— Такий сервіс… Не дам чайових. Але круто мені, хоч поїсти можу — чехи за все заплатять. Тільки чеки не викинути треба.
Нам принесли наш рахунок.
— О! — осінило Любашу. — До речі. Ви свій щьот не викидайте, дайте мені. Я ще й за це з чехів злуплю. А шо — хай платять, правильно?
— Правильно, Саша, — зітхнула я. — Все дуже точно. Давай поїдемо.
Чи варто казати, що доїхали ми до Франківська в такій годині, що вже ніяка маршрутка до Яремчі нам не світила. З таксі справи теж розумієте, які були. Ну і тата їхати за 60 км на машині проти ночі зривати не хотілося. Мене вчергове осінило:
— Сашка, слухай. А давай ти поїдеш з нами в Яремчу! І на готелі зекономиш, і похаваєш класно в нас дома, і… батьки такі раді будуть тебе бачити! — Останнє я вичавлювала з особливим супротивом.
— Гм. Треба подумати… — зважував він. — За готель же чехи платять, але він десь у Тисмениці, не в самому Франківську. Як я її зараз найду вночі? Гм. Ну да, і за бензин же заплатять… Ех, била-нє-била! Ріскньом!
Хух. Ми ріскнулі. Сашко і Гапа вже взагалі спали неспокійним сном, коли ми нарешті причалили в Яремчі.
— Сюрпрайз! — сказала я мамі, і мама швиденько насмажила курок.
Ми сиділи і НАРЕШТІ ЇЛИ. Знала би мама, яким безцінним даром була нам ця вечеря. Найбадьоріше, до речі, уплітав м'яско з салатиком і картопелькою Любаша. Він з'їв одне велетенське стегно (в нашем доме нє счітают, конєшно, але зазвичай негласно найбільші шматки лишаються татові, тому я звернула увагу), покряхтів, і, коли на тарілці лишався ще один шмат курки, останній, Саша-Любаша півсекундно роззирнувся і, крякнувши ще разок, потягнув його собі на тарілку.
— Раз уже ніхто не хоче…
Навіть мама трохи здивувалася такій тактовності людини, що вперше в нас вдома.
— Та ладно, ма, він же нас привіз на шару… — пошепки пояснила мамі я.
Після вечері всі порозбрідалися хто куди. Любаша спершу покурив на балконі з моїм татом, а потім викликав туди Сашка. Дивлячись на чорні гори на тлі темно-синього неба, Люба зітхнув, вдоволено потягнувся і сказав:
— Ох, не знаю. Коли би не прийшов у гості до якоїсь дівчини, весь час її батьки дивляться на мене, як на потенційного зятя…
Хєр його знає, чого мені згадалася ця історія. Видно, матримоніальні тенденції навіяли. Тьолок би на нього натравити, шоби взули по повній програмі для старшого шкільного віку. А тато й досі не знає, що то в нас в хаті був потенційний зять. Якби взнав, точно би прикрасив мачо-мена, як ялинку: чеками за вареники і курячими стегенцями. І ящик чеського пива би під ноги поставив. Як подарунок на весілля від діда-мороза.
МАТРІМОНІАЛЬНІ ПОТУГИ
В день, коли в нас відібрали щойно подаровану репетиційну базу, ми з Рибочкою нарешті подали заяву в загс. Ну ліпше ж так казати, ніж навпаки, але згідно з хронологією: в день, коли ми офіційно стали нареченими в очах держави Україна, міжнародний комерційний банк відібрав у нас базу, вона ж бувша актова зала обласної лікарні. А ми ж у цьому банку платили держмито 0,85 грн!
І всілякі інші загсові послуги (консультація х/с (х-з хто такі х/с), ламінування, робота спеціалізованої машини) — 36 грн. і самому банку відвалили 1.85 за його послуги. Просто саме цей банк стоїть коло саме цього загсу. Ну, і банк цей мені зразу не сподобався. Там на квитанціях було слово "КИЄВСЬКОГО". Щодо відділу цього банку. Шпигунський якийсь банк. Нема у нас слова "києвського"…
Вид платежу: реєстрація шлюбу. І принести одну з квитанцій цієї кавалькади треба на самому початку женильного процесу.
— А то подають у нас тут заяви, ми їх записуємо на якийсь день, даємо квитанцію, а вони на радостях і не оплачують. Потім приходять у назначений день всі, з музикою, з гостями, з родичами з Закарпаття. Ми їм: а ви куда? Нема квитанції, нема весілля. Ми ж тих, хто квитанцію не заніс, простим олівцем в журнал собі записуємо…
Отакі вони. Суворі загсові тьоті. Коли ми принесли їм потрібну квитанцію і простий олівець у журналі змінила шарікова ручка, молода й гарна тьотя-дєвочка сказала:
— З цієї миті ви офіційно вважаєтеся нареченими.
Ого. Мені чомусь стало сумно. Наречена — це така гарна, з довгим кучерявим волоссям, лагідна і весь час сміється. А я якесь чувирло в кедах. Не схожа я на наречену.
— А ще, — казала тьотя-дєвочка, — запрошуємо вас відвідати курси підготовки до подружнього життя. Це добровільно й безкоштовно.
Ну так. Логічно. Бо якби курси підготовки до подружнього життя були примусовими і за нємєряне бабло, люди би двічі подумали, перш ніж женитися.
Далі тьотя-дєвочька почала нам озвучувати дзвінким голоском те, що ми вже встигли вивчити напам’ять, втупившись у їх стінгазету в коридорі. Поки сиділи в черзі.
— Значить, курс у нас складається з тринадцяти занять…
— Чортова дюжина! — зловісно вигукнула я і висадила тьотю-дєвочку.
— …чотири заняття про сутність подружнього життя. І про взаємовідносини у сім’ї.
— А. Тіпа, не тільки секс?
— Гм, — висадилася вже інша тьотя-дєвочка, а перша продовжувала:
— Чотири заняття з планування сім’ї… Два заняття про психологічні аспекти в житті сім’ї…
— Які-які аспекти?!
— Психологічні…
— Ми не псіхи, чесне слово! — перелякано переконую їі я. — Чи, може, треба це ваше обстеження пройти?! Бо неправдиві відомості про стан здоров'я є підставою для визнання шлюбу недійсним. Це я у вас тут читаю….
— Обстеження теж добровільне… — все тихіше говорить тьотя-дєвочка.
— А, — кажу я. — Добре. Шо там ше?
— Зустріч з батьками наречених. Одне заняття.
— Нашо вам тут моя мама? Ви шо. Ви її не знаєте. Це вона тільки з виду така добра і пляцки всім дає…
— Бейбі, — заткнув мене нарешті Рибочка.
— Ну, і додаткові зустрічі про значення духовності в житті подружжя… — на віддиху полегкості закінчує врочиста тьотя-дівчинка.
Мій тато завжди в таких випадках казав мені: "Іро, не грай мармеліка". Хоча да. В таких випадках він ше мене не бачив.
Виходимо з загсу. Полегкість неймовірна. Більше не треба вставати в сьомій ранку, щоби обігнати всіх дівчат у червоних светрах, ласих до заміжжя.
— Да, Сєрьога, крута ми всєх наєбалі… заяву, віш, подалі.
— Ага. І главнає, шо та баришня нє прасєкла, шо я нє тьолка…
Отепер от вже реальний КОНЄЦ
— Нє-нє-нє, почекайте! — вигукує Вася. — Я таки не поняла, чого "Планета Тьолок"?!
Я терпляча. Я поясню. Тим більше, хто там дочитує титри після імен головних звйозд? Плагіат лишається непоміченим…
— Це, тьолки, типу як "Планета Абізьян" чи родрігесівська "Планета Страху".
— Або як "Планета Суші".
…Слухайте, ну я вже чесно думала, що Вася рубанула тут фінального тунця. Але ж ні. Медвідь не дасть:
— О, а з "Планети суші" скачаемо бабло за місце в книзі!
— А потім підемо до "Йокіторії" і скажемо, що можемо його переписати, якщо вони дадуть нам бабла більше, ніж "Планета Суші".
— Вони дадуть, а ми знову до "Планети Суші" — ой, мол, дивіться, нас ваші конкуренти переманюють! Давайте більше бабла, лишимося на вашій стороні! — Ведмідь входив у раж. Гарячився.
— І тоді ми знову в "Йокіторію"…
Коротше, ви самі знаєте, як довго Влажні Рози з планети тьолок можуть будувати грандіозні плани з захоплення вселенського бабла. Цікаво, чи влаштуються вони коли-небудь на роботу? Чи стануть законослухняними громадянками? Чи візьмуться за розум, народять дітей і акуратно вестимуть трудові книжки? Хтозна… Бо ж з ким мені ще на пенсії обсирати депутатів, мужиків, якість соєвого соусу, нову модель "мустанга", стару модель Наомі Кемпбел і ціни на бензин, сидячи на порогах наших скромних хатинок у Новій Каледонії?..