Іван тоді так бісився зовсім не через те, що Рита кидала його і їхала в Париж. Він навіть пропонував їй для проформи залишитися — як же він тут без неї? — а Рита сумно і багатозначно посміхалася: так треба. А потім, за звичкою, востаннє, як вона собі казала, у житті, зазирнула в Іванів телефон.
Овца, вона ж модель, вона ж законна жона, приїздила в понеділок. В той день, коли Іван мав провести Риту в Париж і повернутися. «Не можу тебе дочекатися, — писав цей надламаний Ритиним від'їздом коханець, — не забудь одягнути панчішки!»
Панчішки. Курва, панчішки! Де ж вони таке слово гидотне знайшли, боже милий.
В мить, коли Рита читала його повідомлення, Іван саме пішов до комірчини, щоби витягти собі валізу.
— Не зрозумів, — донеслося його глухе, з темряви. — Хто це рився у її речах?
— Яких речах, коханий? — Рита вже нестямилася від люті, але все ще стримувалася задля задоволення його потролити.
Там, у комірчині, в одній із валіз не так давно вона знайшла усе, що він потайки купував своїй «моделі»: сукні, туніки, та сама «шляпа подіумна від Барбари ді Болонья, дуууу-же крута!». Найгидкішим було не те, що він думав про свою Овцу весь цей час, купуючи їй, як вішалці, яка вміла втішатися тільки коштовним одягом, все нове й нове причандалля. Без задньої думки міряючи його на Риту.
Рита згадала одну таку примірку. Чорна сукня, концептуальна, ледь не архітектурна, з великою кількістю шнурівок і детальною інструкцією щодо їх зав'язування. Ні, кривився тоді Іван в магазині, не твоє, тобі для цього плаття ножки відростити ще треба. Але все-таки довго на сукню дивився й попросив відкласти. І на Ритині питання, навіщо, сказав відчепитися. Мовляв, йому треба подумати. У Рити ще була ідея піти забрати сукню з магазину, де Іванові зазвичай давали в кредит: сказати, що вона вирішила таки її взяти, а він уже потім хай думає, як викрутитися. Але Рита не наважилася. І тільки глибше забила собі в серце залізний гак самознищення, прочитавши його вайберне: «Купив тобі сукню подіумну, але до неї треба інструкцію прочитати, аби вдіти!» Овца твоя не вміє читати, сказала собі Рита. А знайшовши кляту сукню в валізі, й не подумала акуратно її скласти, так і залишивши наполовину запханою в пащу зеленої валізи. Все ж таємне мусить стати явним, правильно? І хто, як не той, хто від цієї явності відгребе, мусить їй посприяти...
— Я нічого не чіпала, любий, ти про що? — Рита зробила очі кота зі «Шрека», так щоби в Івана не лишилося жодного сумніву, що все чіпала і тепер все знає саме вона.
Іван уже ніс у руках ту горопашну сукню від Peachoo Krejberg.
— М-м-м, знайома сукня!
Рита розпливлася у найв'їдливішій посмішці, на яку була здатна.
— Це ж та сама, яку я тоді міряла і так, і сяк, правда, коханий? Тільки мені ніжки треба було відростити для неї, так?
Іван поки мовчав.
— Хм. Здається, вона якнайкраще підійде до панчішок, правда?... Ха-ха, сука! Ну і слово, блядь: панчішок!
Тут Іван і почав бити тарілки.
— Так! Так, блядь, панчішок! Приїде дівчина Альона і я буду їбати її у панчішках! Що мені ще з нею робити, як ти думаєш?! Про Лакана говорити? Чи про Гайдеґґера?!
Рита прикривала рот рукою, аби не розлютити Івана ще більше, але не стрималась і почала реготати на повен голос:
— Бляха, який ржач! І яка я була дура, набита дура весь цей час, що так усе терпіла! Зате яка сила волі, Рито Батьківно: усе це знати і нічого, нічогісінько не казати!
Рита на секунду зробила вдавано серйозне обличчя і потім знову вибухала реготом:
— Ой, я умру зараз!
Тарілки полетіли на землю з подвоєною швидкістю.
Рита втерла сльози, що виступили на очах від сміху, і тепер спостерігала за діями Івана з цікавістю. Скільки їх там було у сервізі, тих тарілок? Дванадцять? Одинадцять, здається — однієї бракувало з самого початку.
Потроху Рита розуміла, що Іван не така вже й істеричка. Він просто ламав зараз комедію, намагаючись завдати Риті болю ну бодай якось. Як не фразами типу «То мені відмовитися від своєї дитини, щоб займатися твоїми?!» (так ніби він хоч якимись дітьми хоч коли-небудь займався), то знищенням речей, які вони купували разом. Слідом за тарілками полетіли попільниці, підсвічники й навіть банка з виноградним джемом. Відтак Іван побіг до комірчини і притягнув звідти весь той жмуток чорного подіумного одягу з невідрізаними етикетками. Десь так мали би тягнути відьму на спалення, але в останню мить інквізитор передумав і кинув здобич на безпечній відстані від липкої купи сміття і друзок на підлозі.
— Шо мені тепер?! Це викинути все?
— Роби що хочеш, — сказала Рита і вийшла на вулицю, аби проїхатися кілька кілометрів машиною і послухати заспокійливу музику. Іван не біг за нею. Повернувшись, Рита взяла віник і почала замітати весь бардак. Суконь на підлозі вже не було. Зазирнула у смітник — там теж нема. Ну що ж, носи, Альоно, на здоров'я...
— Ти в шо там так втикнула? — висмикнув її зі спогадів Іван теперішній.
— Я? Та ні, ні в що. Музикою навіяло, — засміялася Рита.
— Нічо-нічо, зараз трохи відпочинеш і знову станеш людиною. Перестане тебе парити твоя смішна робота, — Іван завжди вірив у те, що казав. — Тебе просто треба час від часу викрадати з Парижа. На третій день стаєш нормальною.
Він спробував зробити щось середнє між потріпати Ритине волосся і почесати її за вухом.
На виїзді з Парижа, як завжди, тягнучка. Лише нахабні мотоциклісти, ризикуючи власними життями й лаючи останніми словами водіїв автівок, об'їздять понурі ряди з усіх боків. Це ж яка має бути спершу міцна, а потім розхитана психіка, щоби отак щодня рубати по 50 кілометрів на роботу і з роботи, думала Рита.
Іван відкрив пляшку води. Газована «Badoit» бризнула навсібіч — він ледве встиг відсмикнути руку, щоби не намочити штанів. Бризки втрапили Риті на голову й шию.
— Спасибі, освіжив.
— Ну вибач, я навмисно, чи що?..
— От чорт, шкода, що не навмисно. Возила б тебе у машині замість термальної води.
Затор несподівано закінчився, і машина помчала гладенькою трасою А13. Дозволені сто тридцять Рита нечасто перевищувала.
— О! Бачиш? Я ж казав — чим далі від Парижа, тим ти стаєш нормальнішою. З кожним кілометром з'являється рум'янець на лиці, чи що.
Іван відкрив вікно і підпалив цигарку. Вічний Marlboro Red. Риту пронизало холодом, але вона вкотре погодилася мовчки терпіти: чуже куріння в машині дивним чином давало їй відчуття захищеності. Мабуть, щось із дитинства і поїздок із батьком.
— І взагалі всі пробеми в житті рішаються двома словами: «нах» і «пох», — повідав Іван. — Половина ситуацій вирішується чарівним словом «нах», інша (чи якщо перша недовирішилася) — «пох». Ти просто того... легше відносись до свого складного буття, дорогенька.
— Гаразд, — посміхнулася Рита, як і належало «дорогенькій». — Так і буду.
Чомусь ці кілька сотень кілометрів тягнулися нескінченно.
Наступного дня Рита питала себе, чи правильно вона зробила, що повезла Івана до Нормандії. Ну так, їй хотілося воскресити це забуте відчуття перебування разом. Наче придбані колись вишукані туфлі на височенних шпильках — хай незручні і натирали, але ж такі красиві, хай стоять у шафі. А через деякий час за ними скучаєш, дістаєш із шафи і знову намагаєшся взути: раптом щось змінилося?..
Везти Івана до Нормандії було десь як взувати на пробіжку в ліс тонкі нестабільні «лабутени». Можна ж було спокійно ходити з ним бутіками в Маре і пити на вулиці Сен-Оноре, а на вечір переповзти в «Experimental Coctail Club» на Сен-Савьор, після того перейшовши в «Silencio». Чи переїхати в Іванів улюблений клуб «Агс» із парковкою, забитою «Портами», і понурою чергою самотніх дівчат, дві третини з яких так і не пройдуть фейс-контроль, а третину запустять рівно о годині X, якщо вистоять і не охлянуть. Рита терпіти не могла подібні місця, бо не могла збагнути, що змушує людей терпіти таке сортування, і точно згоріла би від гніву й сорому, якби її кудись отак сходу не пустили, всю таку красиву, на підборах і в короткій сукні, як ті дівчатка. А Іван не розумів, що в цьому всьому не так, і взагалі проблем не бачив: його пускали завжди і всюди, навіть якщо він стояв посередині черги. «Нах і пох!», вочевидь, були написані у нього на обличчі. Бо в те, що охоронці клубів із голеними головами блискавично сканують марки одягу, ціни і належність до цьогорічної чи минулої колекції, Рита все-таки не вірила. Пити Риті з Іваном особливо не хотілося: кожен наступний коктейль наближав можливість алкогольного зриву. Тут уже варто було не проґавити момент і вчасно випхати Івана на літак — інакше кінець Ритиній роботі й доведеться на невизначений термін стати нянькою. Танцювати з ним теж було неоднозначним задоволенням: Іван весь час роззирався в різні боки на чужих дівчат, а Рита почувалася ледь не гувернанткою нахабного хлопчика, яка весь час мусить на нього шикати й нагадувати, щоби тримав себе в руках.