Крутячи між пальцями пасмо білявого волосся, вона неквапно розглядала старий великий сонячний годинник на стіні будинку навпроти. Вулиця Шерш-Міді. «Шукай полудень», — переклала собі Маша і всміхнулася. На годиннику коло позначки дванадцятої години було викарбувано «Midi Vrai de Paris» — справжній паризький полудень. І облуплена стіна на доказ того, що тут припікає і лущиться, як у вічну полудневу спеку.
«Пече, як у петрівку», — любив казати Машин дід.
Маша зробила великий ковток холодного вина.
Для багатьох це було дуже дивно — Машині розповіді про україномовного діда з Донбасу Тобто для багатьох тих, хто зроду-віку не були у донбаському селі. Ні на Луганщині, ні на Донеччині. Такі люди особливо легко піддавались на маніпуляції. Всі, хто з шахтарського краю — проросійські, малокультурні, жлобуваті, агресивні нащадки каторжників, звезених сюди свого часу з усієї Російської імперії. Так казала легенда. Частка правди в ній, звісно, була. Принаймні міста були точно російськомовними. І Машина Горлівка теж. І Машині тато і мама, і молодший брат. Але проблем із цим ніколи не було. Вони спокійно їздили у Львів і в Моршин, де, вже за іншою легендою, складеною для тих, хто з Горлівки нікуди не виїздив, жили страшні фашисти і бандерівці, готові тихо придушити тебе в темному кутку за «спасібо» замість «дякую». Ні, Машина родина була не така. Цілком собі звичайна родина, якщо на те пішло. Не схильна до телевізійної паніки. Тато вчитель, мама економістка. На відміну від більшості батьків «феменок», вони доволі стерпно ставилися до діяльності своєї доньки. Ну, поїхала вчитися в Київ. Ну, може, стане колись культурологом, піде десь працювати — в музей, чи в журнал, чи в офіс, бо гуманітарна освіта десь точно знадобиться. Ну, захопилася вона там чимось, фемінізмом, каже. Хай пограється, молодість же не назавжди. І ніякого там «Ганьба! Позорище! Та я вмру скоро через тебе, бо як мені людям в очі дивитися?!» чи «Я проклинаю той день, коли я тебе, хвойду, народила!» чи «У всіх діти як діти, а в мене повія і збоченка! Хоч би прізвище змінила чи морду свою прикривала в телевізорі, якщо цицьки не можеш!» — як було в інших. Котрась із дівчат сміялась, цитуючи свою порядну маму з райцентру, а котрась і справді потерпала. Від жалю, від бажання насолити батькам, від нерозуміння, що з цим усім робити далі.
Позавчора мама вперше запитала Машу скайпом, що вона думає робити далі й коли повернеться, бо ж незабаром Маші тридцять. Тридцять. Так, наче це була межова цифра, переступивши через яку, людина зобов'язана мати все розкладене по коробках і розфасоване по мішечках. Тут у мене діти, тут робота, тут чоловік, тут канікули на Різдво, тут літня відпустка, тут іпотека, а тут іще новий телевізор і шерстяне пальто для чоловіка.
Дивним чином, коли яка-небудь в'їдлива журналістка ставила своє в'їдливе питання, Маші уявлялась її мама. Маму Маша любила, тому дивилася на журналістку майже з ніжністю. І тільки потім, коли за журналісткою й слід прохолов, мріяла про те, як би вона її порішила. «Ви політична біженка, так? — посміхалась тонкими губами дівчина з давно не митим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. — Часто кажете, що не можете з'являтися на порозі українського посольства... Але ж, якщо вірити офіційним даним, уряд, від якого ви тікали, сам давно втік, ще у 2014-му році...» (Маша міцніше стискала зуби і ще вище підіймала кутики рота: я ж тебе наскрізь бачу, дівчинко в жахливому червоному пальті, давай уже, допитуй своє геніальне питання.) «Так от чому би вам тепер не повернутися до вашої країни, де перемогла демократична революція? Переслідувати вас там більше нікому!»
Маша вигребла з кишені 750. Дістала з сумочки пудру Мас і відкрила дзеркальце. Підтерла темно-сіру стрілку. Дивні якісь сьогодні очі. І думки дивні. Як щось, що швидко рухається крізь завмерлі обставини, картинки і час.
Маша поставила дзеркальце на стіл так, щоби його, крім неї, нікому не було видно. Так і так підставляла лице під м'яке світло, міркуючи, що в ньому змінилося і більше чи менше воно їй подобається з кожним роком.
Час — це геометрична прогресія. Поки ми дорослішаємо, зрілішаємо, старішаємо, час затискає нас у все щільніше кільце. І часу на всілякі речі стає усе менше. В англійській мові звучить точніше: «to spend your time» — витрачати свій час. Наче гроші. А не проводити, як струм. Бо струм якщо й здатен убити нас, то миттєво — раз і все. А час — терплячий садист.
Маша розправила вказівним і середнім пальцями носогубну складку. Якась непомітна рисочка, а скільки всього визначає. Нема її — принцеса на малюночку просто принцеса, є — і ось це вже королева-мати. А домалюй іще гнівну зморшку поміж бровами — вийде зла мачуха.
В юності Маша ніяк не могла визначитися, чим їй займатися. Хореографічний коледж у п'ятнадцять, заочний юридичний в дев'ятнадцять, покинутий заради стаціонарного «кулька» з перспективою культурологічної освіти (о боги, навіщо?). Паралельна робота секретаркою в бізнесмена, недільні сауни з його друзями, «ей дєточка, покажи-ка попку, харошая полка, большоє будущєє», вірші під подушку, відкладання грошей для поїздки з подругами «на море». Влізання в борги (бойфренда Вадіка взяли за підставну наркоту і треба було викупити його з СІЗО), стодоларовий аборт, Вадікове зникнення в напрямку чи то муток у Росії, чи бориспільського лісу з підземною «діскатєкою», спроба групового зґвалтування «не в тому місці й не в той час» і пропозиція стати утриманкою рятівника від цього свята життя розпашілих п'яних пацанчиків. Перші підкачані губи (благо, здулися), кастинги на музичний канал «М1» і мрія вести там новини, масовка, однокімнатна квартира на Позняках, куплена покровителем, нечасті візити до мами в Горлівку і медитативне втикання на її червоний килим на стіні як на символ безтурботного дитинства. Новинний репортаж про «Femen» і несподіване бажання долучитися до них, бо вони вміють встати і не просто сказати, а ще й доречно показати. А вже показати Маші було що. І невеличкі, але красиві груди, і свою громадянську позицію, котра на ту мить була нічим іншим, як бажанням сказати «та пішов ти» лисуватому 45-річному покровителю. В жодному разі не втрачаючи при цьому квартири на Позняках.
Крім того що «Femen» ледь не через день з'являлися у топах всіх новин, Машин практичний розум припускав, що вчасне «засвічення лиця» може суттєво допомогти подальшому працевлаштуванню. Телеведуча вечірнього шоу? Співачка? Серіальна акторка? Реклама? А може, й івент-агентство чи політика. В цій країні мрій можливо все.
Інтернетні «експерти» й журналісти жовтих видань, що «втерлися в довіру до "Femen”», описували процедуру прийому до дівочої організації незгірше за посвяту в шаолінському монастирі. Але Маша не вагалася: інтуїція підказувала їй, що все має вийти. І все тоді вийшло.
Богдана
— Барселона, рідний край, — Богдана роззирнулася навколо і підпалила цигарку, яку не збиралась викурювати.
Минув рівно місяць, як вона покинула Відень, а скільки всього сталося. Хоча що в цьому надзвичайного?
У свої неповні дев'ятнадцять років Богдана вивела простий постулат: краще весь час змінювати партнерів і бути щасливою, серфлячи на хвилях адреналіну й серотоніну, ніж усе життя бути з кимось одним і страждати через неправильний вибір. Таким, із філософією «як уже склалося», було покоління її мами. Вірні й віддані жінки-трудівниці, які чудово давали раду і тій роботі, що «робота», і тій, що хатнє господарство. Бо якщо в Україні займатися чимось одним, ти відразу не така: недолуга, тупа чи лінива. Треба встигати все. Плюс дбати про чоловіка. Діти — само собою. Чоловік — твоя провідна зоря і найбільша цінність, він у тебе був першим у вісімнадцять років, а відтоді єдиним. Дві позиції в сексі, пізні приходи додому, змінні коханки, забитий холодильник, поїздки на море щоліта, амінь.
Богданина мама вічно гарувала. Хоча на перший погляд і не скажеш: пещені руки, манікюр, колись завите на «хімію», а тепер пряме і незадешево висвітлене волосся. Проте мама таки гарувала. Працювала і не скаржилася. На чоловіка з його оборудками (бо була його ж бухгалтеркою), на вселенську любов і смиренність (бо мала Евеліну), на забезпечення фінансового тилу з тим своїм готелем. Евеліну ніхто не скасовував. Вона висіла на мамі завжди. Взяти їй постійну няню було, на мамину думку непорядно, бо що ж люди скажуть. Хоча цілковито повірити у мамину жертовність і святість Богдана ніколи не могла. Частина її мозку вперто стверджувала, що у мами має бути якийсь таємний план. Інакше для чого все це?