— Даню, особливо ти. Чистий наслідок.
Свят відібрав свою гальбу і просто на неї дивився.
— Ну, навіть пєдіки — це ті, кого в дитинстві довго лякали, що від солодкого в них дупа злипнеться. От вони виросли і час від часу профілактично в дупу їбуться, щоби перевірити, чи не злиплося.
— Привіт, гомофоби, — Богдана кинула свою мішкувату торбу Botega Venetta на вільне місце. — І па-па. Я тут на днях звалюю. Назовсім.
За столом на мить оторопіли.
— Шо?!
— Куди?
— Та ну ти гониш, Боня.
— Що сталося?
Богдана зітхнула і сіла між двома хлопцями, безцеремонно їх розсунувши своєю дупою.
— Як співали кумири юності наших дідів: «Out of college, money spent, see no future, pay no rent»[8].
— Шо-шо? To де в тебе ті діди жили, буржуйка? Мої оно алу-пугачову слухали з ротарою і досі, курва, слухають. Коди совка — у міліоні алих роз, — Свят пустив у склянці бульбашки через соломинку.
Богдана неквапно оглянула збіговисько української золотої молоді в недалекій закордонній екзилі (потяг Львів-Відень ходив через день) новими очима. Вони ніколи не були їй близькими. А тепер ще й здавалися неймовірно тупими.
— Бабки — всьо? — похмуро спитав Даньо.
— Ага.
— І старі нічо не дадуть?
— Нє-а.
— І шо ти тепер робиш? Вертаєшся додому?
— Хуй.
— А куди?
Богдана мовчки вдавала, що читає меню і не чує його питання. За неї відповів Свят.
— Малиха Боня стартане на Будапешт. Там непогані порностудії. На перших порах ста...
Він не договорив, бо Botega Venetta, добряче напхана косметикою, ключами та іншими нелегкими речами, з розмаху огріла його по пиці. Більше Свят не гиготів. Зате в Богдани з'явилася ідея.
Рита
Париж
— Ви щось загубили, мадам?
— Що? — бабуся-кульбаба, досягнувши своєї мети — контакту з людиною, нарешті розслабилася. Тепер весь час належав їй.
— Це бюро загублених речей, розумієте? — симпатична дівчина в окулярах за стійкою префектури поліції 15-го округу мала терпіння, гартоване щоденними чергами «просящих».
— А, он як?
— А ви куди прийшли?
— Сюди.
— І що ви загубили?
— Розумієте... Я весь час щось гублю. Багато-багато речей і...
— А що саме і коли саме? — здається, набутий імунітет от-от почне зраджувати дівчині.
— Не пам'ятаю. Все і весь час.
— Таж скільки ми будемо тут чекати?! — в черзі завжди є хтось, нечутливий до метафізичних речей та дивакуватих бабусь. Ну, або цей неголений підстаркуватий дядько в джинсах розумів, що свій втрачений час він не зможе забрати в жодному бюро знахідок.
— Я загубила стільки речей за своє життя! — вжахнулася раптовому усвідомленню бабуся. Її легке пофарбоване на руде волосся заворушилося довкола ледь лисуватої маківки, як пелюстки навколо серцевини квітки під сильним вітром. — Так багато, так багато я загубила...
— То заповніть на все це фішки! — суворо, без будь-якого співчуття до риторичності ностальгії відрубала дівчина-в-вікні. — Наступний!
Наступною була Рита.
Вона забула чорний пакунок з чорною коробкою на чорному сидінні таксі перед самим Різдвом. Там були коштовні виделки і ножі. Звісно ж, зараз вона їх не знайде; вона прийшла так, для очищення совісті. Типу, хоча б шукала.
«Однак, — думає Рита, — коли я доживу до віку цієї бабці, чи згадаю я про цю втрату на тлі всіх інших, важливіших, котрі не впишеш у жодну картонну фішку з датою і місцем пригоди?..»
Чоловік, що подарував їй ті ножі й виделки для нового паризького помешкання, був доволі щедрий: такими бувають лише східні чоловіки. А Рита вважала себе скупою й поміркованою, якими і мають бути люди на Заході. «Зате ж вони на все життя, ті виделки, правда?» — питала східного чоловіка Рита.
Східного чоловіка звали Іваном. Він був абсолютно не схожий на людину слов'янського походження. Темнокосий, темноокий, смаглявий, з дивними рисами обличчя. До нього часто зверталися італійською, хоча жодної мови, крім російської, він не знав. Іван мав неймовірну пам'ять, вроджене стратегічне мислення й генерував блискучі ідеї. Іван любив японських і корейських дизайнерів, спортивні авто і довгоногих плоскогрудих жінок. Іван був впливовим. Іван був інфантильним. Іван мав вишуканий смак, енциклопедичні знання в усіх галузях і цілковиту нездатність до адаптації в світі, якщо на рахунку лишалося менше ніж 200 тисяч евро. Іван не приймав свого біологічного віку і перед кожним днем народження ненавидів увесь світ. Він не розумів, як жінка може від нього піти, навіть якщо він сам зовсім нещодавно цього прагнув. Іван був геніальним маніпулятором і знав, на що тиснути в людях — на жалість, гордість чи провину. Іван змушував історію рухатися так, як йому було потрібно в той чи інший момент. Іван був психопатом. Що пояснює все про нього сказане — і водночас не пояснює нічого.
Іванами часто звати героїв народних казок. Конкретно ж цей Іван ненавидів усе, що було бодай мінімально народним, демократичним чи мас-маркетним. Тільки люкс; життя коротке.
А от Рита щоразу перед коштовною покупкою намагалася хоч якось виправдати перед власним сумлінням, світовою економікою, кризою в рідній країні і заповітами бабусі про «нікуди тобі гроші тратити, хай-бог-милує» цю захмарну ціну, що її от-от належало сплатити. Неважливо за що — за пару рукавичок, каблучку, туфлі, ніж чи вечерю. І неважливо хто платив — вона сама, законний чоловік чи несподіваний коханець, совість із голосом бабці прокидалася й питала: чи ти здуріла, чи що з тобою. Майже сто євро за одну виделку, чорт забирай.
— Так, — погоджувався, аби її заспокоїти, Іван, — звісно ж, вони на все життя.
«Все життя» не протривало й години. Так дивно ми робимо заповіти на далеку перспективу замість того, щоби жити тут і зараз, міркувала собі Рита. І це навіть не війна і не катастрофа, а просто якісь срані срібні виделки, які зникли невідомо як.
І тепер для того щоби якось жити в новому помешканні, доки не відкриються після різдвяних свят магазини, в Рити лишалося аж дві чайні ложечки. По півтора евро кожна.
— Отак я заплатила майже тисячу евро за свій снобізм і відсутність співчуття. До кого? До чорного пакистанця у моєму, курва, білому районі, яким я так пишалася.
— Та ну, не засмучуйся... — застуджена Лєнка в промерзлому Києві пила чай з малини і співчувала Риті у вайбері. — А як це сталося?
Рита зітхнула.
Це була настільки дурна антиріздвяна історія, що аж смішно переказувати. Цінна хіба тим, що не кожного дня ти намагаєшся оселитися в Парижі.
Спершу влаштовуєш забіг, аби знайти притомну квартиру в бажаному районі. Без плісняви на стінах, із бодай якоюсь кухнею й меблями, придатними для життя. Та ще щоб тобі її здали — в Парижі власники привабливих квартир влаштовують цілі кастинги на претендента, гідного щомісяця підносити їм платню в дві тисячі євро.
«Як, ви не знаєте, хто був учителем філософії в Сартра?!» — обурювався старий гінеколог-ашкеназі, сидячи у своєму домі-музеї з ліпниною, бронзовими статуями, арт-деко годинниками й картинами, явно позначеними впливами живопису Грищенка, який у свій час поставив на вуха Паризький художній салон. Але високоосвічений власник квартири на вулиці Сен-Пласід, яку Рита мала винайняти, уявлення не мав, хто такий той Грищенко. І взагалі: «Як-як ви там казали зветься столиця вашої країни? Київ? О так, щось таке чув, щось таке чув...»
Відтак за форму Ритиного носа він пробачив їй її жахливу неосвіченість. І прогнавши напровсяк по всіх Камю, Ларошфуко і Прустах, нарешті визнав її достойною платити йому щомісячно 1950 євро. «А за ваш красивий ніс я вам надам іще й підвал, хоча це й не прописано в контракті».
Розшаркавшись біля дверей, він галантно попрощався з Ритою і буркнув на вухо ріелторці, молдаванці Варварі: «Не буде страховки — я нічого не підписую».
8
«З коледжа вигнали, гроші просрав, немає майбутнього, оренду не плати» — слова з пісні The Beatles «You never give me your money» (1978).