Маша
Щойно вийшовши з дому, Маша наступила на мертвого птаха. М'якого, розквашеного; нога підсковзнулася, дівчина ледь не впала. Підстрибнула, гидливо задерши черевика. Здається, зчавлено скрикнула, бо хтось обернувся їй услід. Захотілося витерти ногу, хоча через пір'я кров на підошву не потрапила. Маша щосили човганула чорним черевиком об асфальт, засипаний жовтим і брунатним листям, і якнайшвидше пішла геть.
В усьому іншому день був як завжди. Острівці пожухлого листя, на які то тут, то там легко приземляються леткі пластикові пакети, раді своїй тимчасовій втечі зі смітника. Синє небо, прошите білими нитками літакових слідів. Перехожі в пальтах і в підробних пуховиках Canada Goose, хоча ще вчора ходили у футболках. Погода Іль-де-Франс як контрастний душ. Верхні поверхи османівських будинків, деколи навіть із крихітними вежами, з яких хтось висувається, щоби полити квіти за вікном. Всюдисущі платани, з яких чомусь не облетіло все листя під час останньої бурі.
Маша стільки разів ходила саме цією дорогою, і нічого особливого із нею не ставалося. А от сьогодні мало статися. Вийшла з дому одна людина, а повернеться вже зовсім інша. Незмінним лишиться тільки її улюблений тренч Burberry.
Маша дійшла до перехрестя з магазином квітів. Ризикнути чи ні? Блідо-блакитний мопед «Веспа» стояв спокійно з учорашнього вечора. Ніхто його не перекинув, не вкрав і не подряпав. Маша намацала ключ у кишені. Оце так подарунок! Погладила опуклий логотип і посміхнулася: тепер вона справжня інстаграмна парижанка. У Burberry й на «Веспі». Таки треба їхати, тим паче в такий день. А навички згадаються...
Маша так довго думала над планом і драматургією найважливішої акції свого життя, а все минуло спонтанно — раз і все. Пишучи колись мемуари, Маша розповість, що перформанс її мрії з'явився їй уві сні. Ну, чи в шумі води, коли вона підібрала на вулиці загубленого сирійського хлопчика і набирала йому ванну в себе вдома. Насправді ж Маші прийшла ця ідея, поки вона колупала виделкою в тарілці з перевареними спагеті й домашньою ковбасою, привезеною знайомою журналісткою з Волині. Правильно розповідати про таке вміють хіба стенд-ап-коміки. А Маша робила серйозну справу. «Я автор, я творець і борець», — думала Маша, дивлячись вперед і не моргаючи, щоби сльози навернулися їй на очі.
Двадцять одна хвилина від вулиці Роз до авеню Ош. Нащо їхати смердючою кільцевою, якщо можна мчати всіма цими вулицями? Ось крихітна червона пекарня «L'Angelus», в якій Маша купує свій насущний pain au chocolat[6]. Магазин африканських тканин на рю-де-ля-Шапель зі своїми недолугими постерами: бліді європейські моделі, загорнуті у яскраві шати-бубу. Плетені стільці кав'ярень вулиці Кюстін і вид на церкву Сакре-Кьор з-поміж будинків... І все це з вітром у волоссі, з відчуттям абсолютної свободи... Нарешті парк Монсо з його пафосною огорожею і поворот до скверу коло Академії, в який Маша ледве вписалася. Хух.
— Ого! — аж ступила крок назад, щоби оцінити картинку «Маша плюс “Веспа”» повністю, Лейла.
— Звідки таке диво? — захоплено округлила очі Надя.
— Та так, подарунок, — Маша вдавано недбало відкинула опорну ніжку скутера черевиком.
— Ах, який колір! — Надя аж погладила небесно-сірий корпус. — Таємний прихильник?
— Тобі скажи! — хихотнула Маша.
— Ну все, стаємо, вони виходять.
Одіозний міністр у супроводі всього почету от-от мав вийти з помпезних дверей Дипломатичної академії.
Всі троє стали на відрепетирувані позиції перформансу. Лейла натисла кнопку старого ампліфікатора Marshall, прикрученого дротом до візка для покупок. З колонки загарчало «Move Bitch Get Out The Way!»[7], доповнене не зовсім злагодженим дівчачим хором.
Маша роззирнулася в пошуках Валері. Казала ж, що постарається прийти, пофоткає — тим паче що журналістів щось не густо... Не встигла. Шкода.
Зате з'явився дехто інший. Знайома чорна куртка з фіолетовою вишивкою, рюкзак за плечима, довга спідниця незрозумілого кольору. Біжить і вимахує руками. Здається, щось кричить на бігу, але нічого не чути, бо горлає музика. Потім Маша бачить тільки очі Айші: велетенські, безумні, відчайдушні. І її бездонні зіниці — як дві мішені чи чорні тунелі, в яких проведеш цілу вічність, і не факт, що знайдеш світло в кінці.
— Що тут робить ця притрушена, якого сюди біжить?!
На секунду Маша завагалася, чи був це її внутрішній голос, чи крик когось із дівчат поряд. Тут-таки в їхній бік рушив і поліцейський, що до того сонно позіхав біля входу. Маша чомусь вирішила відігнати свою безцінну «Веспу» хоча б трохи вбік, бо ж мало що... Повернула ключ запалювання.
А наступної секунди Маші більше не було. Інші, хай навіть важко поранені, стогнали і рухались, але не Маша. Не існувало більше злагодженого механізму Машиної психіки й моторики. Було лише багато шматків розкиданої плоті. І якби хтось узяв на себе клопіт зібрати їх усі докупи й зважити, то, може, виявив би, що тепер Маша важить на 21 грам менше, ніж коли востаннє зважувалася в лікаря.
За рік до того
Богдана
Відень
Ну звісно ж, жінці такого великого чоловіка теж слід було бути великою. І якщо в голодні 90-ті Богданина мама працювала в міськраді, де успішно крала «гуманітарку» з Європи, щоби логічно продати її в «єврошопи», то з закінченням першої зорі підприємництва вона пішла з офіційної роботи і сильно вдарилася в релігію. В церкві мама завжди мусила лишатися на видноті, в перших рядах поважних парафіян. Часто брала причастя просто так, бо почувалася чистою і достойною (потім на сповіді каялася за цю гординю, чим щоразу зворушувала святого отця мало не до сліз).
Синочок Андрійчик ріс мамі з татом на радість. Він грав у футбол, катався на лижах, був кумиром однокласниць і навіть на два класи старших дівчат — а це вже про щось каже. Звісно ж, для цілковитої порядності цієї галицької родини Андрійчику не вистачало брата чи сестрички. І як би він не клянчив у батьків завести йому німецьку вівчарку, батьки вирішили завести ще одну дитину. Мама завагітніла Евеліною. Про це знало все місто, бо про це знав священик, блаженний пришелепок, що всі новини своєї парафії — від виїденого мишами зерна до вагітностей прихожанок — розповідав на тій частині недільної служби, де священику дозволено імпровізувати. Він не вимагав, як його попередник, знайти у себе вдома і в шкільних бібліотеках книги штибу Бгагаватгіти, повчань Ошо і, не дай Боже, Камасутри, і спалити їх усі, бо то лженаука від диявола. Він лише просив парафіян не ходити до ворожок викочувати дітям переляк на три яйця, а прийти в цій самій справі до Бога. Точніше до священика як до офіційного дилера Бога в їхньому смт. А ще він любив жартувати, вмів червоніти і деколи розказував анекдоти. Щоправда, тут-таки пояснював, чому нам із цих анекдотів смішно і яку науку проти жадібності, гордині чи наклепу слід винести з них парафіянам. Власне, парафіянам така метода калькуляції житейської моралі була значно зрозуміліша за незграбні плагіаторські спроби священика тлумачити Святе письмо, тому його, загалом, любили і не просили поміняти, як попереднього.
В наші дні, якби на 12-му, а потім і на 17-му тижні вагітності Богданина мама зробила скрінінг, здала всі маркери й аналізи, вона отримала б тяжкий діагноз: синдром Дауна. З такою комірцевою зоною і з такими білками шансів на дитину без патології фактично не лишалося. Але мама не впала би у розпач — вона впала би в інтернет. І вже до того, як сказати щось татові (який на той момент ще не був губернатором), начиталася би сотень байок, псевдонаукових і аналітичних статей про те, що ніколи не знаєш напевно. І що все може бути, що і не з такими маркерами народжуються здорові діти, і що нічого ходити на аборт, приміряючи на себе роль Бога, що нічого вирішувати, достойна дитина-каліка життя чи ні, що он по всій Європі, в крайньому разі, є центри і спільноти мам, що живуть, подорожують і почуваються щасливими, доглядаючи таких сонячних діток.