Богдана глянула в телефон. До п'ятниці лишалося три дні. Можна прийняти ще один запит на побачення. Та-а-ак... Ну, хай буде оцей чорнявий. Екзек'ютів діректор[175], кажеш. Done[176]. О боже, яка ржака. Каталонець?.. Ну сходжу вже, з патріотичних міркувань.
І попри все, єдина річ уперто заважала вповні розкритися вітрилам її маленької білої яхти. Думка про Хлою.
Богдана зітхнула і зняла майку, заходячи в душ. Ввімкнула прохолодну воду.
Хлоя. Прожиті, уявні і чесно вигадані історії. Все це житиме на сторінках графоманського опусу самодура Теодора. Зараз, мабуть, цей поц потирає рученята, думаючи, що використав Богдану, розвівши на відвертість.
А насправді це Богдані допомогло. Під усіма шарами легковажності й просто легкості, відкинувши вбік перегнилу пристрасть і набридлі флешбеки, вона виявила, що має до Хлої почуття. Не імпульсивне бажання швидкого траху чи не менш швидкої вигоди, а цілком собі спокійні людські почуття. І Богдані було з ними тепло.
— Дякую, Теопідріл.
Рита
— Je tiens a vous signaler que vous êtes magnifique!
Рита саме діставала з багажника згорток постерів, аби взяти їх на роботу, і не одразу зрозуміла, що комплімент адресувався їй.
— Merci[177]! — всміхнулася вона високому чоловікові у добротному костюмі, який, не дуже збавляючи швидкість, проходив повз неї.
Молодці французи, зітхнула з полегшенням Рита. І комплімент зробив, і чіплятися не почав, і настрій спробував підняти. І ще сказав як вишукано: «Я мушу повідомити, що ви чарівна». Піду з такої радості накуплю булок на роботу.
Втім, Рита таки кинула на себе схвальний погляд у вітрину ще зачиненого книжкового магазину. Все та сама коротка сіра сукня Rick Owens, м'яка і гарно драпірується — спадок від Іванового шопінгу: стара, трирічної щонайменше давності, але викидати шкода. Рита часто ловила себе на тому, що купує, аби позбутися снобських звичок, речі з якого-небудь мас-маркету штибу Н&М чи Zara, а потім вони так і лишаються лежати в шафі, ні разу не вдягнені.
Дівчина з діастемою в пекарні «La Parisienne», весела і життєрадісна з самого ранку, щось голосно кричала пекареві на кухню, а потім, піймавши на собі Ритин погляд, реготала вже до Рити. Про що вона жартувала, Рита, не до кінця прокинувшись о 9-й ранку, не зрозуміла. Зате посміялася разом із веселою продавчинею і побажала всім хорошого дня. Навіть гіпокритичні ритуали мають свій шарм. «100 грамів chouquettes[178] і один feuilleté tradition[179], будь ласка». «4 євро, прошу, прекрасного дня вам». Бувають же такі люди, натхненні й добрі до інших із самого ранку. Мабуть, не п'ють напередодні, починаючи з обіду.
Рита поклала паперові пакунки з випічкою в сумку. Що було вчора? Червоне в обід із подругою в іспанському ресторані. Пляшка білого на двох із другом з України в брасерії за вечерею. Кір-касіс і пляшка просеко на трьох із Філіпом і художницею, яка у них ночувала. Філіп тепер спить, йому працювати з 12-ї.
— Чортові фрілансери.
Рита на свою роботу, що починалася о дев'ятій, виходила рівно о дев'ятій.
Раніше такого не траплялося. Тепер же дотримуватися графіку ставало все складніше. Та ще й ця нудота ранкова додалася, і напади післяобідньої втоми... Чорт, після роботи вона таки купить тест. Як би це стрьомно не було, — ну скільки ще відтягувати? А в обід поговорить із Філіпом.
Риті скрутило живіт від тривоги. Зараз би повернутися додому, залягти з усіма цими булками й дурним фільмом у ліжку... Але ні, без варіантів. Вона, звісно ж, пройде ці 280 метрів до метро і проїде звичні сім зупинок. Автоматично, з легкою відразою й найефективнішою з усіх мотивацій: страхом втрати платоспроможності. І ймовірних докорів чоловіка, до якого їй довелося б переїхати.
— Ви ж розумієте, що це у вас просто страх повторення минулого? — питала в Рити психоаналітикиня. — Він може не мати нічого спільного з реальністю. Ви чіпляєтеся за те, що маєте і боїтеся втратити, як потерпіла після кораблетрощі. Корабель тоне, тягнучи все на дно, а бідолаха намагається вхопитися за двері, що плавають на поверхні, хоча з них стирчать цвяхи і немає гарантії, що й їх не затягне у вир.
Рита і справді потопала у своїх страхах. Втратити стабільність, а потім і Філіпа, бо вона стане злиденною і безробітною... Бр-р-р. Рита на таке не готова. Особливо якщо бодай уявити ще й немовля — це здається нічним кошмаром. І весь із ним пов'язаний бебі-блюз, і нечищені зуби з немитою ГОЛОВОЮ ДО 16.00.
Рита зціпила зуби і, пересилюючи блювотні позиви, вкотре переступила поріг свого офісу. Велика чашка кави мала би потроху розчинити все, що підіймалося щоранку гидкою кислотною хвилею.
— Пішли пити чай? — зазирнула до Рити красива рудоволоса колега.
Невже їй тут подобається? Невже у її тридцять їй не хочеться нічого іншого, аніж це беззмістовне офісне животіння?
— Пішли. Я он шукетів вагон купила.
І Рита повільно почала спускатися в колодязь темних сходів, що вели вниз, на спільну кухню. Ще один день, як усі, пити чай, говорити про туфлі й про те, що всі мужики козли, дочекатися обіду, піти в обід на манікюр чи в музей, якщо будуть сили, купити дорогою назад каву з собою у кав'ярні поряд, робити десять одночасних справ, зітхати, позираючи на книгу з тайм-менеджменту, дочекатися вечора, забрати дітей зі школи, повчити з ними уроки, відкрити двері няні, піти в кіно чи на концерт, дорогою в таксі бездумно скролити фейсбук замість того, аби розмовляти з попутником, потім майже заснути в кіно, а вдома не спати до другої ночі, знову скролячи фейсбук і оминаючи увагою стосик початих і недочитаних книг усіма доступними Риті мовами. Власне, їй не спалося також через страх. Що настане спершу сьома тридцять — час будити дітей, а потім знову дев'ята, коли треба переступити поріг нудотної контори.
Втім, за порадою тієї-таки психоаналітикині Риті все частіше вдавалося приміряти на себе якесь інше життя. Вільне і розслаблене. З роботою, що наповнює тебе чи щонайменше є чимось більшим за продаж життєвого часу. З такою Ритою, яка отримує задоволення від розглядання перехожих, сидячи на терасі кав'ярні, і на вернісажі виставок ходить не виснажена й захекана, а красива й спокійна. Причому красива й спокійна по-справжньому, а не здаючись такою в дорогій сукні й вишуканих туфлях... Рита багато чого радо підкоригувала би в своєму житті. Хіба тільки чоловіка не міняла би.
Обідня перерва за дві з половиною години. Треба нарешті видихнути і спокійно розповісти Філіпові про затримку. Раз він уже приїде зі свого офісу з самого Брі-сюр-Марн до неї на Мот-Піке в брасерію «Suffren». Від устриць Рита цього разу мабуть, відмовиться. Обмежиться стравою дня.
Хлоя
— У тебе мати є? — питала Хлоя у бурята, спрямувавши на нього дуло автомата. Слова давалися їй важко, незвична російська застрягала в роті, наче вата.
— Є.
— А діти?
— Є.
— Дочка, син?
— Дочка.
— Як звати?
Бурят мовчить, сумно й байдуже дивиться на схід; сонце зійде ще нескоро.
— Аліса.
— Аліса...
Хлоя чомусь не здивована.
— Якщо ти заприсягнешся життям Аліси, що просто зараз підеш, повернешся додому і більше ніколи не приїдеш вбивати нас тут, де взагалі-то все, що відбувається, — не твоє сране діло, я тебе відпущу.
— Присягаюся, — каже бурят і повільно, задкуючи, наче гігантський рак, відходить за дерева. Хлоя нарешті опускає зброю й обертається, щоби піти до своїх. Тут-таки її спину прошиває, ламає, обпікає. В ім'я Аліси — постріл у спину. Хлоя дуже добре розуміє, що помирає. І прокидається.