Хлоя заплатила, лишивши 2 євро на чай. Просто епатажна щедрість, як для цього місця.
Богдана не прийде.
Богдана
Sciences Ро[181] чи Sorbonne З[182]? Богдана повторювала, смакуючи на язиці, дві університетські назви, приміряючи шовкову сукню в «Maje». Все, от чесно-чесно — це востаннє вона тринькає гроші на шмотки, а потім посерйознішає. Ну красива ж сукня, з відкритими плечима! І окуляри Ray Ban, і все. Чесно. На пам'ять про каталонця і відчайдушний трах на кухонному столі.
Allez, плачу готівкою. Зріжте одразу ж цінник, я в ньому й піду, дякую.
До побачення з діамантовим браслетом залишалось півтори години. Богдана вирішила сходити на розвідку в бібліотеку центру Помп іду. Якщо не підніметься рука на книжки, можна просто піднятися кількома поверхами вище й випити шампанського на терасі кафе «Помп іду».
Uber із Теодорової картки досі функціонував відмінно. Хлопчик, щоправда, написав одного разу ображене «Богдано, ти крадіжка, виїздила вже цілих 187 євро! Я був про тебе кращої думки!» Але Богдана лише знизала плечима й не відповіла. Мало про що вона була кращої думки. А тут раз — і, виявляється, єдинорогів не існує.
Місто вкривалося вечором, наче захисною плівкою. Парижани не поспішали додому, залипаючи на терасах. Ось тут, у кондитерській «Michalak», треба буде завтра взяти той знаменитий чізкейк із юзу. А коли Богдана збере й подасть досьє на навчання — піти відсвяткувати келихом brouilly до Бріджит у «Belle Hortense» на вулицю Вьєль-дю-Тампль, звідки все й почалося, вся Богданина паризька історія... Бріджит її точно згадає: в той старперський заповідник не часто заходять 20-річні студентки. В тому, що знову стане студенткою, Богдана анітрохи не сумнівалася: в той-таки Sciences Ро конкурс для іноземців був значно гуманнішим, ніж для корінних французів.
У бібліотеці Богдана встигла роззирнутися і наробити селфі. Що ж, уже перший крок. Стільки ботанів на квадратний метр вона давно не бачила, але це їй подобалось.
Танцюючи того вечора у пентхаусі готелю «Shangri La» (який стіл — ти що, давно в ковбоїв не грався?..), Богдана пила шампанське «Ruinart» і подумки вже відкривала стартапи і надприбуткові підприємства, літала джетами і посміхалася з рейтингів «Forbes» далекому татові в Україні. Бачиш, все зробила, все змогла. Надумаєш із Брюховичів навідатись до мене в гості на віллу в Трокадеро — буду рада. Навіть відкрию гараж для твого «Рендж Ровера» з перебитими бляхами... А ще раніше Богдана просто винайме велику квартиру з окремими входами й поселить у ній Хлою. Купить їй багато книг, програвач для вінілових дисків і, може, інструментів, якщо Хлоя захоче. І що більше шампанського вливалося в Богдану, то все це ставало реалістичнішим. І джети, і вініловий програвач, і буддистська посмішка Хлої, яка завдяки Богданиній турботі нарешті віднайшла свій спокій.
У двері постукали. Привезли вечерю: суп-лаксу і м'ясо tigre qui pleure[183].
Рита
(без Філіпа)
Останній потяг метро Ритиної лінії. Пасажирів зовсім мало, вони всі сонні й підозрілі. Один лисуватий і прищавий чоловік не зводить із неї очей. Двоє марокканців у кінці вагону голосно регочуть зі своїх жартів про розпусних жінок. Спить і смердить сечею бородатий волоцюга біля дверей посередині.
Потяг зупиняється на Ритиній станції. Вона зітхає з полегшенням і натискає кнопку відкриття дверей. Поїзд випльовує Риту на платформу. Вона була тут сотні й сотні разів. Зараз підійметься сходами і за п'ять хвилин буде коло під'їзду. Байдуже, на який вихід повернути, праворуч чи ліворуч. От тільки виходу нема. Ні праворуч, ні ліворуч. Слово «Sortie»[184] просто зникло. Як і тунелі, якими вона могла би вийти з підземки. Рита з жахом бігає туди-сюди платформою, але нічого не міняється: лише глухі білі стіни, подекуди з патьоками іржі. Її кроки відлунюють від глянцевого кахлю. Потягів уже не буде. Рита ловить себе на тому, що не може сфокусувати погляд на назві станції, написаній на стіні, і задкує все далі й далі, аби змогти її прочитати. Крок за кроком до прірви, в якій десь на дні ходить потяг і яка так манить людей, схильних до нав'язливих станів. Ритина п'ята зависає над прірвою, вона втрачає рівновагу і падає спиною вниз...
Третя двадцять на годиннику. Холодний піт. Інколи краще не пам'ятати своїх снів. Після таких, як цей, неможливо заснути знову.
На ранок Рита вирішила заїхати до Філіпа — забрати, що залишилося від її речей і кинути ключ від його квартири у поштову скриньку.
По-справжньому розумієш, що ти відчуваєш до людини, тільки коли ти в неї вдома, а її нема. Всі ці запахи, розкидані речі, сліди його чи її існування. Вона тут усюди є. Але у тебе її немає.
Можна нерухомо сидіти на дивані й дивитися на його кашеміровий светр, перекинутий через спинку. Пошкребти нігтем крихітну плямку від кави, випитої похапцем два тижні тому перед вранішнім вибіганням на роботу, вкотре запізнюючись, бо надто довго валялися в ліжку. Підняти з підлоги його шкарпетку, що впала з батареї, і нести її в шафу обережно, як засохлу троянду. Знайти кілька піщинок на досі не випраному рушнику, який із вами їздив на перший сонячний вікенд до Сен-Мало, де в тебе згоріли ноги, а у нього — лоб і шия. Чи підійти до його фортепіано і натиснути одним пальцем який-небудь мі-бемоль посередині. Жахливий звук, скривишся ти. Ніколи ні на чому не вміла грати. А він би зараз зіграв 9-й ноктюрн Шопена. Чи ще щось. І ти би вкотре вразила його, точно вказавши тональність. І те, що в тебе при цьому в руках айфон із увімкненим шазамом, залишилось би маленьким секретом.
Хвилин із десять Рита сиділа нерухомо, бажаючи перетворитися якщо не на мармурову статую, то хоча би на щось гіпсове чи дерев'яне. Щось, для чого не настільки важливий людський час. Що може застигнути і навіть трішечки не існувати, тільки б не минали ті моменти, яких так довго чекаєш, а вони як той пісок, що був на рушнику. Чи як вода, що намочила його краєчок. Раз — і висипався. Два — і висохла. І скільки зрештою ти по-справжньому жила, якщо не враховувати сам час очікування цього життя?..
Риту, якщо чесно, так мало що тішило поза межами цих кількох квадратних метрів, у які можна було вписати існування двох істот. Вона знала, що це неправильно, що це обмежує, що треба радіти смаку шоколадного морозива, кольору цвіту на деревах і перемозі демократії у далекій країні, але нічого не могла з собою вдіяти. Тепло його тіла, доторки пальців, запах потилиці, сонний віддих, переплітання їхніх рук і ніг. Якби вона могла вдягнути його на себе, як той кашеміровий светр, і жити просто так, всередині нього — оце б і було справжнє щастя. Тоді б не довелося рахувати години до обідньої перерви чи кінця робочого дня, коли можна буде побачитися. Не довелося б чекати куцого вікенду, коли можна буде ступити в холодний океан чотирма гарячими стопами. Вони й так мали би це все з собою. Причому, коли ти всередині людини, тобі не обов'язково на неї витріщатися, тож нема шансу одне одному набриднути.
Рита встала з дивану і струснула головою.
Так, легке божевілля, ну то й що. Однаково цього ніхто не бачить.
Вона заходилась кружляти по квартирі.
Притулилася до його пальта, що висіло біля дверей (того самого, яке купували разом), понюхала прим'яту подушку, на якій він спав, благоговійно помила чашку від кави.
Маніячка, чесне слово. Попустися. Всього ж на-всього розійшлися. Він же не помер.
Зненацька Риту пронизало дике відчуття емпатії. До тих, хто втратили коханих людей назавжди, безповоротно. Не віддали іншим, обставинам чи дітям, а випустили прямісінько в обійми невловної злодійки-смерті.
Зачинила двері. Повернула ключ. Трохи постояла, не відпускаючи дверної ручки, прислухаючись до тиші з того боку. Внизу грюкнула відром португальська консьєржка: вона ніколи не любила Риту. Ну, хоч комусь радість.