В ту ніч мені приснився філософський сон.
Велика сіра мавпа з червоною дупою й зухвалою пикою, схожа на п’яного злого гуцула (василя-дмітровича), але надто вправна для такого, пройшовшись по недобудованому даху навпроти, перескакує на наш балкон, одним махом допиває Рибоччин лимонно-медовий чай, забирає з рук Рибочки косяк, глибоко ним затягується і тушить косяк об екран лептопа, де саме готується концепція серйозного телепроекту. Потім ще сідає сракою на клавіатуру, комп’ютер видає текст ОЬ ЛШЩБГМС КВШД ТГКЛ ДОТИКАВЧ, мавпа перескакує на дах будови навпроти і показує нам свою червону сраку. Ми з Рибочкою, флегматично:
— Ну мавпочка, ну йоб твою мать…
Рибочка, ставши жертвою мого психоделічного ниття, повівся на рафтинг весняним Гангом. Це романтично звучить, а було ж піздєц як холодно. Сонце ледь прокльовувалося. Мені не звикати, а воно, бідне, замерзло і кашляло-соплило всі наступні дні. І тихо мене ненавиділо.
— Якого я повівся на твій дурний рафтинг?! Знав же, шо краще не йти! — побивався він щоранку, коли замерзав уночі, злився і кашляв.
— Ех, круто, шо ти мене витягла. І не звертай уваги, якшо я буду нити зранку. Добре, бейбі? — казав він щовечора після доброго сонячного дня. І так майже з тиждень.
На рафтингу, поки ми булькали в зимній воді й Рибоччині губи ставали блакитнішими за Рибоччині очі, в нас спиздили сто баксів. З мого гаманця, залишеного в машині на чесне слово індійського дядечка, котрий нас на цей рафтинг віз. ("Він не брав! — переконував нас директор рафтингової контори. — Ми йому дзвонили, він сказав, шо не брав!" Сто, сука, баксів. І двісті гривень, шо особливо обідно. Бо ж наші гроші красиві.
Понівечений патріотизм. Розтоптана червона калина… Бо ж де ці підараси-крадуни поміняють в Індії двісті гривень?! Викинуть сиріток попідтинню. Чи в гербарії засушать.
Рибочка риторично розкриває мій сороміцький зелений гаманець. На ньому зображено лакову пін-ап гьорл на підборах і раком.
— Цікаво, чи дрочив той чувак на цю тьотю, коли пиздив бабло? — міркую я.
— Думаю, не встиг. Ми ж не на три дні рафтингу їхали. Тоді би він у неї закохався… Все по любві, розумієш?
— Ага…
Крім пін-ап тьоті в сітчастих панчохах, мій салатовий гаманець із ніжністю беріг мою власну фотографію. Чорно-білу. Там я у білому комірці, з білими бантиками, із щирими й розумними очима. Із чолом високим та ясним. Мені там шість років, коротше.
— А моє фото на дошку пошани? — мрійливо проваджу я. — Ну, невже його серце не стислося? Невже він не подумав, що це — наша мала дитина, покинута десь в Україні, під Горлівкою…
— Ага. І ще ми такі бідні, що не можемо собі дозволити її кольорову фотографію.
Ех. Що тут поробиш. Заробітчани — то завжди заробітчани. Навіть коли промишляють по таких пілігримських нью-ейджерських місцинах, як Рішикеш. Одні заробітчани тут пиздять гроші з гаманців, інші шукають лєтающіх йогів, треті ходять до ями, аби той допоміг їм в українському бізнесі. Наймають гідів, перекладачів спеціальних і купу готівки тягнуть.
— Ета. Нада, шоби памог. Я с женой разважусь, у нєйо полбізнеса маєво астанєцца… Панімаєш?
Перекладач перекладає. Яма, маг і чаклун, сидить зі своїми патлами в нудній хаті (в нас таке гамно чомусь називають євроремонтом), колупається в найновішій моделі мобільного і каже:
— Угу.
— Так вот. Он может здєлать так, шоби у мєня бізнес харашо шол, а?
Перекладач перекладає.
— І шоби нє атабрала у мєня больше!
— Угу.
Яма знає українське цивільне законодавство краще, ніж той бізнесюк.
— І ета… Шоби у нєйо… Шоби у нєйо машина паламалась і у йобиря нє стаял!
— А це ще плюс триста доларів, — знизує плечима перекладач.
Бізнесмен шушукається зі своєю супутницею, перекладач шушукається з ямою.
— Харашо! — випалює бізнесмен і дістає бабло: спершу відлистує п’ятсот доларів за стандартну послугу, потім триста за додаткову.
— Тоді все, — каже перекладач. — Він зараз подзвонить своїм людям у місто, вони там все владнають… Ви можете йти.
Бізнесмен і його тьола встають і вже майже виходять, як раптом новий українець роздупляється:
— Так он же нє спрасіл, как мєня і жену завут!
— А, точно, — байдуже каже яма після перекладу. — Давайте.
Дядюн все каже, камінь з полички для душі в нього падає, і він уже спокійно може вертатися в Україну робити свій бізнес процвітаючим — яма йому все начаклує.
А взагалі, у Рішикеші уродів навдивовижу мало. Натомість багато мегакрутих вегетаріанських кафешок. Ніде-ніде ніякого м’яса чи риби. І, скажу вам, я сиділа там і не жужжала, а тільки кілограмів набирала, таким усе було нестерпно смачним, м’яким і спокійним.
А ше я писала листи Вовчику:
ВЕЛЕТЕНСЬКІ РИБИ ГАНГУ
Якщо лежати долілиць на піску з яскравим срібним відблиском просто тут, біля місячної води Гангу, і тримати голову на правій щоці, проти течії можна побачити велетенських срібних риб із червоними плавниками.
Якщо сидіти на камені, підклавши під дупу коцик, курити траву і думати, про що писати в тижневик "Сім’я і Дім", можна також побачити риб. Але невеликих таких, рожево-жовто-червоних. І вони посміхатимуться, коли будуть стрибати, бо ж подобається їм це діло.
Якщо стояти над Гангом зовсім високо, аж на середині найвищого дерева з великими червоними квітами і чорним гіллям, якщо міцно руками й ногами за те гілля триматися, риби стають воронами. Чи як там називаються ці великі чорні птахи, що гострими дзьобами випивають квітковий нектар?
Птахи і риби, коли люди співають на берегах, рухаються синкопованими зграями. Паралельно одні одним. Тільки птахів нам видно, бо вони в небі, а риб ні, бо вони під місячно-зеленою водою. Хіба що, коли одна з них вибивається з ритму і смикається трохи вбік від інших, ми кажемо: "Дивися, риба скаче!"
А ще отримувала від нього відповіді:
Meni snylos, scho ty pokazuyesh svoyu oselyu u yakis zanedbaniy kamyaniy budivli, shozhiy na torgovycyu u Mtsheti. Vikna і dveri buly zavishani rudym polotnom, bo vid svitla u tebe bolily ochi. A koly ty hotila vpustyty kogos vseredynu, to vystavlyala na porozi glechyk z piskom.
А ще було ранкове співання мантр зі старенькою вчителькою, плани, коли стане тепліше, з усіма пілігримами піднятися до верхів’я Гангу й зажити аж вище Ганготрі, сидіння на валунах на березі, куріння й валяння в закинутому бітлівському ашрамі (я точно знаю, шо вибрала ту келію, де Ленон жив!), курячі крики павичів, денне споглядання орлів, нічне годування корів і відчуття майже святості від ходіння цими святими місцинами.
Ми поїбалися в делійському "Інтер-Континенталі" і з того часу вже з Рибочкою не розлучалися.
А після того (і до Рішикеша) ми були в Гоа. Російській губернії на території Індії.
— Нєт, ну тут всьо харашо, толька што здєсь дєлают все еті індуси? — обурювалася одна масковская дєвушка на дискотеці в Анджуні.
— Дура, ані здєсь живут! — шокував її приятель.
Кацапів на цьому океанському узбережжі з місяцем, велетенським, як сирна голова на прилавку голландського магазину, було мов у Криму. Точнісінько, срана Ялта, чесне слово. Тільки дешевше все, менше мєнтів і незіпсута їжа.
— А чьо ета такоє острає? — кричала на офіцика схожа на бритого Достоєвського кацапка. — Нє можете нармальную єду здєлать?! Я такоє єсть не сабіраюсь!
Так що нормальному їдлу і там скоро прийде капєц. Російські ресторації на березі плодяться й множаться. Якось їхали ми повз пациків на скутерах, і один із них, татаро-монгольської зовнішності, виголосив дивний коан:
— А ми іх блінамі закідаєм!
Вечорами, коли сходив місяць і заходила неясно куди точка збірки більшості активних відпочунів, можна було сидіти на пісочку і дивитися, що тобі посилає доля. Одного вечора нам послало двох російських пацанів і одну дівчьонку. З рюкзаками. Тільки-но приїхали. Вони йшли осяяним берегом і гаряче й натхненно, як то тільки в юності буває, сперечалися.