— Я точно не знаю, якого він року... — знічено казала Валері, протираючи ручки керма носовою хустинкою. — Може, сімдесятих, може, ще раніший...
— О боже, мама мія! — все ще прикривала рота рукою Маша. — Це ж просто символ свободи і вільнодумства був у шістдесятих!
— Так-так, свободи й вільнодумства... — неуважно повторила Валері. — Мені він від дядька залишився. Стояв собі і стояв. А тут ти зі своїм плащем Burberry. Я пішла шукати оверлок у гаражі — а наткнулася на скутер...
— Ти неймовірна! — Маша вже й про плащ забути встигла.
— Та ну, нічого особливого. Просто я його на станцію загнала ще, стояв усе-таки роками без діла... Міняли там дещо. Тому так довго і вийшло, типу з плащем, ти вже вибач.
— А-ха-ха! Ну ти і Штірліц! — засміялася щаслива Маша.
— Хто-хто? — не зрозуміла Валері.
— А! Штірліц. Радянський Джеймс Бонд типу. На шифрах.
— А... — Валері, мабуть, і тепер не зрозуміла, бо вже порпалася в пошуках чогось у незліченних ящиках на полицях гаража. Напівроздерті кошики для пікніків, каремати, іржавий гриль, гвинти і коліщатка усіх можливих розмірів, старі іграшки без ніг і без очей.
— Та шо ж таке... От халепа, — зітхала вона, перетрушуючи мотлох.
— Ти що шукаєш? Ходімо вже святкувати.
Маша намагалася піймати своє відображення у глянці кузова, щоби зробити селфі.
— Та ключ! — бідкалася Валері.
— Від скутера?
— Ні-ні. Від скутера є. На щастя, — Валері нарешті злізла з табурета й витирала руки від пилюки. — Ключик від багажника ніяк знайти не можу Я подзвоню тітці, дядьковій удові. Вона в Нантері живе, часто в Парижі. Пару днів потерпиш без багажника?..
— Тю! Смішна, чи що? Звісно ж потерплю!
— А може, й завтра принесу, якщо знайдеться... В тебе ж завтра твоє мега-шоу?
— Ага. Прийдеш?
— Постараюся.
Після вибуху
Хлоя
Хлоя давно примітила цю маленьку винарню на вуличці Аббе-Ґреґуар. Кілька столиків на вулиці, завжди переповнена всередині. Кам'яні голі стіни, квадрати полиць із необробленого дерева, мозаїка пляшкових денець, шампанське, креман, блан де блан, кот де бон, лангедок-русільйон, 100-відсотковий шираз... Хлої часто здавалося, що Філіп із Ритою говорили тільки про вина. Окрім їжі. Хлоя ніколи не хотіла кимось прикидатися, але якщо до їжі вона була назагал байдужою, то випити доброго вина була не проти. А надто перед тим, як піде по-справжньому здаватися у звичайну поліцію, бо скільки ж можна тікати й ховатися. Спокою від цього не додасться, тому — раз і все! — Хлоя з усім покінчить. Пофіг. Єдине сумно: місцевий комісаріат — це не ті готельні номери, куди запроторювали, наприклад, шляхетних друзів Тараса Шевченка, коли всіх замели за підозрою в змові проти царя. Їм туди носили їжу з ресторанів і вино з винарень. Щоправда, самому українському поетові пощастило менше: привіт, Казахстан.
Хлоя посміхнулася: що за грьобаний курс шкільної літератури? Звідки воно лізе в голову? Поки що вона в Парижі. А Париж ненавидить тверезість. Тут пили всі: баби й діди в надвечір'ї цмулили сансер під устриці, чоловіки в обід робочого дня брали бургундське до баранини, подружки під час шопінгу в «Bon Marché» знімали стрес у внутрішньому саду («Слухай, ну ми ж не пролетарі, ходімо вип'ємо по келиху шампанського? Шопінг має приносити задоволення!»). Польські будівельники пили пиво з бляшанок, арабські офіціанти пили каталонське «Gotim Bru» у басків навпроти, шістдесятирічні наречені, міряючи білі сукні на рю Режі, пили те ж таки шампанське, бо, курва, в житті завжди є простір для ілюзії й надії. І тільки підлітки біля елітного (і платного) ліцею курили гашиш і жерли чіпси, бо продаж алкоголю неповнолітнім заборонено.
— У вас можна просто випити? — тихо спитала Хлоя у чоловіка в окулярах. Мабуть, власник цієї винарні.
Дівчина Хлоїного віку сиділа за столиком і щось писала у синій зошит марки «Монопрі».
— Ні, у нас ще є їжа.
Хлоя зрозуміла, що аби тут випити, треба замовити щось поїсти.
— Сир у нас є, іспанські м'ясні планші.
Хлоя вже збиралася піти, аж раптом передумала. Вдома їсти все одно було нічого. До того ж їжа може просто красиво стояти поряд, поки вона питиме.
— Гаразд.
Хлоя сіла за столик і взяла першу позицію в списку на чорній дошці на стіні. Фуагра власного виробництва.
Вино з Провансу було надто кислим. Хлоя зробила над собою зусилля й попросила іншого. Воно було не набагато краще, але вдруге змінити вино Хлоя не наважилася. Вже й після першого разу вона пишалась собою за цей небачений вихід із забитої інтровертності. Допивши один келих, Хлоя збиралась попросити наступний, але дівчина, накинувши легенький пуховик, стрімко вибігла з бару, перед цим збільшивши гучність радіо.
— Joyeuse Anniversaire! Веселого дня народження! — горлала за вікном група арабських дівчаток своїй щасливій пухкенькій рудій і кучерявій подрузі.
— «Добрі новини з Аральського моря», — намагалося перебити їх радіо.
Хлоя випила останній квиток свого ширазу.
— «Ви слухаєте програму “Добрі новини з Аральського моря”», — проказав голос ведучого.
Веселий, середнього тону голос. Хлоя відчувала, що починає п'яніти.
— «Раді повідомити вам, що Аральське море, яке всі вважали давно мертвим, повертається до життя! Завдяки серйозним зусиллям, докладеним для реставрації екосистеми, в північній частині моря з'явилися риби!»
— Повторити вам вино чи бажаєте іншого? — зненацька з'явилася дівчина з винарні.
— Іншого...
Хлоя прочитала етикетку на пляшці поряд.
— Давайте цей «Кот дю Рон».
— Південний «Кот дю Рон»! — наголосила дівчина, і Хлоя кивнула.
Вона і так вже забагато сьогодні сказала вголос людям поза її головою.
— «...і поки ви робите те, що б ви там не робили, — ведете авто чи дивитеся на фото коханого, п'єте, їсте чи просто йдете вулицею, розглядаючи себе прекрасних у вітринах магазинів, слухайте добру музику, — оголосили по радіо. — Тільки найновішу, тільки найкращу!»
Хлої здалися знайомими перші акорди, але вона ще нічого не розуміла.
— «“Never Alone!” — провадив ведучий. — Пісня з англомовним приспівом, франкомовним текстом і акцентом дівчини зі Сходу. Не можу вам гарантувати, що вона саме з берегів Аральського моря, але — і ви почуєте самі — цей голос такий, що Ґінзбур вже сам пошкодував, що помер...»
Тут діджей, видно, збагнув, яку ляпнув дурницю, спробувавши пожартувати про головну святиню французького шансону, і швиденько стулив пельку, зробивши музику гучніше.
Хлоя похолола і прибрала руку на півдорозі до келиха.
Це була та пісня, яку вона записала у «Vogue Studio» як технічний бек для Філіпа. З її голосом. Більше ні з чиїм. Звучало все чудово, але якось так далеко, відчужено... Хлоя би себе не впізнала. А ще — воно звучало по-тутешньому.
Дівчина з винарні, схиливши голову вже не над зошитом, а чи то над кросвордом, чи то над друкованими світськими хроніками, спершу стишила звук, а відтак одразу його повернула.
— Вам не заважає, мадемуазель? — ввічливо спитала вона Хлою.
Хлоя отетеріло відпила свого південного «Кот дю Рон» і похитала головою.
— Просто це якась така особлива пісня... — замріяно сказала дівчина. — Цей акцент у співачки... не знаю. Мені не дуже. Але все інше, її голос і те, що він за собою ховає... Коротше, я не дивуюся, що це новий радіохіт. Є в ньому щось незрозуміле і сильне, чи не так?
Хлоя мовчки кивнула.
— «Ви слухали програму “Добрі новини з Аральського моря”! — прокинувся ведучий, перебивши фінальні акорди. — Залишайтеся на нашій хвилі й почуємося завтра о тій же порі».
— «Добрі новини з Аральського моря», — ще раз прозвучав фінальний джингл.
Хлоя залпом, як гаряче молоко з маслом у дитинстві під час застуди, допила свою суміш Гренажу й ширазу.
— Дідько.