— Келих шампанського, — замість традиційного кіру несподівано для себе замовила Рита, зауваживши боковим зором чоловічу постать.
— Що святкуємо? — Філіп сів за столиком поряд.
Рита здригнулася і дуже обережно підвела на нього очі. Чомусь зупинилася на комірі пальто, зважуючи, як правильно назвати цей колір: сірий, зелений чи ще якось. Під пальто у Філіпа був коричневий кашеміровий светр. Такий м'який, з таким знайомим запахом. Філіп не посміхався, але дивився на неї зі спокійною ніжністю. Так інколи дивляться на забуті фотографії старих добрих днів.
— Святкуємо?.. — стрепенулася Рита. — Зрештою, чом би й ні.
— Угу, — Філіп махнув офіціантові. — Мені те саме. Новий теракт у місті. Справді, чому б не випити шампанського.
Рита дивилася, як чайки летять у бік Нотр-Дама і Сени. Філіпу принесли його келих.
— Давай, — сказав він, — бузьмо.
— Будьмо! — виправила його Рита.
— Будьмо живі, — Філіп випив кілька ковтків — Чого б таку подію не відсвяткувати. Ми знову опинилися не там. І дай боже весело прожити до наступного такого разу.
— А що взагалі сталося? — Риті чомусь не хотілося зараз лізти в телефон і шукати breaking news[192].
— Чесно? Не знаю, — Філіп підпалив цигарку. — Але можемо піти додому й подивитись телевізор. Сказали ж у метро — сидіти вдома.
Рита сиділа, не рухаючись.
— Пішли. По дорозі у винарню зайти можна. Візьмемо пляшечку «Кот де Бон». Ці хлопці закриваються останніми за будь-яких катаклізмів.
Рита підвелася з-за столика мовчки. В голові у неї чи то звучав білий шум, чи то тріскали останні бульбашки шампанського.
— Хоча, звичайно, я не впевнений, що порядна жінка має стільки пити в її делікатному стані.
У скельці великих окулярів пані в Burberry Рита побачила, як Філіп, стримуючи широку посмішку, бере її за руку. Відтак пані відвернулася на голосну поливальну машину, що їхала бульваром Сен-Жермен.
Замість епілогу
Після отримання свідчень від громадянки Французької республіки Айші Седаві (1989 р.н.) було проведено додаткове розслідування обставин теракту біля дипломатичної академії. Бомбу дистанційного керування було закладено громадянкою Франції Валері Буш'є (1975 р.н.)у малолітражний транспортний засіб. Причетність Буш'є до екстремістських у групувань, зокрема, за однією з версій, до «земляцтва курдських жінок», наразі не доведена. Під час процесу Валері Буш'є було діагностовано гострий психоз на тлі біполярного розладу особистості.
Після низки експертиз підозру у спробі скоєння теракту було знято з громадянок Франції Наді бен Саїд та Лейли Алауї, а також із особи без громадянства Марії Орлової, раніше відомої як активістки руху «Femen».
Відповідальність за теракт вже традиційно взяв на себе ІДІЛ.
Подяки
Дякую...
Олені Бодні, що героїчно слухала мої читання цілого (!) тексту через вайбер, бо тільки так я могла редагувати: все, що не звучить, не має права лишатися на папері.
Олександру Михеду, що читав цей текст геть сирим і змусив переписати кілька слизьких моментів; найкраща критика в моєму житті, бо конструктивна.
Ірі Цілик, що трохи пообсмикувала мою недбалість щодо героїнь (не всі вони можуть однаково матюкатися чи бути освіченими).
Андрію Куркову що, сам того не підозрюючи, став мотиватором закінчити цю писанину.
Олегу Артиму що завжди є моїм першим читачем і каже «ну шо, нормальна книжка».
Олі Котрус, що прочитала і зрозуміла цей текст так, як міг зрозуміти тільки автор. Героїні самі не чекали такого співпереживання: найкращий фідбек.
Гасі Шиян, моїй partner in crime, що пустила до себе в письменницьку квартиру в Хорватії, де я за З дні, розкладаючи історії героїнь по пачках, зробила більше структурування, ніж за 2 роки (і за те, що хвалила мою кулінарію).
Моїй психотерапевтині Ларисі Волошиній, яку я на додачу до моїх проблем вантажила проблемами героїнь і героїв (зате всі діагнози роздані правильно).
Олександру Каменцю, що захостив у своїй французькій арт-резиденції для фінальної роботи над книгою.
Даті Дмитрук, Жені і Дімі, що терпіли мене в рутині й давали поради по суті.
Олесі Ногіній, що допомогла прийняти важливе рішення у відповідальний момент.
Прототипам героїв і другорядних персонажів за те, що ділилися своїми історіями (що ще раз доказує непричетність авторки до їхніх переконань та інтерпретації фактів).
Парижу, що зрушив все з мертвої точки і закрутив у мільйонний роман.
Терасам, доброму вину і вам, для кого це все тут писалося, — ну бо як же інакше?..
Відгуки про роман «Добрі новини з Аральського моря»
«Ви часто бували в Парижі й думаєте, що знаєте його? Не обманюйте себе! Після прочитання нового роману Ірени Карпи ви зовсім по-новому поглянете на начебто знайоме вам місто. А ще — дізнаєтеся про нього речі, відомі тільки тим, хто прижився в ньому, опираючись і переборюючи такі складнощі, з якими можуть впоратись тільки героїні “Добрих новин з Аральського моря”, та й то не завжди!»
«Чотири жінки. Чотири характери. Чотири життя. У кожної — своє персональне пекло і крила, якими вона намагається з нього вибратися... На тлі Парижа... Взагалі це роман про кожну українку, навіть — про кожну жінку. Надзвичайно потрібна нам книжка саме сьогодні, адже вона дає дуже широкий погляд на роль жінки в сучасному світі, на її клопоти, тривоги, потреби і бажання».
«Люблю, коли з першого рядка можна повністю поринути в книгу. Відволіктися від усього, що набридає і напрягає, опинитися в іншому місці й місті зокрема, насолодитись атмосферою, відчути його на смак, на дотик, на дух... В кожній з героїнь я впізнавала саму Ірену... і частково саму себе. Незважаючи на новий щабель написання, все ж таки можна впізнати і фірмовий “почерк” авторки: сучасно і ретроградно, повсякденно й водночас святково, і так “на злобу дня”!»