Валері притулилась плечем до рекламного щита і, ледь не заточившись, швидко сіла на бордюр поряд. Збоку здавалося, що жінці стало погано і потрібна допомога. А жінка тим часом дуже тверезо пережовувала недавнє минуле.
— Айша, падлюка істерична, ледь усе не зіпсувала, звісно. На міліметр би все пішло не так — і все, провал. Добре, що я вчасно заблочила її номер у Машиному телефоні. Маша й не помітила. Ну і окрема дяка Машиному кавалеру — вже й не знаю, де він її вигулював, але Айша під дверима її не дочекалася. Аж он куди перлася — в сам екшн. Таки дізналася про час і місце, хоча там би вже хіба тупий не здогадався... Але як вона, скотина, мене вистежила? Вуаєристка чортова. Точно латентна лесба, раз стільки тупорилих жартів видавала. Лесбійський, сука, сепаратизм, кажеш? Що ж, усе як замовляла. Нічого за мною шастати.
А бомба таки нічогенька вийшла. Я і не думала, що така сильна. І що так просто, ха-ха! От що значать міцні людські стосунки, справжня дружба й розуміння, за що люди борються! Відважні, блискучі курдські мами, що би я без вас робила?.. А ще хтось патякає, що у жінок руки не звідти ростуть! Ну-ну. Спробуйте самі склепати таке диво техніки. Щоби активувалося дзвінком на стару "нокію”. Ех, хороший телефон був, любила його. Але довелось пожертвувати. Бо в початковій версії нашого сюрпризу передбачався миттєвий бабах, у момент, як повертається ключик запалювання “Веспи”... Ну нє. Маша любила перформанси. Було би нечесно позбавити її цієї нагоди. Тому й додали цей апгрейд: механізм детонування активується тільки після дзвінка на мобільний. Простіше, звісно, було би звичайний годинниковий механізм причепити, олд-скульний, але ж я знаю, як Маша любила запізнюватися... Тож усе пройшло славно. І жодна тварина не постраждала, жодна зайва учасниця. Я ж не садистка і не психопатка! Мої удари точкові й дуже точні.
— Мадам! Я можу чимось допомогти?
Валері підвела порожні очі на низенького чоловічка в майці і спортивних штанях. Він був майже круглий і дуже волохатий, а ще йому мало би бути холодно в таку погоду в майці...
— Ні... — посміхнулась йому посмішкою святої великомучениці Валері. — Я все можу сама.
— Тоді перестаньте колупати двері моєї перукарні вашою туфлею!!!
Валері звелась на рівні ноги і, гублячи ті туфлі, чимдуж побігла геть.
Богдана
— От що значить європейський клімат! — вкотре прицмокувала язиком Богданина мама, поправляючи підробний шарф Hermès, куплений втридорога у якогось спритника під Лафаєтом. — А в нас все дощі і дощі.
Погода справді видалася сонячною. Люди в Люксембурзькому саду порозставляли стільці так, аби сидіти максимально обличчями до сонця.
— Масове виробництво серотоніну... — сміявся бородатий дядечко сам до себе, обганяючи їхню трійцю.
Богдана пила гарячий шоколад, куплений тут-таки в парку в дерев'яному павільйончику. Шоколад був трохи засолодкий. Евеліна їла теплу вафлю-ґофр, досхочу вимазуючись в'язкою карамеллю і тихо цьому тішачись. Скільки разів Богдана уявляла собі татових головорізів із колишніх ментів, що приїдуть брати її попід білі рученьки і везти в Дрогобич. І жодного разу їй не спало на думку, що тато може виявитися значно мудрішим, підіславши до неї тих, від кого Богдана втекти не могла: маму і — особливо — Евеліну.
Яка ж вона все-таки мила. Богдана встигла скучити за сестрою. Евеліні, незважаючи на те, що в суспільстві заведено називати вадами розвитку, ментальним запізненням чи патологією, було доступне те, що більшості так званих здорових людей не буде доступне ніколи: радість від простих речей. Евеліні не треба було медитувати, ходити на курси до видатних майстрів дзену чи відвідувати ретрити, аби навчитися тішитися подихам вітру, смаку солоної карамелі чи руху іграшкових корабликів басейном головного фонтану Люксембурзького саду.
— Ну але яке ж усе-таки нахабство — всіх королев поставити у парку, а нашу Анну Ярославну не поставити!
Це мама, і так уже дізнавшись про таку біду в інтернеті, однаково перечитувала імена французьких королев на пам'ятниках, щоби ще більше обуритися.
— Куди тільки дивиться наше посольство! Важко пам'ятник зробити, чи шо?! — мама поправила капюшон на Евеліні. — Хоч би якусь повагу виявили до своїх громадян, які, між іншим, хоч і зрідка, але бувають у Парижі.
Мама тут-таки спробувала зробити селфі на тлі Люксембурзького палацу. Селфі не виходило, довелося Богдані фотографувати маму з дистанції — не в надто природній позі, з виставленою наперед груддю і зігнутою в профіль ногою. Евеліну це веселило.
— Пішли я ліпше покажу вам пам'ятник селфі... — посміхнулася Богдана, маючи на увазі бронзову статую актора з дзеркальцем.
Важко котячи гравієвою доріжкою дитячий візок, повз них пройшла молода неохайна жінка. Втомлена, з зайвою вагою після пологів два роки тому, в дешевій куртці і з тугою в очах.
— Ну што, куда пайдьом? — наздогнала жінку, вочевидь, її мама.
Ззаду додибав тато, несучи не дуже важкий, але дуже понурий пластиковий пакет. Росіяни, вічний привіт із минулого. Тільки от конкретно ці не складали конкуренції саудитам у спринтерському розгрібанні брендового шмаття в бутіках і не розмазували «лабутенами» чорний кав'яр по червоних доріжках кітчевих вечірок. Це були такі росіяни, що справжні. Коли незрозуміло як і в якому статусі живе під Парижем донька і, незрозуміло як отримавши візу, її приїхали навідати батьки, що живуть навіть не під Москвою, а під яким-небудь Псковом. І всі ці сади Люксембурзькі й палаци вони мали глибоко в сраці. Бо ж приїхали винятково навєстіть внучка, між собою вечорами перешіптуючись, що ліпше би ця курка дала їм по сто євро кожному за те, що «поставили її на ноги», ніж показувати всі ці луври і версалі, де вони лише мозолі набивають і не можуть навіть бутерброд у кафе купити, тому тато і носиться з цим ідіотським кульком. Так не ж — тягає їх, наче вони піонери на екскурсії, і пику ще при цьому незадоволену корчить!
— Задалбала ти нас! — рапом пронизливо верещить мамаша молодої жінки у відповідь на тиху репліку, якої Богдана не розчула.
Жінка з візочком без слів розвертається і йде перпендикулярною доріжкою в інший бік. Дитина у візочку спить.. Богдані по ногах наче холодом війнуло.
— О, і тут наші, — підвела голову Богданина мама. — Хоча які вони там «наші».
Богдані захотілося обійняти Евеліну.
Вона викинула зібганий паперовий стаканчик у смітник, витерла сестрі рота від липкої карамелі вологою серветкою, яку напередодні завбачливо кинула в сумочку, наївшись устриць у ґран-бістро в 7-му районі. Як звали дядька, що платив, Богдана ледве пригадувала, зате дикі устриці були те що треба. Шкода, що мама такою їжею гидує, їй могло б і сподобатися.
— Доця, а ти в курсі, що тих терористів нарешті піймали? — ні з того, ні з сього сказала мама.
— Яких терористів? — не второпала Богдана.
— Ну тих самих, що могилу цадіка в Умані осквернили.
— Зі свинячою головою?[190]
— Точно що зі свинячою... це ж ким треба бути!
Мама, незважаючи на свою парафіяльну вірність, все-таки пишалася своїм лояльним ставленням до всіх релігій та конституційних прав.
— Ну, і це вони ж у Тернополі ту групу розстріляли, як її, там назва така, скандинавська. Ну ти знаєш.
— Шведська наче? — в животі у Богдани щось заворушилося.
— Та може. Головне, шо то вони. Зізналися, всі плани навіть розказали, де, що і як робили і що збиралися ще.. Жах один! Ти уявляєш? Розслідувати почали одне, а потяглося все інше, жах один...
Богдану чомусь кинуло в піт. Хлоя. Концерт. Калашніков. Хлоїн туман у голові. Може, наслідок контузії на фронті. А може, якась із форм шизофренії, Богдана щось подібне вивчала, ще поки була студенткою... Людина все планує, чітко усвідомлює своє бажання, проживає його реалізацію. А потім у якийсь момент приходить до тями і не знає, все це їй примарилося чи втілилося в реальність. Хлоя вирішила, що все тоді сталося насправді. Бо камери ще й зафіксували дівчину в карнавальному костюмі, яка б'є охоронця. Дівчину з ірокезом, Хлою. Але що було по тому? Чи піднялася Хлоя сходинками за лаштунки? Чи дістала свій крадений автомат? Чи був це справжній автомат взагалі? Чи були в ньому справжні патрони?.. Богдана не знала. Але одразу нагуглила результати слідства. Ці українські недотерористи, наголошувала прокуратура, — звичайні собі «ряжені». Коментатори соцмереж вбачали в цьому «руку Кремля». Мовляв, усе це російські й кримські «урки», кримінальники, що пішли працювати на славу російського ФСБ в обмін на звільнення з тюрми. І що то вони підло косили під українських ультраправих, невлад викрикуючи «Україна для українців!» і «Бий жидів!» (один із коментаторів присягався, що на власні вуха чув обмовку про «спасай Россию[191]», що й відкрило йому всю істину задовго до прокуратури). Інші соцмережні експерти агресивно заявляли, що так тим музикантам і треба, нема чого, мовляв, влаштовувати танцюльки під час війни. Треті заперечували, що саме такі коментарі й грають на руку Москві, яка тільки й чекає, щоби пішла хвиля смороду в західних медіа про те, як в Україні небезпечно і як лютують радикали. На відео диверсанти з пропитими мармизами (Богдана гортала фотографії) волали щось про бога, традиційно били геїв на прайдах і намагалися вклинитися в ходу бабусь УПЦ МП проти абортів. Здається, на останній їх і взяли.
190
В грудні 2016 було осквернено могилу цадика Нахмана в Умані. Підлогу біля входу залили червоною фарбою, на вулиці залишили свинячу голову. Поліція відкрила кримінальне впровадження за статтею «Порушення рівноправності громадян».