Тому й обрали Нормандію. Зелені береги. Бузкове небо. Скелі імпресіоністів і устриці номер нуль.
А ще Риті було просто цікаво, що робитиме цей апологет Сен-Тропе в умовах зниженої температури з частими опадами.
Перервавшись лише на відвідини пряничного Онфльора, апологет канючив і сварився. На погоду, на відсутність вуличок потрібного розміру, на дрібний дощ. На несмачний мішленівський ресторан і на грязюку на його новій (прогумованій!) куртці після того, як він послизнувся і впав на дупу, спускаючись стежинкою зі скель Етрети.
Рита терпляче відтирала його куртку зібганими серветками, змоченими в холодній воді. Іншої в туалеті на набережній не було. Іван при цьому сварився і погрожував викинути цю куртку просто на дорозі. Рита вмовляла його потерпіти бодай до смітника. Її пальці почервоніли від зимної води. Брезентова куртка, скроєна за подобою моряцьких роб і продана хитрим дизайнером у двадцять разів дорожче, навіть на Ритину прискіпливу думку, була ідеально чистою. Але Іван знаходив нову мікроскопічну плямку і знову заходився тупотіти ногами від люті. Загалом він завжди був такий — будь-де намагався знайти причину повередувати. От що мене виводить у цих андрогінах, сказала собі Рита і видушила заспокійливу посмішку:
— Ну чого ти. Перестань, будь ласочка. У тебе ж усе в порядку.
— Ні! Це в тебе все в порядку! — верескнув він. — А в мене ні! Якщо хочеш, приїзди сюди зі своїм французом, хай він ходить в гамні, а мені таке не підходить!
Природною реакцією на таке було би штовхнути його легенько зі знаменитих скель у море, але потім возитися з репатріацією тіла після нещасного випадку довго й марудно, та й відійшли вони доволі далеко. Не впав Іван свого часу зі сходів, то не впаде поки й зі скель. Тож Рита порахувала до п'яти і зробила глибокий вдих. Ще в минулому житті вона навчилася спокійно ставитися до того, що в неї троє дітей: 4 роки, 5 років, 45 років. А те, що він хотів зачепити її Філіпом, не торкнуло її взагалі: про нього Іван знав лише якісь уривки, тож хай додумує собі, що хоче.
— Котику, в тебе все і справді добре, — абсолютно чесно повторила вона, намагаючись погладити Івана по спині.
Іван мовчав і знавісніло сопів.
— Робота цікава, не притупляє тебе, сам ти гарний і розумний, Рижик у тебе оно яка прекрасна. З очима як у інопланетянки. З чемпіонатами з боулінгу чи що там у неї.
— З покера! — закричав він. — Шо тобі до моїх Рижиків?! У них свої проблеми буття! Рижикам теж нелегко живеться! Я ж не чіпаю твоїх бойфрендів?!
— Не чіпаєш, — погодилася Рита і подивилась на годинник.
Обідній час уже майже минув, час вечері настане нескоро.
А у Рити швидкий метаболізм і психологічні страждання від голоду. Свого часу, ще якихось півтора роки тому, Іван прекрасно це знав і залюбки тероризував її. Сам він не любив снідати, заливаючись галонами кави і викурюючи десятки цигарок. Потім Іван спокійно міг пропустити обід і їсти тільки ввечері, запихаючись усім, що можна було з'їсти й випити впродовж дня. Риту це страшенно злило. Надто у французькій провінції, де не було жодних брасерій, а лише — як гордо заявляли офіціанти — ресторани. І ресторани ці працювали за якимось людиноненависницьким графіком: з 12-ї, приміром, до 13.30. Ті, хто не зголодніли в зазначений час, вважаються покидьками людського суспільства, тож нехай задовольняються чіпсами на заправці. «Ну от і нічого страшного, що ти не поїси!» — міг кричати на неї Іван, через важливі обставини якого вони не встигали доїхати до ресторації. Важливими обставинами могло виявитися все що завгодно: терміново треба голитися і в душ, додивитися сто разів бачений серіал, обирати з-поміж сорока футболок і тридцяти шортів, в чому він сьогодні вийде на пляж. — «Я он не їм стільки, скільки ти, і значно худіший за тебе!» Відтак він робив ще й усе можливе для того, щоби не встигнути на вечерю. 20.30, кухня закрита, пробачте, такі в нас, в Кольюрі, правила. Можете з'їсти кебаб. Рита часто перебувала на межі голодного запаморочення, щосили стримуючись, аби не влаштувати істерику — вона ж не така. Плюнути на все і поїхати кудись шукати їжу не варіант — машина все-таки Іванова. А пішки по шосе далеко не зайдеш. До того ж він страшенно боявся залишитися сам. Звичайна поведінка деспотичної дитини. Страждай тут, біля мене, поруч, а потім я психону і поїду крізь ніч шукати тобі, примітивній, їжу, бо ти, крім їжі, ні про що не думаєш, товста коротконога дура, а я от поїду, ризикуючи безцінним своїм і бюджетним твоїм життям, щоби ти бачила, як сильно я хочу встигнути і що я не винен, що ці мудаки вже в 20.35 не посадять нас за стіл у своєму сраному ресторані! А потім згадуватиму тобі це довго і нудно, щоб ти пам'ятала, як пересирала мені відпочинок своїми голодними істериками!
Рита аж здригнулася від цих спогадів. Як можна було все це терпіти? От дивні істоти жінки. Худіший він, аякже. І чого вона не показала йому його фото з випнутим пузом, як на восьмому місяці вагітності? Ніщо так не тішило Риту, як потай знімати Івана: ось він втягує пузо, бо робить селфі в анфас у дзеркалі, а ось він такий, який є: із пузом не для папараці. Другий тип фотографій — фіксацію стану речей як вони є — чомусь не заведено слати телефонним пасіям...
Рита посміхалася до себе і вже дивилася на Івана з сумішшю співчуття і ніжності. Зрештою, сама була дура.
— Та й, крім Рижика, там зараз є... — зізнався Іван із ноткою гордості.
— Так? — з підвищеним інтересом оживилася Рита. Наче це не їй на очі втрапило повідомлення від якогось Рубіна: «Возвращайся поскорее...»[186] Зрештою, цікаво було хіба одне: Рубін — це він чи вона.
— Так! — хвалькувато підтягнувся Іван.
— І хто ж це?
— Та так, журналісточка там одна...
— І скільки рочків? — байдуже, але якомога чіткіше проартикулювала Рита.
— А двадцять три! — Івана розпирало.
— О, двадцять три! — присвиснула Рита. — Чувак, ти крутий!
— Та ладно, шо там...
— Так тим більше класно! Юне м'яско! Браво! Я правда рада за тебе.
— Чо це зразу м'яско? Вона, між іншим, розумна!
Рита багатозначно промовчала.
І тут-таки поплескала Івана по плечі.
— Так тоді й узагалі супер. Розведися з колишньою і женися на цій. Тим більше розумна. Значить, не наступиш на ті самі граблі, женившись на повній дурі з пласкими цицьками і ногами-палками. Давай. Я — за.
— Ну, про граблі — то моє діло... Як захочу, так і буде!
— Звичайно, звичайно, що ти... — Рита розвела руками і вкотре замилувалася Вушком Голки, знаменитими скелями Етрети. Колір неба знову стрімко змінювався. Як вони встигали його зафіксувати, ті імпресіоністи?..
— Ні, — Іван поволі заспокоювався. — Якщо я колись на комусь і женюся, то лише на тобі.
В небі пронизливо закричала чайка і швидко спікірувала вниз по нещасного краба, якого напризволяще покинув на березі відплив.
Риту затіпало.
Вона вкотре подякувала Богові за те, що Іван у свій час її вигнав. Рижики, Рубіни, журналістки, моделі — щасливої дороги, пасажири. Одружитися з ним було би катастрофою й безвихіддю. Стати куркою, домогосподаркою, яка переймається тільки тим, що би приготувати коханому на вечерю і як при цьому не мати вигляд зачуханої чмошниці. Ні, дякуємо. Це у нас уже було.