Тільки й сказала вона і попросила рахунок.
Маша/Валері
Валері не любила спізнюватися, але їй нечасто вдавалося цього уникнути. Обов'язково про щось хоче поговорити директор, хтось із дітей чомусь сидить у коридорі й плаче замість іти додому чи просто нема жодного вільного velib-y[188], аби доїхати вчасно. Щоразу вона обкушувала собі кутикулу, а потім потай пробувала на смак кров зі своїх пальців. Намагалася зосередитись на позитивних думках, але зрештою сварилася на машини і на перехожих, як і всі в цьому місті. А тут ще й морозиво, чорт забирай, капнуло просто на світлий плащ. І чому їй забаглося купити саме шоколадне?.. Тепер от доведеться проситися в туалет у якусь кав'ярню, аби його відчистити хоч трішечки.
Бідна Маша, картала себе Валері, вона, мабуть, так чекає!
Сама Валері, звісно, не хотіла брати участі в жодних скандальних акціях. Фото потраплять у пресу (акція ж для цього й затівалася), преса — в кабінет директора. Ні, про це не може бути й мови. Валері й так усі вважають дивною аутсайдеркою і, що значно гірше, ці експерти з педагогічних питань одразу декларують свою поблажливу амністію: мовляв, а що ви хотіли від цих смікардів. І так слава богу, що є кому вчити наших дітей за такі гроші.
— А що вона у нього викладала?
Розмова двох чи трьох дівчат у Валері за спиною на пішохідному переході. Доведеться слухати. Клятий світлофор — тут завжди червоний, чи що?
— Французьку, здається.
— Ні! Жартуєш? Це була вчителька театру! Звідки б іще взявся цей романтизм.
Ага, ось про кого вони. Про дружину Емануеля Макрона, старшу за нього на 26 років.
— Кажуть, подруги її доньки пробували його кадрити, уявляєте?
— От сучки!
— Ну, а що тут дивного — він вчився з її донькою в одному класі.
— Так прикинь, одна з них...
Далі Валері вже не чула: сигнал світлофора перемкнувся і вона швидко пішла далі, в бік авеню Ош.
Ще здалеку було видно поліцейські фургони. З боку Тріумфальної арки швидко рухалися мотоциклетні й навіть кінні підрозділи.
— Мадам, пробачте, туди не можна, — заступив їй дорогу низенький поліцейський, схожий на Аль Пачіно.
— Чому? Що сталося?
До Валері приєдналися ще кілька перехожих, яких цікавило те саме.
— Стався теракт, панове. Сюди не можна.
— А, знову теракт! — махнув рукою й ледь не позіхнув високий чоловік з джек-расселом на повідку. Собака, незважаючи на свою жваву породу, був таким самим флегматичним, як його господар. Вони розвернулись і пішли.
— О Боже, знову! Коли це закінчиться? — вигукнула екзальтована тітонька і пішла чомусь до інших поліцейських дізнаватися подробиці про «коли».
— Де саме? — допитувалася Валері, холонучи від невиразного припущення.
— Наразі інформація не розголошується, — хизувався власною важливістю коротун-поліцейський. — Відійдіть, будь ласка, від кордону.
— Там... мала бути акція... — почала було Валері.
— Акція? — нашорошився поліцейський. — Що вам відомо про акцію?
— А? Ні, — почервоніла Валері, і він би це зауважив, якби механічно не обернувся на виття сирени зовсім поряд. — Нічого особливого не знаю. Так, в інтернеті щось бачила. Я вже піду.
Якби в цей час нова порція людей не атакувала поліцейський кордон своєю цікавістю, цей низенький охоронець порядку точно мав би до неї ще кілька запитань. А так, лише крикнувши безнадійно «Мадам? Мадам!» він облишив Валері. А вона вдала, що не зрозуміла, до якої саме мадам він звертався, гукаючи їй у спину.
Автобус номер З1 до «Château Rouge» відходив від зупинки «Wagram Courcelles» за шість хвилин. Валері підпалила цигарку сірниками, захопленими в кав'ярні на рю Клер у 15-му. Того дня там ще масово агітували за Марін Ле Пен. «Найкращі бранчі у місті», — безапеляційно стверджував напис на сірниках.
Дві великі африканські мами, без яскравого вбрання-бу-бу, але яскраві самі по собі, теж збираються сісти на автобус, що от-от підійде. Вони теж говорять про Ле Пен, худу і злостиву білу жінку з крихітними очима і ротом.
— Расистка вона! — каже перша мама.
— Так, страшна расистка, навіжена просто! — погоджується друга.
— Але все, — провадить перша, — дуля їй із маком тепер, а не президентство!
Автобус під'їхав. Важко в нього закочуючись, африканська жінка видає останнє, з переможним полегшенням:
— Яким би там не був той Макрон, не доведеться бігти на літак, вертатися додому!
Двері автобуса зачинилися. Валері видихнула дим жінкам услід:
— І справді. Додому ти поїдеш на автобусі.
Сама вона раптом вирішила піти пішки.
Її тривога поволі вщухала, наче її забирав відплив. Нові хвилі приносили теплоту, заспокоєння і приємну втому, як буває після добре виконаного обов'язку.
«Машо. Мила, мила Машо...
Якою ж ти була зворушливою, справжньою й беззахисною, коли вперше прийшла до мене в сльозах. Мій маленький горобчику, моя м'якенька тепла doudou[189]. Як же я любила тебе, як хотіла тебе захистити. Я ділила з тобою свій дім, їжу, час. Віддавала тобі своє серце так, як не віддавала рідним дітям. Слухала тебе і ходила за тобою слідом, щоби ти не втрапила в халепу...
А ти чомусь взяла і зрадила мене. Навіть не знаю, в який момент це сталося. Бо всі ви спершу кажете своє безневинне: “Я мушу жити власним життям”. А якщо не кажете, то демонструєте це усім своїм виглядом. І тоді вже крок за кроком, слово за словом, показуєте і своє істинне обличчя. Наскільки вже істинним може бути лице брехні!..
Ну а що, — провадила подумки Валері, вимірюючи чіткі кроки тротуаром і дивлячись на гострі носаки своїх фіолетових балеток. — Хіба я неправа?! Ти сама у всьому винна. Догралася. Довела мене!»
Валері спинилася, щоби зробити вдих-видих, як її вчили на йозі. Дихання животом, для заспокоєння. Довгий видих, короткий глибокий вдих. Повітря на виході так залоскотало живіт, що Валері аж засміялася вголос: чортів скутер «Веспа»! «1700 євро за цю розвалюху 64-го року, і мужик не торгувався ні на десятку! Всі заощадження на поїздку в Камбоджу пішли... Зате спрацювало ж, ну? Спадок вигаданого дядечка, ага... Та мені сценарії писати треба! І то за грубі гроші. Ключик від багажника загубився, а-ха-ха! Хто би ще таке придумав?.. І як швидко Маша купилася на цього троянського коня, аж незручно якось... ну та вже. Зате він їй так личив, цей скутер небесного кольору, та ще й із тим плащем Burberry. Кінозірка просто! Всигла селфі викласти з самого ранку... ох, дівчата такі дівчата».
Валері посміхалася про себе з ніжністю. Її погляд набрів на вітрину винної крамниці «Nicolas». «Кот дю Рон» по 7,80 замість 10,20.
«О, до речі. За гараж же віддячити треба. Куплю сусідові пляшку...»
Валері йшла далі, не особливо розуміючи, куди саме. Назустріч їй дві молоді жінки котили коляски з немовлятами. Валері спробувала посміхнутися їм, але жінки лише пришвидшили крок.
— Я що, на монстра схожа? — ображено вигукнула вона і миттєво спохмурніла: — Боже мій, а таки схожа... Що ж я наробила... — бурмотіла Валері, тривожно пощипуючи кутикулу на пальці. — От чорт. Бідненька моя дівчинка... Така ще молода, така наївна! Та як же я, та за що?..
В горлі Валері пересохло. Вона безпомічно роззиралася навсібіч, шукаючи чи ковток води, чи якесь пояснення. І воно не забарилося.
— Я просто не могла по-іншому, — процідила крижаним голосом Валері у простір перед собою. — Це була одиночна жертва заради спільного блага. Я мусила взяти це на себе. Хтось же має рятувати дітей Бобіньї. Дітей Курдистану. Дітей Донбасу... неважливо. Рятувати їхній світ від таких-от фальшивок, як Маша. Які й самі достоту не розуміють, що вони фальшивки. Фальшиві довгі ноги, фальшиве біляве волосся, фальшива боротьба... Все задля власного піару, заради якоїсь одноденної слави, а де ж справжнє? Що вони несуть у світ?.. Так, я скоїла страшну річ, мені з цим жити. Але чи мала я вибір?! Я ж намагалась їй допомогти, спрямувати на істинний шлях, але вона вирішила, що знає краще... Я взагалі була їй байдужа, цій Маші. Вона ніколи не питала, чому я плачу. А я... я плакала через неї і через таких, як вона! Мені шкода їх. Їм і справді нема задля чого жити. Я зробила те, що зробила, бо я — Добра. А страждаю через це, бо совісна...
188
Велосипеди в оренду для абонентів, тривалість поїздки 30 хвилин, беруться і повертаються на спеціальні велопаркінги.