ТЬОЛКИ І ДІЄТИ
— Шо тут наш Ніколас Кейдж? — я любовно розглядаю фотку на мобільному, де на жовтій кухонній полиці серед банок з корнішонами, пачок із карі й уродами невизначеної раси "м’які іграшки" гордо вивищується Він. Рожевий і неприступний. М'який і верткий. Гумовий.
— А шо Ніколас Кейдж? — знизують плечима рози. — Стояв собі на кухні. На гостей дивився, себе показував.
— На гостей?! — я вмерла. — На яких іще таких гостей? Вони хоч його не чіпали своїми мікробними руками після маршруток?!
— Нє-е-е! — тягнуть хором тьолки. — Ми їм всім казали, що це твій. І що після останнього використання ти його не помила й так і поставила на полицю. І всі боялися, кричали і тікали з кухні, да-а-а…
— Молодці. Стратеги… — Я все одно потай скривилася, уявивши, як вони, ці негігієнічні гості лапають гепатитними руками й облизують стоматитними язиками мого Ніколаса. Щось тут не так. Якийсь новий невроз у мене. Чи в Ніколаса?
— А ще ми придумали кльову фішку, коли в нас не було бабла, — хвалиться Вася. — Ми всім друзям казали, що сидимо на дієті, хавки дома нема, приїздіть зі своєю. А потім доїдали те, що вони після себе залишали…
— Геніально! — пишаюся ними я.
— А взагалі-то, Карпа, ми вже чотири доби нічого не їмо, — осаджує мене Ведмідь.
— Чого?!
— Ну, бо ми вирішили не їсти після шести… — починає Вася.
— …А до шести ми зазвичай ще спимо, — закінчує роботящий Ведмедець.
— Ну нічо, ми худнемо! — Вася задирає білу кофту-адідас і показує пузо. — Я тут ващє недавно сиділа на гречаній дієті шість днів. Поки на сьомий жорстко не проблювалася гречкою. Півтори доби ригала!
— А я, — хвалиться Ведмідь, — ригала тою гречкою вже в перший день!
— Так шо ми перейшли на рис.
Мені сказати нічого. Зате розам є, що мені показати.
— Диви! — каже Ведмідь, запалюючи екранчик свого телефону. Там, на фотці, тьмяно виблискує дно каструльки з рештками недоїденої гречки, що зацвіла тепер білою пухнастою пліснявкою.
— Це кошенятко. — Ніжно каже Ведмідь. — Не знаєш, як його назвати?
РОЗИ ВИДАЮТЬ МЕНЕ ЗАМІЖ
— Ханяня, треба ж тобі плаття весільне придумати! — каже Ханяня-Вася, сьорбаючи чай під назвою "суниця з вершками", де ні суниць реальних, ні вершків запашних зроду-віку не бувало.
— Пропоную пошити Карпі білі труси. І до них пришити хвіст. По типу шлєйф. Такий, із фати, волочитися за тобою буде — всьо, шоб по правилам! — закипає Медвідь.
— Да, мама буде рада… — уявляє Вася.
— А дід і бабця так ващє! — уявляю я.
— А ми їх так само одінемо, і все буде нормально… — вирішує кризис-менеджер Міша.
— Або вдягнемо Карпу, як завжди хотіли, — в костюм сира! — не вгаває Вася. — Але вже весільного сира, з фатою. Спонсор весілля — "Сири Бурлука".
— Да. Тільки їй на коньках прийдеться ходити. Щоби грація була. І не повнив костюмчик круглий. — Медвідь.
— Тоді ти нарешті станеш хоч трохи вищою і перестанеш нас позорити. Ой. — Це Вася.
— Та ну вас, тьолки. Мені он майбутній чоловік придумав плаття. Я вам потім покажу. Панківське таке.
Вони секунду думають, як би попустити мого мужа, не бачачи його ескізу. Нічого швидко не придумується, тож кажуть:
— Тільки фати ніякої не треба.
— Запхаємо тобі довгі білі пір’їни замість неї.
Я вже навіть не реагую стародавньою асоціацією про пір’я в дупі, бо мене тривожить інше:
— Блін, тьолки. Це все харашо. Але ж я ще нічого батькам не сказала. Стрьомно, шо капєц.
— Та чого? Це ж хороша для них новина, — каже Васо.
— Да! — погоджується Медвідь, — Вони і так на тобі хрест давно поставили, а тут — такий поворот сабитій.
— Ну, і як мені їм про це сказати? — кисну я. — По телефону якось тупо.
— Головне, — каже Ведмідь, — правильно сформулювати.
— І не казати, що твій муж — пісатєль, бо це асоціюється з поетами, а поети асоціюються з бідністю і смертю під сходами від туберкульозу і недоїдання, — авторитетно каже Вася.
Цікаво, скількох вона знала поетів і скільки з них померло під сходами в неї на очах. Мабуть, кашляли, бідолаги, і просили хлібчика, а Вася гордо їм відказувала, що ніякого хлібчика вона не їсть, бо ж на дієті.
— Скажи їм так, — пропонує Медвідь. — Мама, тато. Я вагітна, я банкрот, я живу на мусорці і під'їдаю грязюку. Жарт. Я виходжу заміж за письменника.
— Нє! — придумала щось Вася. — Скажи їм: "Я зробила операцію зі зміни статі…"
— Та ну! Тоді про те, шо вона виходить заміж, вже нікому буде сказати.
— Угу… — погоджуюся я, на секунду, правда, сумніваючись: тато ж так завжди хотів мати сина.
— Скажи їм, Карпа, що виходиш заміж за мільйонерку-лесбіянку з Амстердама. Потім: шутка, мій чоловік — письменник.
— І на тому кінці проводу постріл.
Коротше, так нічого путнього і не придумали. Зате моя сестриця Гапочка, свиня така, развєдчік із неї ніякий, уже встигла по секрету сказати нашій мамі: "Ірка заміж виходить…" Мама: "За кого?!" Гапа: "Та за одного там Антона…"
Ахуєть. Мама собі зразу уявила, певно, одного там Антона, що курить бичий ел-ем десь там на площадці третього поверху спального району, де він живе разом із мамою, що готує йому гороховий суп на сніданок, а тепер іще до них підселюся я і буду битися з його мамою за телевізор, бо вона дивиться серіали, а я мультики, і тільки на політичних ток-шоу в нас буде наставати тимчасове перемир’я, поки я не скажу про когось із політиків "От підар гнойний, шестьорка срана мусорська, жирний уйобок з напиждженим добром і пластиковою тьолкою", а мама його мені на те: "В нашем доме так нє виражаюцца!"
…Дату весілля було попередньо призначено на 19 травня.
— Так це ж понеділок! — закричав Ведмідь, попоравшись зі своїм календарем.
— Н-да. Треба переносити. Хоча би на день. Тобі принципово? — питає наречений.
— Мені ніщо на світі не принципово, — відповідає наречена. Ой, це ж я. Блін, не вийшло нагрузити про те, яка вона кучерява, русява і прекрасна.
— Тоді в неділю, — вирішують рози і Мущіна Маєй Жизні. Блін, його ж Антон звати.
— Нє! — раптом доходить до мене. — Хрєново в неділю. Гостям же в понеділок на роботу!
— І яким же це гостям в понеділок на роботу? — в'їдливо натякає на богемність буржуазної тусовки Ведмідь.
— Ну, мені… — похнюплююся я, бо вйобую на Корпорацію. Години по дві на день і за тричі вищу зарплатню, ніж нормальні люди, але ж, сука, В ПОНЕДІЛОК МЕНІ НА РОБОТУ!!!
Не ясно, чому при цих словах по хаті не пробігають привиди моєї трудової книжки і щасливих представників пенсійного фонду — мої дідо з бабцьою з Черкас пораділи би.
— О!!! — заревів Ведмідь. — Я собі вже це уявляю! Виходить Карпа в понеділок в ефір з пластмасовим червоним тазіком в руках перед собою. "Дарагіє тєлєзрітєлі… бу-е-е-е-е-е-е!!!! — я вчора вийшла заміж".
— Ага! — доповнює телекартинку Вася. — Тут же у найближчій камері від тебе запотіє об’єктив і на ньому включаться автоматичні двірники, як в жигулях!
— Нє, Карпа, хай ліпше в понеділок твоя мама новини веде.
— Да! — верещить Ведмідь. — Скажеш їй, тіпа: мама, я всьо зробила, як ти казала, я вийшла заміж!!!
— І знову ригнеш у червоний тазік, — добиває "маму" Вася.
— І тоді мама бере хусточку, зав’язує в неї пожитки на палочці і йде з дому… — Медвідь. Майстер хепі-ендів.
— Е, та почекайте ви з понеділком, чуваки! — протестую я. — Ми ше реально з платтям не визначилися. А часу вже не так і завалісь. Давай показуй свій ескіз.
Антон вагається, певний час робить вигляд, що не знає, де він (і це синхронно з моїм: "У твому зошиті на столі десь рівно посередині!"), нарешті знаходить і показує розам. На картинці в мене нема голови, зате присутні доста пристойні цицьки в такій собі класичній упаковці на тонких бретельках. Гарно, як у Голлівуді чи журналі "Вог" у рубриці: "Ніколи не модно, значить — класика". Коротше, верхня половина мальованої мене — просто нєвєста МЄЧЬТИ: безголова, цицьката і в понятній сукні. Але нижче пояса починався калавур. Те, що там починалася піська і всяке таке, — це ясно. Ба навіть, все таке і піська на картинці були прикритими. Тільки от саме це прикриття здатне було викликати культурний шок західноукраїнських родичів і факсову анафему комітету по моральності.