І страховка, і гарантія в Рити були. Її компанія зазвичай винаймала помешкання працівникам, але власники паризького житла не дуже охоче здавали його іноземцям. Ріелторськими конторами блукала легенда про якихось страшних чи то нігерійських, чи то ліванських дипломатів, що розгромили розкішну квартиру в багатому районі, і нічого їм за то не було, бо ж дипломати. Рита дипломаткою не була, але, вочевидь, потрапляла до цієї самої графи: іноземці з неблагонадійної країни. Причому за вибором власника житла в цю графу неблагонадійності міг потрапити хто завгодно: від індонезійця до американця. Тут уже розігрувалась лотерея стереотипів і особистих вподобань: власники житла обирали людину, яка платитиме їм орендну плату впродовж кількох років, як цуцика чи моркву на базарі — підходить-не підходить. Риті вже відмовили у здачі косметично підлатаної квартири на пішохідній вулиці Трезор у 3-му районі, причому тиха парочка милих стареньких із мільйонною нерухомістю медитувала над її досьє з добрячий тиждень. Власниця квартири біля театру Одеон у 6-му була прекрасною натхненною жінкою, і щиро вибачалася, коли здала квартиру з балконом не Риті. Зрештою, Рита просто сама надто довго вагалась, готова вона купувати в цю квартиру геть усі меблі «з нуля» — кухню, шафи, ліжко в спальню — чи ні. Та й чекати до кінця ремонту треба було ще півтора місяці, а Риті вже остогидло тулитися у крихітній готельній кімнатці формату «нічліжка для далекобійників», що її орендувала компанія «на перших порах».
Тому коли з'явилося помешкання на вулиці Сен-Пласід — не з прохідною кухнею в коридорі і з туалетом, де хоча би можна було без перешкод обернутися навколо власної осі — Рита відразу готова була його винайняти. Незважаючи на відсутність балкону, типово мікроскопічну османівську кухню, ікеївські вбудовані шафи і сумнівної якості сантехніку. Видно було, що власник на всьому заощаджував і при тому не соромився просити доволі високу, навіть з огляду на буржуазний 6-ий район, суму за оренду. Бюджету, який виділяла компанія, було недостатньо. Але Рита готова була доплачувати з власної кишені, тільки би пошвидше втекти з кімнати далекобійника і перевезти до Парижа дітей, яких їхній тато за півтора місяці перебування з ним у Києві вивів на вулицю аж один раз.
Дизайнерські меблі, які заявлялися під час огляду квартири, щоправда, дивним чином перетворилися на щось страшне й офісне, варто було Риті підписати контракт. Рита зітхнула і знесла все це добро в підвал.
Довелося купувати тонни речей. Стільці 40-х років на блошиному ринку в Сент-Уан, чашки в крихітних дизайнерських крамничках біля Опери, тарілки у вінтажних лавках Монмартру. Лампи взагалі замовляти в Києві, де один хіпстер клепав їх із старих мотоциклетних фар. («Совковий дизайн — це вау для Франції. Коли я їду своїм Фонтенбло на старому вєліку “Аіст”, місцеві хіпстери аж шиї скручують!» — хвалила Риту знайома художниця, теж родом із Києва.)
І ось ці ложки. І виделки. І ножі з вулиці Буасі д'Анґле.
В новій Ритиній квартирі не було опалення. Не працювала газова колонка, і Риту це не дивувало: колонці було років стільки ж, як самій Риті. Та на думку власника житла, це для колонки був не вік.
Арабський сантехнік, молодий товстун зі спущеними штанами на волохатій дупі, якого викликала ріелторка, взяв із Рити 1100 євро за ремонт, довго верещав, що, мовляв, його викликали у вихідний і тому його тарифи вдвічі вищі, а не віриш, то подивися у прайс (замацану роздруківку в поліетиленовій папці), — але так нічого й не поремонтував. Тільки й того, що у промерзлих кімнатах з'явився запах газу. Тоді Рита плюнула і викликала сантехніків-українців. За 200 євро і без зайвих слів вони все полагодили, і Рита почувалася щасливою, підіймаючись сходами з купою паперових пакетів із покупками на новосілля.
Різдвяний вечір, 24 грудня. Сусіди знизу голосно слухали класичну музику, Рита впізнала оперу Верді. Назустріч спускався задоволений сантехнік Вася, вимахуючи цигаркою і запальничкою.
— Ми всьо. Я зараз вийду покурю і вернуся за речима.
— Супер. Це прекрасно. Перше хороше, що зі мною в цій квартирі сталося. Ключик тільки дай мені, бо він в одному екземплярі. Дублікат упав у каналізацію.
Іван спершу звів на Риту брови, а тоді махнув рукою: чому тут уже дивуватися.
— Е-е-е... А я не брав ключик. Я просто двері захлопнув. Я думав, ви взяли. Не знав, що ви лишили.
Отак вся сцена і завмерла: Рита, Іван і сантехнік на сходах, ключ — на камінній полиці по той бік закритих наглухо дверей.
Далі вони по черзі намагалися то підважити каналізаційний люк навпроти магазину «Sefora», ще більш дратуючи і так вже роздратованих Різдвом і потребою купівлі останніх подарунків перехожих, то підколупати замок Ритиної квартири. Нічого не виходило ні там, ні там.
— Будемо вибивати? — спитав сантехнік, і Рита кивнула.
Іван тим часом вже скипів, википів і заспокоївся, час від часу лише саркастично дякуючи Риті за таке прекрасне Різдво і констатуючи, що тепер вони, звісно, неодмінно затусять на вечірці в друзів на Конкорді:
— Просто бачу, як нас чекають устриці, індик з каштанами і діджей у пентхаусі.
«Та не сичи ти!» — мала би сказати Рита, але натомість за звичкою вибачалася.
В Івана була геніальна здатність змушувати її почуватися винною. За поламаний джіпіес, за незнання міста, в якому до того Рита вже була, за несмачну їжу в ресторані, за забутий сантехніком ключ, за дощ за вікном.
Бух! Бух! Бух!
Рита серйозно переживала за плече сантехніка Васі. Хороший же хлопець, руки з правильного місця, ще й «Нафти-й-Га-зу» у Франківську закінчив. Рита ставилась до цього міста з ніжністю — там досі жила її студентська любов.
Час від часу, аби вимістити на чомусь свою злість, до дверей прикладався й Іван.
— Сука! Блядь! Нахуй це все! — додавав він ударам максимальної сили.
— Бонсуар, що тут відбувається?
Це нарешті вийшли на сходи сусіди, двоє дуже високих і дуже худорлявих літніх людей. Дивно, що їхній дзен під оперу протривав так довго.
— Доброго вечора, я ваша нова сусідка! — якомога радісніше привіталася Рита. — З Різдвом вас!
Старі перезирнулися.
— Спасибі, вас теж... А двері чого вибиваєте?
— Бо ключ забули всередині. А інший в каналізацію впав.
Обоє стареньких дивилися на Риту зі спокійним розумінням і, на диво, без роздратування. Як вона дізналася згодом, обоє були практикуючими психіатрами.
І раптом двері піддалися. Хруснула якась деревинка. Замок так і лишився закритим, зате виламався саме такий шматочок дверей, щоб їх можна було відкрити.
Сиві сусіди ще раз побажали щасливого Різдва і пішли доїдати свою елегантну й запашну вечерю. Рита була голодна як вовк. Все, зовсім скоро вони виберуться в гості до Пітера й Ґаель. На їхні чортові устриці в їхній чортів пентхаус. Трьох пляшок шампанського «Ruinart», що принесуть Іван із Ритою, має вистачити, щоби змити перший стрес.
Рита розрахувалася з сантехніком і завмерла посеред кімнати. Або в неї галюцинації, або хтось десь теж вибиває двері.
Бух-бух-бух! Бух-бух-бух!
Удари, щоправда, були частішими.
Рита визирнула у вікно.
В їхній під'їзд ломився темношкірий чоловік, схожий на того самого волохатого арабського сантехніка.
— Боже, шо він хоче?! Чого він ломиться?! Ні, я не відчиню двері. З мене досить.
І тільки на наступний день Рита збагнула, що то був не хто інший, як таксист, у машині якого вона забула свої коштовні виделки-ложки. Вона просто не знайшла чорної коробки серед своїх пакунків. Чоловік ломився в двері, щоби віддати забуте. А вона зі своєю нервовою пихою просто йому не відчинила. Тож тримай розплату, расистко. І bienvenue à Paris[9].
Хлоя
Тернопіль
Дощ не припинявся цілу вічність. Автобус ледве повз. Роздовбана дорога після Дубно, туман, болото в лобове скло, монотонні рухи «двірників». В юності Хлоя точно написала би під їхній ритм пісню. Чистий тріп-хоп. Про дощ, про очі як калюжі, про ще якусь хуйню. Хлоя відкрила вікно і закурила. Вода полетіла просто в лице басиста, але він лише скривився. Гірше було би терпіти Хлоїн дим у закритому автобусі без витяжки.