— Нєт, я так счітаю, — доводила дівчинка. — Сначала нада рєшить, чєм нам закінуцца, а уже патом, куда впісацца.
На базарі в Гоа тебе зустрічає гостинне:
— Наташа, падхаді! Купі! Класна! Шьолк! Дьошева!
Отже й філіал Єгипту тут заодно. І Анталія на додаток.
— Слиш, ти! — втирав абсолютно синій рашен місцевому офіцику. — Єслі скажеш правільна "Прівєт", дам сто баксав! Бля буду, дам! Во. Во смарі. Віш — паслєдняя сотка в кашилькє! Больше нічьо нєт. Тока паспарт і білєт да Маскви. Ну? Давай! Прі-вєт!
Квитки до Москви й паспорти часто фігурували як об’єкти зникнення. Обдвигані дешевим ем-ді-ем-еєм кацапи викидали їх в море, щоби тільки залишитися тут… Паслєдніє рамантікі.
Дуже сумно помічати, що містяки, котрі я відкрила для себе років зо п'ять тому, коли вони були малолюдними й невідомими, повільно перетворюються у відстійники турбидла. Чим більше заробляють ці крикливі клерки, тим менше лишається вільних територій для митців, йогів чи просто людей, шо люблять тихо повтикати. Під навалою байдужих до неповторності окупантів, з цих територій зникає автентичність, поволі з’являється всюдисуще "Наташа-дьошева!"
Вовчик каже, потрібна перебудова особистих площин. Оптимізація інтимних зон. Іншими словами — пішли всі на хуй. Бо уроди тебе всюди дістануть і нависнуть своїми високочастотними папугайськими голосами. Добре, що я хоч дещо встигла застати, Шкода, що встигну застати не так уже й багато. Та й то, тільки якщо наплюю в пику Корпорації й махну світ за очі, сподіваючись на систематичне падіння грошей мені на голову.
Але в Гоа я більше не їздок. Хоч там купа океану, гашишу й сексу. І взагалі несподіваних речей (поки що).
— Тьолки, — оголосила я по телефону. — ми тут недавно наїлися екстазі, накурилися гашишу і рішили поженитися.
— І шо?
— І я поженюся.
— Ти впевнене?!
— Так. — Це було доросле, виважене рішення.
Всі тьолки рано чи пізно хочуть заміж. Ну, крім Ведмедя хіба шо. Я от твердо вірила, що дозрію до цього дорослого рішення років до п'ятдесяти чотирьох точно. А потім зразу собі всиновлю майже повнолітніх дітей, щоби недовго чекати внуків. Бо міцно памятаю заповідь Гора Відала: "Не заводіть дітей, а тільки внуків". Але в долі на нас своя бухгалтерія заведена. І навіть коли ти не загадував собі женитися, раптом, зустрівши женильну людину, починаєш ловити себе на женильних думках. Ні з того, ні з сього. Без усякого женьшеню. І спочатку це злить, а потім вже смішить. Отак все й вийшло. Сракою чула. Бо ж не випадково одного разу я зібралася пчихнути і подумала "Ми поженимося", і пчихнула! Значить, правда. Поженимося.
— Будь здорова, — сказав Рибочка.
— Ти попав, — сказала я.
Ми ще трохи пожили з Рибочкою в Індії, поїли вегетаріанського їдла, позаймалися йогою, поїбалися, поплавали в океані з кацапами і вернулися в Україну.
За цей час у тридцяти п'яти тисяч українських водіїв забрали права, і я щиро раділа. Що мене в той період тут не було, бо точно попала би в топ-тен. Ну, зате дороги ненадовго розвантажилися. Правда, потім я взнала, що купа таких заборів прав були просто мєнтовськими підставами, і радість змінилася на гидливість. DJ Tonique, наприклад, попав за те, що об’їздив велетенський чорний джип, нахабно припаркований на правій смузі перед світлофором. Чіста возлє плази, шоби калбаскі дамой купіть. Біля цього супермаркету взагалі завжди твориться хел — вони за ковбаскою паркуються і в другій смузі, і ледь не в третій. Аварієчки собі включили і пішли. От де ці, сука, мєнти тусують? Чого не в такому рибному місці? Мабуть, щиро співчувають бідним голодним власникам "лексусів" і "поршів", не заважають шопінгу. Так хазяїн пріказал.
Так от. Тоніку треба було прямо, і він об’їхав нерухомий джип. Тут же мєнт із полосатим хуєм в руці.
— Драстє, давайте права насавсєм.
— Та ви шо? Я ж його об’їздив! І він взагалі аварійну ситуацію створив!
На що непідкупний і благородний український ДАЇшник тихо сказав:
— А ви за собою дивіться…
Тим часом жлоб-власник джипа спокійно собі вийшов з гламурного ковбасного магазину, сів у свою кінг-сайз трунву і поїхав. І ледь помітно кивнув мєнтам, здалося Тоніку. Вам ще щось не ясно?
— Віддавай права. Бо беркутів визовем. Скажемо, шо оказував сопротівлєніє.
І не допомогли Тоніку ні численні знайомі з автомобільної телепрограми, ні його в цій програмі безпосередня участь, ні просто чітке знання правил дорожнього руху "Гамну закон нє пісан" — те, шо ми казали в дитинстві, якнайліпше підходить до цілком дорослих співробітників МВС.
Права забрали. Отримали "зачьот".
І навряд чи хтось із цих чи інших доблесних мєнтів хоч пальцем ворухнув, аби кілька місяців по тому запобігти вбивству на дорозі геніального перекладача Анатоля Перепаді, який колись об’їхав на велосипеді всю Іспанію й Францію, а тут звично крутив собі педалі в столиці рідної України і серед білого дня був збитий якимсь черговим мудаком-водієм, котрий навіть не зупинився, аби викликати медиків чи відвезти пораненого до лікарні. Може, був би шанс врятувати людині життя. Може, не помер би тоді велосипедист на третій день у реанімації. Але мєнтам це похуй, хто був цей смертний на вєліку: письменник, перекладач чи поет. Визначний чи невідомий. Їм книжок нема коли читати, і шукати дорожних вбивць їм не до шмиги. За бажанням вичислити будь-яку машинку можна за добу, але ж це треба напрягтися. Просто так напрягтися, безплатно. Який понт? А якщо сам собою знаходиться той, хто когось збив, бо був бухий і про водіння має дуже приблизне уявлення, то з ним полюбовно можна все порішати. А як інакше міліцейські, прокурорські, судові та інші чиновники зможуть забезпечувати себе, своїх дітей та онуків вже звичним їм комфортом. Хабар — це ж добро! І вашим, і нашим, а мертвий вже і так на тому світі. Там гроші не потрібні. Одне щастя, наш добросердий Президент висловив співчуття родині Анатолія Перепаді у зв’язку з його "передчасною смертю". Нічо, що того було буквально вбито. Нічо, що вбивця десь гуляє на волі і не чути, щоби його шукали. Спи спокійно, Вітьок. В тебе, тряпчаної ляльки, що просрала довіру свого народу, інших елегантних справ купа.
Літак спізнився години на три, та врешті ми прилетіли. Хотіли цілувати рідну землицю — не дозволили підстригачі газонів.
— Привіт!!! — зі щенячим захватом пишу я тьолкам. — За годину буду в доміку. Ви там?
— Нєт, у нас дєла. Встрєчі в центрє. Ми уже виходім.
Ну ОК. Може, концерти мутять нам. Тьху-тьху-тьху.
Працюють женщіни. Нє спугнуть би.
— Добре. Можете мені в центр взяти довгу майку, довгі джинси, тоненький теплий светр і куртку, бо я без ключа?
— Да.
Домовилися на певний час на певній вулиці, бо зустріти мене вдома в ділових тьолок, ясне діло, не було часу. Про те, що вони мої подруги, навіть згадувати гріх. Шо не ясно? У них ВСТРЄЧІ.
Я дуже-дуже довго чекаю тьолок, сидячи в таксі. Дзвоню. Вони не реагують. Виходжу з таксі, раптом вони десь поряд уже чекають? Нема. Десять хвилин тому вони "вже під'їздили". Я страшно мерзну і ще більше злюся. Стою в одній лляній сорочці. Посеред київської зими. Геть одинока після свого Гоанського літа. Тьолки приїздять неймовірно пізно. Вивалюють з таксі, де окрім них сиділа ціла туса їхніх друзів, що, видно, ночували в нас. Паті — для тьолок святе. Вони віддають мені кульок з одягом і кажуть:
— А шо ти такая злая?
— Та так. Довгий переліт.
В кульку виявляється коротка майка й куценький светрик. Мабуть, тьолкам не дуже подобаються мої нирки. З нирками пронесло. Я захворіла дуже жорстким грипом.
А, до речі. Їхні ділові зустрічі полягали у сплаті квитанцій за Інтернет і в організації фотосесії якомусь менеджеру для журналу "Афіша Харків". Менеджер фотографувався на тлі своєї машини і дико злився на тьолок, що проспали зранку і перенесли його "фотосесію" на розпал трудового дня. Менеджерам це важливо. Але світ менеджерів для тьолок так і залишився нерозкритою таїною.