Тож чи наважилася тоді Хлоя? І якщо наважилася, то хіба зробила б це настільки по-дурному? Про Хлою можна було сказати все що завгодно, крім того, що вона дурна. До речі, про те, де саме загинули шведські музиканти, в жодній зі статей не уточнювалося. На сцені? В гримерці? За лаштунками? Було написано просто — «під час фестивалю». Все.
Чорт забирай, Хлоє.
— Мам, — Богдана знову чула, як десь у вухах гупає її серце. — Ви ж самі додому дійдете? Ось вам ключі. Мені дуже-дуже треба зараз знайти одну людину.
— Що — вже?! — мама спантеличено зупинилася.
— Вже.
— А... подзвонити їй не можна?
— Ні. В неї нема телефона.
Богдана розвернулася і чимдуж побігла з парку в бік вулиці Fleurus. Так, наче і справді відчувала, що Хлоя зараз десь неподалік. Принаймні точно не далі за «La Javelle».
Рита
Станція «Maubert-Mutualité». Останні кілька тижнів Рита не могла без болю навіть читати назви місць, пов'язаних із Філіпом. Вибирала інші маршрути, дивилася в інший бік, занурювалася у бездумне проскролювання чимраз тупішої стрічки фейсбуку. Острів Сен-Луї, вулиця де Бар, стільці в Люксембурзькому саду — червоні точки на мапі міста і в Ритиній голові. І ось тепер їй хотілося бути у всіх цих місцях одночасно. Хотілося пити шампанське на терасі готелю «Монтана», де Філіп дарував їй діамантові сережки на день народження, хотілося їсти кебаби в ліванській забігайлівці біля його станції метро, хотілося сидіти на підлозі книгарні «Еуе Rollers» на Сен-Жермен, гортаючи щось — та хоч анатомічний атлас, — але раптом Філіп був тут годину тому й торкався цих самих сторінок. Хотілося навіть бігти на вокзал у надії, що він сьогодні повернеться з вікенду з дітьми у Нормандії і, не дочекавшись його, пити каву з молоком, тремтячи від вокзальних протягів і розмочуючи зачерствілий від ранку круасан у чашці з кавою.
Рита вибрала його станцію метро. Краще чекати його тут із книжкою на стільці, як інтелігентний безхатько, ніж під дверима квартири, як мокра собака. Принаймні так лишиться хоча б один шанс сказати: «0, і ти тут, як справи, привіт».
«Cluny la Sorbonne». У Рити завмерло серце. Наступна станція — його. Вона дістала книжку з сумки. Широкоформатне псевдонаукове видання — в разі чого ним можна буде просто прикритися і по-підлітковому перечекати, коли він сяде у свій потяг і поїде. Хоча такого не трапиться. Чому б це зараз йому бути вдома? Філіп точно мусить користатися з цього огризка неділі, аби читати десь у кав'ярні зі склянкою crozes hermitage чи патякати з друзями в «Avant-Comptoir» на Одеоні. Чи просто роздивлятися колекцію Щукіна в фундації Луї Віттона, бо нарешті з'явився час вистояти нудну чергу. У Філіпа тепер з'явився час на все — коли з загального часу вилучено час, який треба було збавляти з Ритою. З якого дива йому хотіти щось змінити в цій ситуації?..
Двері відчинилися знову. Відстань між цими станціями така, що з кінця платформи однієї вже видно початок платформи іншої. Рита зробила крок, всю увагу концентруючи на невеликій подряпині на носку свого чобота. «Стюард Вайсман робить чоботи для тонких гомілок», — згадалися слова Івана. Як же її дратували ті його експертні знання в галузі жіночих бутіків: там із ним завжди була котрась іще до неї, котрась із тонкими гомілками. Але все це все було давно і далеко. І тепер ця подряпина означала для неї більше, ніж всі бутіки вишуканого взуття разом узяті. Подряпини, вм'ятини, потертості — це маленькі сліди пам'яті. Вони носять у собі життя. Такі непомітні — таке велике. Ця, наприклад, з'явилася після того, як вона спіткнулася на рю де Темпль недільного пообіддя, коли Філіп вів її в «Centre des Dances de Marais»: ні, я ніколи не танцюватиму танго, це огидний танець для стариганів! Гірше — тільки зумба, танець для селюків. А Рита сміялася і тішилася тому, що дорослі люди вчаться танцювати просто у серці старого Парижа, всі ці жінки за 50, які несуть свої туфлі з підборами просто в руках, усі ці дідусі з бабусями, які розучують вальсові кроки, що їх чомусь не вивчили або встигли забути з часів повоєнної юності. Вони з Філіпом так і не зібралися записатися на жоден танцювальний курс.
Рита розвернулась на платформі, на секунду зависнувши на жахливій рекламі доставки їжі додому: баба в бігудях і в трусах-парашутах сидить за столом із галасливою ошатно вбраною компанією, типу в неї ресторан, не відриваючись від її справ «для себе». Рита обернулася лицем до колії й одразу ж побачила Філіпа на протилежній платформі. Раз — і все. Чотири Кімнати. Палець відрубують після того, як не спрацює запальничка Zippo.
Філіп стояв просто навпроти Рити і не бачив її, гортаючи щось у телефоні. Підвів на неї очі тільки тоді, коли приїхав його потяг і слід було в нього заходити. Дія, доведена до автоматизму. Рита стояла, наче її ноги було вмуровано в платформу, а обличчя — залито рідким склом. Не могла ні моргнути, ні посміхнутися. Філіп зайшов у вагон, двері зачинилися. Рита відсторонено подумала: «От і все. Що ж, не доведеться стирчати на платформі». Філіпів потяг чомусь ніяк не рушав. На Ритину платформу приїхав інший. У протилежний бік, де Рита ніколи не була і куди їй не зараз не треба було. Його двері відчинилися, на платформу висипали заклопотані люди. Дівчинка-підліток, намагаючись вийти першою, зачепила Риту рюкзаком і вибачилася. Ввімкнулися динаміки оголошень на платформах.
— «Пані та панове, у зв'язку з надзвичайною ситуацією на авеню Фош рух на лініях і, 2, 9, 13, суттєво сповільнено. Станція “Courcelles” закрита для входу та виходу. Стежте за анонсами».
І одразу ж:
— «Мерія міста Париж просить вас утриматися від поїздок і за можливості залишатися вдома та в безпечних місцях».
Люди схвильовано перезиралися й перешіптувалися. Якась жінка кинулася продиратися з глибини вагону до виходу, пронизливо вигукуючи:
— Теракт! Знову якийсь теракт! Скільки можна! Ми всі тут помремо!!!
Риті не лишалося нічого іншого, окрім піти до виходу разом з усіма. Спини, шапки, сумки. Пащека ескалатора відкривалася просто в похмурий день. Там усе було, як завжди: кінець базару біля метро, сирна лавка з завищеними цінами, кафе зі столиками, через один зайнятими людьми, які, здавалося, ніколи не поспішали аж так, аби не мати часу випити кави й викурити цигарку на терасі.
Скільки разів Рита оминала ці місця цілком автоматично, часто говорячи по телефону й мало що помічаючи, крім калюж після миття тротуару під рибними лавками, а тут побачила все з чіткістю фотокамери, яка фіксує останню секунду перед ядерним вибухом. Ціну на мариновані артишоки з вітрини грецької кулінарії, маску Гая Фокса на місці ноги у злидаря в червоному одязі, лампочки гірлянди на колесах його інвалідного візка, кучеряве волосся дівчини, яка курила, сидячи на бордюрі й дивлячись услід машинам, її смугасті штани і погляд, кинутий на дівчину підстаркуватим хіпстером у навмисно подертому довгому светрі. За столиком вуличного кафе у когось розлилася кава і на пляму полетіли серветки. На балконі османівського будинку стара жінка в зеленій чалмі поливала квіти, і вода лилася вниз, просто на голови перехожим. Зблиснув відчайдушний зелений колір на голові у бабці, в тому самому промені, який щойно продерся крізь туго натягнуті паризькі хмари, зблиснув за іншим столиком кір-руаяль у немолодої, але дуже красивої жінки в великих окулярах і тренчі Burberry. Мені ніколи не личитиме Burberry, подумала Рита перед тим, як і собі завернути за столик, аби чогось випити, — надто широкі у них плечі. Рита розгорнула залишену кимось на стільці газету «Figaro», музика в барі змінилася на «Back to Black» Емі Вайнхауз. Рита чомусь і не здивувалася: чоловіки завжди мусять повертатися до якої-небудь «неї», тимчасово полишеної заради таких, як Рита, але то пусте. Головне — одного разу самій повернутися до себе, щоби більше нікуди не йти.