Рита повільно спустилася сходами вниз.
...Коли припиняєш любити людину, світ навколо вас двох стає тісним і нудним. При цьому можна їсти у найкращих ресторанах, споглядати фантастичні пейзажі, а відчуття все одно буде, наче дивишся якийсь старий нецікавий фільм у черзі до стоматолога. І відірватися не можеш, бо мусиш чекати, і від тих самих діалогів тебе от-от уже знудить. Єдиний вихід — це щоби хтось із вас наважився вимкнути телевізор.
— До центру Помпіду, будь ласка, — сказала Рита, сідаючи в таксі.
Таксист, 20-річний арабський хлопчик, мовчки рушив. Хвилин за десять напровсяк перепитав:
— Це ж торговий центр. Так, мадам?
Рита промовчала.
Іван чекав її в кав'ярні біля фонтану Стравінського. Треба було підхопити його, потім забрати валізи з дому і все це завантажити в машину. Потім три години дороги під радіо «FIP» — і зелене море Нормандії зі склянкою старого кальвадосу.
Рита раптом згадала зовсім інше море. Навколо острова Сен-Бартелемі. Як вона там намагалася правильно сидіти в шезлонгу, втягуючи живіт, щоби підігнати себе під пропорції анорексичних моделей, бо ж треба відповідати Івановим стандартам. Як ніяково звернула зі скель і пішла за ним цивільною доріжкою, бо «Шо це ти, як полоумна, ходиш з камінням обніматися, Кастанеди перечитала, шолі? Не лякай мене! Вже була в житті одна хіпушка, вчителька йоги...» Як пила мохіто за 60 доларів у клубі «Ті St Barth», намагаючись виправдати ідіотську ціну тонкощами смаку і непересічністю вечірки, але так ні того, ні іншого й не виявила: багатії в гетто для багатіїв скачуть у дешевих карнавальних костюмах, винайнятих за грубі гроші, бо такий у них лайф-стайл. Як Рита і сама чесно намагалася стати частиною цього лайфстайлу, підігруючи Іванові в його розгляданні пухкеньких мулаток у кортежі зморщеного підстаркуватого мільйонера й погоджуючись, що от вона — ідеальна старість, хоча саму нудило від цього тотального самодурства навколо. Як заїкнулася Іванові про те, що таке саме бунгало, як у них за 680 євро («Знижка, в пік сезону по тисячі були!»), можна зняти в Тайланді за 15 баксів, і вид із вікна при цьому буде кращий (Іван проігнорував її ніщєбродську історію, і Рита припинила розказувати про свої подорожі, наче й справді ніде без нього не бувала). А ще як при цьому всьому слухала його історії про Овцу на цьому самому Сен-Барті минулого року: «Вона не купалася, щоби не зіпсувати зачіску, а якщо й купалася, то лише в басейні, бо вода несолена. Пляж — тільки біля “Nicky Beech", щоби селфі робити і фото чеків за суші по 100 євро за рол...» Рита тоді ще сміялася так зверхньо — боже, яка примітивна в неї попередниця, вона ж то точно не така... Ага.
— Господи, навіщо я зараз про це?
Рита прогнала небажані спогади. Бо варто згадати один епік фейл свого життя, як за ним миттєво підтягнеться інший. Глянь на нас, ми такі об'ємні й детальні. А пам'ятаєш, як ти тут облажалася? А сюди як вступила? 0, а тут ти просто не наважилася, і це так прекрасно — бо тепер тобі весь час буде за себе соромно, а минулого не виправиш, тому я, твій Епік Фейл, житиму вічно! І я! І я! І Я!
До горла Риті підкотив згусток чогось клейкого і щільного. Озирнувшись, вона сплюнула зеленувату гидоту в смітник. Філіп чомусь вважав, що плювати у смітник огидніше, ніж просто на узбіччя. Філіп... От перед ким буде завжди соромно за свою слабкодухість. Чому вона повністю присвячувала свої вільні дні Іванові, варто було тому висадитися поблизу ні з того ні з сього, як американцям на нормандські береги? Чому не могла просто й чесно відправити його жити в готель, пояснивши, що в неї тепер інше життя? Рита не знала. Вона сама не могла пояснити природи такої залежності. Йшлося давно не про кохання. Не про гроші. Не про зв'язки й Іванову підтримку. Йшлося скоріше про те, що Іван, варто було йому хоч трохи відчути можливість відмови, перетворювався на ображену дитину, ладну витягнути з тебе останню жилу й видушити останню сльозу, аби лиш змусити зробити те, що він хоче. Такі, ймовірно, можуть маніпулювати іншими навіть після смерті: щось схоже на квіти, які присилає знову і знову померла наречена в Едґара По.
Але тепер Рита йшла до Івана з цілком тверезого рішення. Не через маніпуляції. Не через жаль до себе чи до нього. Рита просто чітко відчула, що два таких шматки гівна, як вони, не вміючи вживатися з нормальними людьми, мусять триматися разом. Звісно ж, за умови неспільного проживання. Рита несподівано усвідомила, що стала сильнішою у своєму похмурому нещасті. Відтята кінцівка — її почуття до Філіпа — нарешті перестала боліти й тільки зрідка легенько чесалася.
Іван був не в найкращому гуморі. На кордоні з нього здерли 2 тисячі євро штрафу за незадекларовані 20 тисяч готівкою. Ці дикі люди з диких країн, думав офіцер митниці, поки Рита телефоном вмовляла його на 10-відсотковий штраф замість повної конфіскації готівки. Навіщо Іван віз із собою стільки грошей, Рита не розпитувала.
Іван докурював, незмінно дивлячись у телефон:
— Щас, одну секунду і вже підемо.
Риті завжди здавалося, що Іван щоразу вбраний у щось нове. Речі в його гардеробі мінялися ще швидше, ніж його телефонні пасії. Все це шмаття з перших ліній і подіумних колекцій, за яке вчора віддавалися дурні гроші, сьогодні їхало кудись у валізі, щоби бути раз чи два вдягненим і викинутим на смітник. Рита, щоправда, потроху привчила Івана віддавати речі злидарям, і це його непідробно веселило: «Да, давай, це реально прикол, одівай своїх біженців у Carlucci й Dior!» Хоча, варто віддати йому належне, за кілька днів до Ритиного від'їзду до Парижа Іван самотужки, без допомоги навіть охоронця, заносив величезні валізи на волонтерські склади. Рита тоді так хотіла запам'ятати його саме таким. Але пам'ять сама організовує свої картотеки.
Іван, як завжди, гарно пахнув. Своїм київським домом і Ритиним минулим у ньому. Хоч і дім уже змінився (тепер Іван жив у якомусь музеї кітчу 90-х, все в тому самому гетто для багатіїв під Києвом), і Ритине минуле в ньому не було аж таким однозначним. Та все ж і її речі, наприклад капелюх чи шкіряна куртка, зберігали цей запах тривожного затишку, набравшись його від Іванових речей, що висіли в гардеробі поряд. Тривожного затишку, посміхнулася Рита. Ну, так. Цей по вінця забезпечений усім найкращим побут, щосекунди готовий перетворитися на виверження вулкану. І тоді з його жерла полетять не лише приховані брудні шкарпетки і недоприбирана собача шерсть, а й кров, сльози, поламані нігті й побитий посуд.
До речі, Рита ніколи в житті не розбила спересердя жодної тарілки. Вона вважала це прерогативою істеричок. А ще відвідувачок курсів «правильних маніпуляцій»: якщо він надто довго не хоче тобі щось купити і черговий скандал не допоміг, пояснювала Риті подруга, яка на повному серйозі відвідувала такі курси, — безпрограшним варіантом буде розбити предмет посуду просто в нього над головою. Тоді вже точно купить.
Того далекого зимового вечора напередодні Ритиного від'їзду до Парижа тарілки бив Іван. Розбив усі до єдиної — антикварні, з не дуже смішними коміксами про гірський відпочинок кінця XIX століття. Тарілки були милі; в Радянському Союзі люди нічого подібного не мали — у них як привіт із буржуазного світу популярними були хіба сервізи з пасторалями та золотою каймою, які всі бабусі ставили в сервант і не дозволяли з них їсти. Риті було приємно думати, що з цих куплених у якійсь із подорожей тарілок їла чиясь французька бабця, чи то пак прабабця і прапрабабця, або, що більш імовірно, — ощадлива прародичка теж тримала їх акуратно складеними у серванті. Інакше як би вони дожили до наших днів цілими?
Іван же вирішив виправити те, що не вдалося зробити за останні півтори сотні років.
— Заїбало всьо! — кричав він, жбурляючи нещасні тарілки на керамічну підлогу. — Нахуй!
— Не бий тарілки, — спокійно казала Рита. — При чому тут belle époque[185]?
— В пизду твій бель епок!
Ще одна розбита тарілка. Потім ще одна. Хтось казав, що це має заспокоювати. Рита терпляче чекала, коли заспокоїть.