Рита повернула ключ у замку їхнього номеру. Яке ж тут все було аналогове: навіть ключі залізні, а не електронні картки. Номер із червоними портьєрами. Ритина валізка акуратно стоїть у кутку, всі її речі всередині: позитивним наслідком Іванового неврозу щодо розкиданого одягу стала ця готовність відчалити в будь-який момент. Під час останніх їхніх поїздок Рита просто нічого не діставала, уникаючи коментарів і зітхань на тему «вічного бардака». Тепер вона просто взяла складену валізу й викотила її на паркінг.
Двигун приємно загарчав. Хороша машина. Останній подарунок Івана. Чого їй бракує, га? Живи і радій: гроші на тебе витрачає, на відпочинок возить, ось тобі туфлі, ось діаманти. Не б'є, зрештою... Ну, подумаєш, п'є — з ким в Україні не буває? Та будь-яка баба тільки й мріяла би про таке життя! — повчав Риту уявний хор читачок української жовтої преси з її прицілом на «жіноче щастя» і «аби тільки забезпечував». Будь-яка баба? Так і є, погоджувалась Рита. Рух шукачок «жіночого щастя» по колу Іванової орбіти ще довго не припиниться. Просто, на відміну від усіх інших, Рита тоді любила його, а не гроші. Тому й страждала, дурепа.
Рита засміялася, розвертаючись на парковці. Як дістатися з Нормандії до Парижа, вона знає напам'ять. Нормандія. Зелені береги, чайки в тумані. Устриці на скелях під старим маяком, обійми під вітром. Рита зітхнула.
Ввімкнула голосніше радіо «FIP». Шарлотта Ґінсбур ніжним голоском співала жорстокі речі:
— Від останнього я, з твого дозволу, відмовлюся, — підморгнула Рита Шарлотті Ґінзбур.
А в тому, що Іванова омріяна старість — саме така, як у пузаня з Сен-Барта, — не омине його, Рита не сумнівалася. Дві мулатки і мохіто за бо баксів. З Івана гроші, з мулаток ілюзія, що він молодий і все може.
Табличка «Етрета» лишилася позаду. Телефон в режимі авіа. Рита не їхала, Рита летіла.
Коли припиняєш любити людину...
Рита нарешті зрозуміла, навіщо поїхала до Нормандії. Їй просто знову і знову хотілося проживати цей прекрасний стан. Мить, коли вона перестала любити Івана.
Маша
Роберу було 20. На сім років менше, ніж Маші. Робер був добре вихований, романтичний і галантний. Походив із Нормандії, навчався в Парижі у військовій школі. Він писав Маші кілька разів на день, щоби спитати, що вона робить і що зараз бачить. Якби це робив хтось інший, Машу це дратувало б. А в Робера це виходило з непідробною турботою. Він готовий був приїхати до неї через усе місто забити цвях їй у стіну, бо Маша хотіла повісити фотографію. Приїздив із квітами, які купував зі своєї чи зарплатні, чи стипендії, Маша не вникала в подробиці. З тієї самої стипендії він відвозив Машу в крихітний будиночок біля моря і спритно відкривав шампанське й устриці на сніданок. Кохався він довго і вправно, уважно стежачи, щоби Маша була задоволена. Катав Машу на каяку і трішечки на конях. Ніс Машу на руках, коли вона стомлювалася й промочувала ноги в дощових пагорбах. Таких, як Робер — русявих, світлооких, із природною засмагою — знімають у солодкавих мелодрамах. Робер присягався, що ще не зустрічав подібної на неї, й обіцяв кохати Машу завжди.
Робер трапився Маші в тіндері.
— Це так дивно, — Маша пила лонг-айленд-айс-ті, щоби впитися з одного коктейлю, а Валері пила щось солодке, кольорове і безалкогольне.
— Що дивно?
Крапелька червоного напою впала на яскраво-оранжевий светр Валері, і вона заходилася терти й так уже потерту річ.
— Що він наймолодший із усіх і при цьому єдиний поводиться, як справжній чоловік.
Валері підвела голову:
— З усіх?..
А, так, чорт. Маша ж ні про кого їй не розказувала. Хто тебе за язика тягнув? Тепер відмазуйся.
— Е-е-е... я сказала «з усіх»? Ну, це я про те, що ніколи з такими юними не зустрічалася. І з усіх чоловіків, яких я знаю, він якийсь найбільш зрілий.
— Не знала, що тобі до вподоби зрілість... — Валері посміхнулася якимось своїм думкам.
Сонячний промінь вихопив із її медового фарбованого волосся пасмо сивини. Маша майже потягнулася, щоби заховати це пасмо, але передумала.
— Не. Я тобі казала, що вони дивні — чоловіки-французи. На мене на вулиці ніколи не звертають уваги мої ровесники. Тільки дяпани за сорок п'ять. Моя стандартна цільова аудиторія. Я вже була злякалася, що так і лишиться.
— Це правда, молоді чоловіки не дуже рішучі, — з виглядом експертки сказала Валері. — Плюс іще ця паніка навколо харасменту, яку розвели феміністки: не можна й подивитися на жінку на вулиці, щоби не бути звинуваченим у домаганні.
Зараз у голосі Валері Маша явно чула звинувачення у свій бік — вона-бо неприхована феміністка.
— В сенсі? Ти ж сама так палко підтримувала цей рух! Навіть викинула з бібліотеки всі фільми Катрін Деньов, яка заступилася за чоловіків...
Валері не знайшла що сказати і нервово вглядалась у червону рідину.
— Але те, що молоді мужики нерішучі, то факт, — Маша засміялася, щоби розрядити атмосферу. — Як казав один мій знайомий, дивуючись, що я в Парижі досі без бойфренда: «Іди в будь-яку булочну, дочекайся хлопця, який тобі подобається, ставай за ним у чергу і хапай за руку. Все — він твій».
Валері чомусь не засміялася.
Щоби зняти напруження, Маша все розказувала їй про завтрашню акцію: хто де стане, що напише. Хто триматиме пульверизатор із фарбою. Звідки полетять листівки. Валері її або не слухала, або слухала зовсім упіввуха, задумавшись про щось своє. І тільки кивала головою на Машині риторичні питання про важливість саме цього кейсу.
Раптом вітер різко захряснув двері фургона, з якого продавали млинці й теплі вафлі.
Валері аж підскочила і тут-таки кивнула на кремезну постать, яка прямувала з боку метро «Anvers». Маша без окулярів невиразно розпізнала Айшу.
— Знову ця сука йде, — злостиво прошипіла Валері. — І як вона нас знаходить? Я пішла звідси.
— Та ну? Чого?..
Але Валері таки встала і, нічого не пояснюючи, пішла геть, залишивши на столі п'ять євро за свій напій.
Маша секунду повагалася і, махнувши Айші на випадок, якщо вона їх бачить, наздогнала Валері. Якийсь час вони йшли мовчки. Навколо проносилися підлітки на скейтах, верещали чиїсь діти і лилась вода з тих поверхів, де поливали вазони.
— У мене твій плащ, — нарешті сухо сказала Валері.
— Ну, якось так! — Маша кумедно похитала головою, що мало означати: та він у тебе застряг на цілу вічність.
— Так от я його доробила.
— Правда?! — Маша від здивування аж зупинилася.
— Так, — сказала Валері майже гордо, розправивши свої героїчні плечі. І тут-таки якось знічено додала:
— Я знаю, що ти довго чекала... Тож у мене є для тебе подарунок. Так би мовити, в комплекті до плаща... Теж такий, вінтажний. Особливий.
— Та ну перестань! — Маша обійняла її й цмокнула у скроню. — Ти й так у моєму житті — суцільний подарунок.
Валері посміхнулася. Очі її зблиснули.
— Та що ти. Не перебільшуй. До того ж, раптом тобі не сподобається?..
Але Маші сподобалось. Дуже сподобалось. Маша просто-таки закохалася у цей блідо-блакитний, кольору квітневого неба, точнісінько як із фільму «Римські канікули», який вони так любили з Валері, скутер «Веспа».
187