Мамі Богдани остання перспектива, щоправда, не підійшла би: в їхньому селищі ніяких центрів зроду-віку не було, а в Європу чоловік її не пустить. Грішним ділом у неї закралася б думка: як тепер у нього просуватиметься кар'єра, з такою дитиною?.. Може, таки зупинити це, поки не пізно? Але ж мама Богдани і зовні, й навіть всередині була вірянкою, вона сама неодноразово їздила до Києва на хресні ходи проти абортів — одного разу, щоправда, пройшлася помилково від Лаври із московським патріархатом, але вирішила потім, що Бог розбереться.
Тож, порадившись зі священиком на плановій сповіді, Богданина мама вирішила би народити цю дитину. Чоловікові розповіла би про все тоді, коли будь-які безпечні для її здоров'я аборти робити було вже пізно (що свідчило би про неабияку мамину силу і витримку). Мама б не голосила, не скаржилась, не підлещувалась, просто мужньо витримала б усе і народила би Евеліну.
Власне, так все і вийшло. Єдине, що двадцять із гаком років тому про жодні скрінінги ніхто не чув. А на тогочасному УЗД можна було розгледіти хіба що зовсім грубі патології, не кажучи вже про те, що про жодні комірцеві зони там не йшлося. Тому в призначений термін мама народила Евеліну. Легко, без особливих ускладнень, так часто буває під час других пологів. «Та як же без ускладнень?! А сама вона — це шо, як не ускладнення?!» — так зреагувала Евелінина бабця, татова мама, прочитавши лікарський висновок, після чого заломила руки і побігла плакати й пити коньяк.
Дівчинка народилася з синдромом Дауна.
На диво, кар'єра її тата-міліціонера з народженням особливої доньки пішла вгору, як на дріжджах. Доброчинність і християнську любов їхньої родини ставили за приклад у районних газетах, на обідніх службах в інших селах, на зборах сільради і вище. Тому, коли Евеліні виповнився рік, родина переїхала до Львова. Андрій почувався викинутим за борт, але недовго: велике місто захопило його спортивними секціями і успіхом серед дівчат, котрий тепер підкріплювався ще й статусом його тата як начальника обласного управління МВС.
А згодом мама втомилася. Нерви здали. Адекватного догляду і приватного — не на позір і знамена — ставлення до дітей з особливими потребами в Україні інколи не купиш навіть за пристойні гроші (а їх тато не шкодував). Ще не включившись на сто відсотків у особливу реабілітаційну програму, не наспілкувавшись із товаришками по нещастю і не звільнивши двох нянь, мама знесилилась. І не придумала нічого розумнішого, ніж завагітніти ще раз. Цього разу все вийшло ідеально і без особливостей.
— Згодиться, — сказала мама, прийнявши на руки слизьку і мокру Богдану, що пищала, наче голодне кошеня.
Потім тато став губернатором, Андрій вступив до Інституту міжнародних відносин, де то вчився, то не вчився, Богдана з відзнакою закінчила школу (щоправда, зі срібною медаллю замість золотої, бо чоловік вчительки геометрії був одним із перших водіїв-далекобійників, яких у свій час гоп-стопив Богданин тато), мама побудувала готель біля угорського кордону і керувала ним, запускаючи в штучні озерця то коропів, то форель, то стерлядь. І тільки Евеліна була там, де й завжди, такою ж, як завжди: тихою і доброю, усміхненою квіткою, що наївно йшла до всіх нових людей, а ті традиційно від неї сахалися.
Коли тобі вісімнадцять, ти не надто хочеш вчитися. А коли сімнадцять, і поготів. Ти прагнеш одного: досягти повноліття, щоб могти робити, що заманеться. Надто коли до цього часу доводилося робити лише те, чого від тебе вимагали інші. Школа, сусіди, мама, класний керівник. Загалом Богдана весь час намагалася показати всім, що їй начхати на принципи суспільної моралі, але це «начхання» транслювалося не далі за коло її подруг. Все-таки з двох настанов — «роби так, як хочеться тобі» і «не засмучуй маму з бабцею» — у галицьких дітей суттєво переважає друга. А незалежні психоаналітики не працюють в українських школах. Максимум психологи, які визначають для тебе найзручніший тип майбутньої професії. Богдана в цьому тесті на профналежність набрала однакову кількість балів у секціях «Людина-Художник» і «Людина-Людина». Перша мала на меті творчу роботу. Друга — соціальну. І Богдана вирішила з головою поринути в другу. Її глибинною соціалізацією стало не що інше, як секс.
На її навчання за кордоном тато назбирав 15 тисяч євро. Сума не надто велика як для дівчини, що вперше самостійно вибралася жити у світ широкий. П'ять тисяч пішло на авансову сплату за скількись там місяців навчання, решта — на Богданин банківський рахунок. Богдана саме вчасно заявила, нехитро прорахувавши мамину реакцію, що хоче стати дитячим психологом. Зі спеціалізацією на дітей з інвалідністю. Звісно ж, мама просльозилася. Звісно ж, тато відбашляв «на перший час проживання» готівкою і загнав потрібні віртуальні тисячі за призначенням.
Гроші закінчилися за півроку. Відень хоч і не Лондон, а все ж навіть поїсти біля театру сосисок із гірчицею ввечері коштує не надто менше за ресторанну вечерю де-небудь у країні «по-прощє». Плюс потусити в клубах із хорошою випивкою. Плюс одягнутися, і не завжди в дисконті. Плюс злітати з подружками на вікенд на Ібіцу. Ну, і зовсім трошки кокаїну на десерт — бо як інакше можна пережити університетську вечірку з цими ботанами?..
Спершу тато в скайпі почервонів так, що Богдана злякалася за кольоропередачу свого айпаду і, стишивши звук, приготувалася слухати крик. Але тато видихнув, поскреготав зубами і наказав їй негайно повертатися. Вступати в перший-ліпший педінститут у Дрогобичі й на все життя затямити, який вона просрала шанс і що татові гроші не з неба падають, а він, губернатор, за них тяжко гарує. Мама знову плакала і теж просила Богданку вернутися, бо і вона, й Евеліна, й Андрій, якого Богдана бачила максимум на Паску і Різдво, дуже за нею скучили.
Звідки у її назагал жорсткої і сильної мами бралися ці моменти загальноприйнятої сльозливості, Богдана зрозуміти не могла. Їй було трохи соромно перед родичами, бо скільки би вона не згадувала про ціну на трикляті братвурсти, за шість місяців на десять тисяч євро з'їсти їх міг хіба добре зголоднілий підрозділ регулярних військ.
Спускаючись, Богдана зупинилась біля дзеркала на сходах свого під'їзду. Старе, поїдене часом дзеркало у важкій дерев'яній рамі з позолотою. Такі тут багато де висять ще з Франца-Йосипа. Перекинула через плече наперед своє золотаве, ледь хвилясте волосся. Показала відображенню дакфейс, крутнула стегнами, запакованими в тугі джинси. Повільно, без страху, що зараз з'явиться хтось із сусідів, задерла футболку і задоволено прицмокнула на вигляд своїх юних високих грудей: є, бейбі, гарна! На відміну від цього дзеркала, такі, як Богдана, тут трапляються нечасто.
Богдана вирішила піти пішки. Зголоднілі чоловічі погляди на вулиці були їй за пальне.
Бар на площі Іппенплац, мабуть, вже надто давно фігурував у неписаних довідниках для хіпстерів. Так завжди: щось класне спершу цікавить кількох людей, відтак випадково потрапляє в поле зору модного блогера, потроху стає тенденцією і через півроку — бам! — натовпи туристів і повна втрата колишнього шарму. Богдану це місце її щотижневих зустрічей з іншими українськими студентами, що цуралися заробітчанської діаспори, почало трохи напружувати. Столика тут ніколи не знайдеш, до бару по пиво стій хвилин двадцять у черзі, поки всі ці вусато-бородаті дрищі в ідіотських джинсах-варьонках візьмуть свій коктейль-детокс зі шпинату, імбиру і ще якогось гівна. Але, зрештою, що їй до того? Семестр закінчився, гроші, по ходу, теж, пора забиратися.
Їхня компанія сиділа за столиком у кутку: диво дивне. Це або хтось прийшов заздалегідь, як чесний піонер, або їй просто пощастило наостанок.
— Знаєш, все на світі — наслідок дитячих травм, — почав був Святик, теж чемна мажорська дитина «на студіях у Відні».
— Ага. Щось ти надто захопився аурою Фройдового міста, — перебив його Даньо, не припиняючи переливати пиво з повної Святової гальби у свою вже порожню.