжку. Рибочка за неї взагалі не брався, хоча то я йому її принесла — найкращою рецензією для Рибочки було моє їбало під час натхненного читання. Так що ми подумали-подумали і вирішили її викинути. З кров'ю відірвала — бо я жадіна і до книжок із трепетом ставлюся. Але ця реально злоїбуча була. І безпросвітно нудна. Так що пішла в відро. І не в одне. Бо потім ми простудилися і рішили інгаляцію на гарячому камінні робити. Типу, довше тепло збережеться. Ну і в пластикове відро розігрітий на електрообігрівачі камінь класти стрьомно. Розплавиться. І тут в пригоді нам стає Тоні Морісон! Фіолетова, життєрадісна на фоті і мрачна по суті вона покірно лягає на дно рожевого відра і пекельно нам із того дна посміхається. Привалили каменем, залили водою, і так пару днів. Хоч би шо! Навіть фарба не облізла. Книжки Нобелівських лауреатів — це справжня якість.
Спочатку я ходила на йогу, як всі порядні люди. До іменитого вчителя — його навіть Саша з Дімою хвалили. Якби я зараз згадала, як вчителя звали, могла би круто зарисуватися. А так лише пам’ятаю, яка в нього була красива борода й великі очі. Суміш фізкультурника зі священником, але краще. Переживав за мою калічну спину, виправляв мої калічні асани. Я ходила в його клас аж два рази. Трохи злилася, що не знайшлося місць у партері. Тобто перед вчителем. Бо коли десь пасеш задніх, він до тебе не доходить. Так що я, як дєльна маша, прийшла на третій раз за годину до початку і кинула місцевий каримат і своє рідне парео прямо перед тим, де мав розташуватися ніс учителя. Забила містячок. Запопадлива українська ґаздинька. Ну і пішли собі з Рибочкою до пацанів. Нажерлися, накурилися і рішили:
— На йогу Карпа не ходок. Саша їй спину тільки виправив. Не можна. Ризиковано.
Ех, лінь таки креативна.
Але Саша направду працював із моєю спиною. І казав:
— Странно, у тєбя нєт етіх палосачєк. Как у амєріканок.
— Какіх? — не зрозуміла я.
— Ну, етого, как он… Целюліта!
А-а. Мерсі за компліман. Мені чомусь згадалася сумна дівчинка зі студентської поліклініки часів моєї юності. Вона прийшла до масажиста, вляглася на стіл, а він зітхнув: "Ну, здравствуй, целюліт…" Дівчинка образилася і від масажу відмовилася. Ну і дура.
Але я не про те. Не вмістом гаманця єдиним обійшлися місцеві шутрячки. Коли я, никаючись, аби не зустріти по дорозі вчителя йоги, зайшла ввечері по своє жовте парео, ЙОГО ТАМ НЕ БУЛО!!! Ну шо за нахуй такий. Всі же ж йоги тіпа, мантри співають зранку, м’яса не їдять. Треба піти завтра спитати в них, може, десь поклали…
Приходить "завтра". Йде клас йоги. Рибочка твердий, як кришталь у радянському серванті:
— Все. Давай ти зараз зайдеш у свій йога-клас, поки вони поставали в пози, і скажеш: "Так, йоги. Де моє парео?" Потім: "Ну, шо ви вилупилися? Давайте по-доброму, бо потім гірше буде".
— Ага, моє жовте парео.
— Точно. Скажеш: "Жовте таке. В черепашках. В мене ще блакитне є…"
— Навіщо їм палити блакитне?!
— Щоби не думали, що ти останнє проїбала. Ми ж люди не бідні.
Якщо двоє дорослих, адекватних, незаангажованих людей, котрі вже 10 років поспіль не дивляться телевізора, вечорами в індійському готелі раптом залипають біля квадратної скриньки марки magic, знайте: вони там залипли або на болівудські поп-кліпи (по 10 хвилин чуваки треки шарять!), або на мультики "Том і Джері". Спогади дитинства і все таке.
Починається нова знайома мелодійка.
— ПАПАЙ!!! — хором волаємо ми й при цьому роздупляємося, що дивнувата якась реакція для двох до-, рослих людей, що зібралися женитися в не першій молодості.
— Мда. Мультики. Мій любимий — Футурама, — каже він.
— І мій!
— Ну, зетс май вайф. Ти думаєш, чого я тебе вибрав?!
— О, точно. На питання "Чому ви вирішили одружитися?" я буду відповідати: "У нас спільні інтереси. Футурама".
— І тьолки.
— Добре. У нас спільні інтереси. Футурама і тьолки. Кльово.
— Щось тут непонятно в цьому "Папаї" шось… — каже він, доїдаючи моє сирно-згущьонкове тістечко.
— Ясно, шо непонятно — все на хінді.
— А взагалі Олів — сексуальна тьолка, а Папай поц.
— Сам ти поц. Папай кльовий, а Олів дура писклява.
— Та карочє, взагалі цей мультик — соціальна реклама. Щоби дітки їли шпинат.
Ну, а ще там, в індійському телевізорі, є комерційна реклама. Деяка взагалі на голову не налазить. Ну, скажімо, отака: японський турист опиняється в глухому індійському селі, де всього три халупи, верблюд і дерев’яний банкомат на виїзді. Японець, ясне діло, хоче зняти кеш. Підходить до банкомату, запихає в нього карточку. В банкомата розсуваються дверцята, за ними видно зв’язаного індійського чувачка з пачкою банкнот перед ротом. До нього підходить хазяїн банкомата з цукеркою, підвішеною на шнурку. Побачивши цукерку в себе перед носом, зв’язаний чувачок робить спробу дістати її язиком — як жабка за комарем — лизь, лизь, лизь! І скільки разів він намагається лизнути цукерку, стільки банкнот висуваються його язиком. Радий японець бере свій кеш, нещасного індуса знову закривають в банкоматі, так і не давши лизнути цукерку. Хазяїн, проклятий капіталіст, несе її, помахуючи шнурком, собі в халупу. Реклама не банку, щоби ви знали. Реклама цукерок!