«One pill makes you larger and one pill makes you small, and the one that mother gives you don't do anything at all..»[180]
Так от звідки Аліса. І бурятські кролики. Знову заснула в навушниках. Хлоя протерла очі й потягнулася в пошуках склянки зі схололим чаєм. У роті пересохло. Це був перший настільки чіткий сон за останній час. Хоча мотив був той самий: Хлоя хоче вистрелити і передумує в останній момент.
Якби хто-небудь, кому було цікаво, запитав би, чого Хлоя хоче від свого життя, вона чесно відповіла би: спокою. Щоби не треба було ні від кого тікати, прокидатися в холодному поту посеред ночі чи взагалі не засинати, кудись іти і щось робити, щоби вижити. Найбільше би Хлої був до душі такий спокій, як мають дерева: стоїш собі, врісши в землю, довкола поклали асфальт, а тобі й байдуже. Хлоя би теж хотіла так застигнути, щоби було байдуже, і хай усе проходить повз. Потреба будь-якої дії викликала у неї огиду, мало не біль. Якби можна було, Хлоя би навіть не їла, і, отже, не потребувала б шукати собі кілька євро на хліб насущний. Та от халепа: якщо Хлоя не їстиме, то рано чи пізно втратить свідомість, і тоді якщо поліція, соціальні служби чи яка-небудь співчутлива бабця знайдуть її доти, як це зроблять румунські торговці органами, доведеться лягати в лікарню. Чи куди тут іще звозять таких доходяг, у цьому їхньому цивілізованому світі. А там уже спокою точно не дадуть.
Хлоя копнула черевиком каштан. Хороші черевики, дарма що правий подертий на носку. Хлоя колись знайшла їх біля розпатраного контейнера Армії Спасіння на Сен-Жермені — певно, комусь не підійшли. Каштан покотився на дорогу, під колеса фургону з рекламою заморожених продуктів. От і все, не стати йому деревом.
Хлоя заплющила очі й на мить уявила, як лежить, медитативно розглядаючи дірки й подряпини на зворотній стороні в'язничних нар над собою. Може, це він і є — омріяний спокій?
Хлоя вже кілька разів про це думала і одного разу навіть спробувала піти й здатися в українське посольство. Бо куди ж іще йти здаватися українському правосуддю?
Спершу вона довго дивилася на дрібного сивого чоловіка в костюмі, який курив і пив каву на тротуарі навпроти: явно есбеушник. Чоловік так само довго дивився на Хлою і навіть спробував заговорити про погоду. Українською. Точно есбеушник. Він, певно, й оформлятиме на неї всі папери.
Про погоду Хлої говорити не хотілося, і вона подзвонила у двері. Звідти одразу вискочив чоловік у формі прикордонних військ: низенький, чорнявенький, жвавий.
— Шановна, — перш ніж Хлоя відкрила рота, максимально ввічливо випалив служака, поглядаючи на любителя метеопрогнозів із кавою, — вхід для громадян із іншого боку! Он там!
Шановна постояла ще секунду і зробила рух у напрямку, який вказував солдат. Той, своєю чергою, зі спокійною совістю зачинив важкі двері. «Цікаво, чи є в його арсеналі наручники? Чи вони замотають мене скотчем, щоб екстрадувати додому заробітчанською маршруткою? Все-таки дешевше, півтора євро за кілограм — вагомий аргумент для “країни у стані війни”».
— Вхід для громадян, — гмикнула Хлоя, оцінивши чергу до вказаних дверей, значно менш показних і залізних. — А хто ж тоді заходить тими різьбленими дверима? Особи без громадянства?..
До речі, треба би подзвонити Маші...
— Ви хочете пізнати таємницю розкаяння? — почула Хлоя голос за своєю спиною і здригнулася. Ошатна жіночка у светрі, застібнутому на всі ґудзики, посміхалася їй так ніжно, як уміють лише сектанти і продавці ліфчиків (впарять тобі навіть те, що тисне й натирає).
— Господь милосердний, він вас простить, якщо увіруєте. Візьміть ось, приходьте на наші збори, ви там знайдете відповіді на всі питання...
Жіночка простягнула Хлої якийсь буклетик і, секунду повагавшись, витягла з великої сумки ще й журнал. Ну звісно, свідки Єгови. Чатують на заблукалі душі українських громадян під консульським відділом. Хлоя механічно взяла і буклетик, і журнал. Ні слова не кажучи, вона швидко покрокувала геть від здивованої проповідниці й негустої черги знуджених співгромадян із насінням і цигарками. Свідоцтва про народження, про одруження і розлучення, дозволи на екстрадицію тіл. Кругообіг банальності в природі. Ні, не той сьогодні день, щоби здаватися.
Хлоя пішки дійшла до набережної Андре Сітроена.
Позаду лишився міст Мірабо, той самий, під яким струмує Сена Аполлінера і з якого стрибнув Пауль Целян. Хлоя зрозуміла, що то за міст, лише тепер. Просто вона рідко читала таблички з назвами. А коли нарешті прочитала, їй стало ясно, чому її так сильно тягнуло сюди ще тоді.
Довга, зовсім не прогулянкова набережна не змінилася. Баржі, вантажівки, катери. Сморід і жахливий гуркіт: завантаження, розвантаження. Якби Хлоя хотіла кудись втекти морем, точно шукала би, як непомітно прокрастися на вантажне судно. Але тепер у неї було за що жити, було що робити. Хоча скільки це триватиме? Хлоя не знала. Тому воліла не відвикати від таких місць часопросторового транзиту, як це: праворуч кораблі, під ногами дорога, ліворуч колія з міжміськими електричками, далі тунель із закинутою вузькоколійкою. Над головою літаки. Ти у відправній точці, ти у точці прибуття і при цьому ти рухаєшся. Мабуть, тому Хлоя сюди і повернулася. Щоби побути ніде.
Раптом Хлоя почула звук, який впевненою бензопилою розрізав її бетонні думки: саксофон! Невже?.. Хлоя пришвидшила крок, серце чомусь закалатало. Навряд чи це вони. Стільки часу минуло, та й грав інструмент доволі впевнено, без тіні фальші. Місце тут намолене, чи що? Чайка пролетіла так низько над головою, що Хлоя відсахнулася і вже наступної секунди широко, від вуха до вуха всміхалася: це таки грала парочка літніх китайців. Тих самих, що ще кілька місяців тому катували довколишніх вантажників фальшивими нотами і непохитною наполегливістю. Вони грали, грали! Впевнено, спокійно — хай нескладні мелодії джазових стандартів, та все ж. Хлої зненацька потепліло на душі так, наче ті китайці були їй рідними. Значить, усе можливо. Навіть коли тобі за 60, ти далеко від своєї країни і не ясно, що в тебе з паперами.
Хлоя минула вхід у парк Андре Сітроена. Люди, тішачись першим потужним променям сонця, засмагали просто на траві хто в купальниках, хто роздягнувшись просто до білизни. Ось уже видно крайні столики і бари-фургони, де продають печену картоплю, бургери й салати. Чути, як грає безсердечний мікс Майкла Джексона з гуцулією — куди там саксофонам.
Хлоя вибрала собі столик у тіні. Якщо прийти перед обідом, ще є з чого обрати. Сіла, роззирнулася на старі постери й цілком нові обличчя за баром і раптом зрозуміла, що вона тут зараз робить: Хлоя чекає. На ту саму білявку, яка колись накинулась на неї, побачивши вперше в житті. Білявку на ім'я Богдана.
Бозна-як тоді Богдана щоразу довідувалася, що Хлоя була в «La Javelle». Варто їй було зручно влаштуватися з книжкою за улюбленим столиком зі старим радіоприймачем чи зрадіти, що в закутку на дивані ніхто не спить, тож можна хоч трохи компенсувати безсонну ніч, яку вона проходила вулицями, — і Богдана була тут як тут. Не спи, не їж, дивись на мене, я обрала тебе. Ким, дівчинко? Динозавром, у якого можна навстромляти канцелярських кнопок і весело реготати з того, як він корчиться? Чи просто подружкою-потворою, з якою ти так вигідно контрастуватимеш? Так от динозавр із Хлої кепський — вона не вміла кричати і плакати. А в жіночу дружбу взагалі не вірила. Хоча, — затягнулася Хлоя дивним мохіто з присмаком мийного засобу для посуду, — і друзі-чоловіки в її житті особливою вірністю не відрізнялися. Богдана бодай була сексі-курочкою. Чого лише вартували ті її білі шорти...
Хлої нічого було тут сидіти, вільний диван не привертав її уваги. З минулого року з нього повилазило ще більше пружин. Та й ночі свої Хлоя тепер збавляла більш-менш спокійно. Не заглядаючи, як колись, у чужі вікна, з тихою заздрістю намагаючись розгадати, яке життя криється за їхнім затишком. Тепер Хлоя знала, що життя у всіх однаково сране — багатій чи злидар, безхатько чи впливовий гравець.
180
«Одна таблетка зробить тебе більшою, інша меншою, а та, яку дала мама, взагалі нічого не зробить» (англ.) — слова з пісні «White Rabbit» гурту Jefferson Airplane (кінець 60-х).