...Яковенко сяк-так видобув з промоклої пачки одну сигарету, тицьнув у губи лоцманові. Той притиснув її зубами, щоб не витрусило з рота, став жувати, сердито спльовував.
— То як? — спитав Яковенко.
— Румбарба!
— Судно як?
— Стоїмо!
Це вже виходило за межу уявного. Як то стоїмо? Адже машини працюють! Він сам припровадив механіків, ждав, поки запустять машини. Чув, як здригається корпус судна від рівного гудіння. І звідки й хто може довідатися, що вони стоять на місці, а не йдуть уперед? Чи тут розбереш що-небудь?
— Машини ж...
Яковенко хотів розтлумачити лоцманові те, як сам стежив за тим, щоб запустили машини, як... Але Гриша знизав худими плечима.
— Ну й що? А ми стоїмо! Лежимо!
...Скільки він їх бачив, завжди здавалося йому, що капітани на пенсії мовби стають меншими, зсихаються, чи що. Спершу він не міг зрозуміти, що з ними діється. Примічав, що вони змінюються, стають несхожими на самих себе, але ніяк не міг збагнути, в чому полягає ця несхожість. Та он помер його сусід, капітан Ламбріанідіс помер, хоч був навіть молодший за нього, але, видно, іржа неробства з'їла його здоров'я, бо він піддався на вмовляння і пішов у відставку, а міг би ще плавати й плавати, цей огрядний, окатий чолов'яга, з чорними товстими вусами, схожий швидше на корсара, аніж на капітана, що все життя розвозив пряжу, прянощі або фрукти. Ламбріанідіс помер перед сніданком, і вся його родина сполошилася, бо не було вдома жодного чоловіка, жінки зчинили панічний лемент, і йому, як сусідові й другові Ламбріанідіса, нічого не лишалося іншого, як піти і спробувати втихомирити жінок. Він перейшов садочок, що розокремлював їхні будиночки, якась із жінок, учепившись у нього рукою, схожою на клешню, потягла до кімнат, всюди панував жахливий безлад, він перечіпався об якісь предмети, на дорозі йому попадалися подушки, простирадла, посуд, можна було подумати, що тут тільки-но був землетрус, потім, нарешті, опинився перед дверима опочивальні господаря, хтось тихо розчинив ті двері, і капітан побачив широке ліжко з чорними дерев'яними спинками, гігантське ліжко, яке займало всю кімнату, а на ньому, накрите білим простирадлом, нерухомим і напнутим так, як бувають напнуті покривала на не відкритих ще пам'ятниках, лежало щось маленьке і мертво-нерухоме. Він не повірив, не міг повірити своєму страшному здогадові і, відчуваючи, що творить святотатство, але неспроможний утриматися, підійшов до ліжка, нахилився і смикнув за ріжечок простирадла. Під ним, ледь ввім'явши подушки, лежав маленький, зісохлий до розмірів цикади капітан Ламбріанідіс...
Отоді йому й відкрилося нарешті: вони всі зсихаються, всі відставні капітани зсихаються і не тільки зовні, але й зсередини, зморщуються, маліють, перетворюються на ніщо. Тому й чіплявся за капітанство, бо тільки в ньому вбачав порятунок власної особистості, власного «я». Оббивав пороги контор, догідливо посміхався, аж поки знову міг принести свій каретний годинник на який-небудь старезний трамп і в сякій-такій, але однаково ж капітанській каюті, бронзовим ключем з головкою у формі бурбонської лілії накрутити тугу пружину.
...Лоцман ще трохи пожував мокру сигарету і виплюнув її.
— Не бачиш хіба?
— Думав — хвиля...
— Хвиля! Румбарба! Лежимо на борту!..
— І нічого не можна?..
— А що? Я питаю: а що?
— Я ж не знаю... Але...
— Румбарбарум! Це вже не судно, а політичний труп! Ясно? Лежимо на борту. Ждемо, коли перекинеться догори кілем. Бульки пустить. Ясно?
— Але ж машини...
— Гвинт піднятий над водою. Мель-мель. Ясно? Ти бачив такий крен? Я не бачив!
Він ще й питав... Де б це Яковенко міг бачити? Взагалі не знав, що воно за крен і які межі допустимого. Ще й досі не міг ніяк збагнути всієї загрози і хоч би злякатися як слід. Та й капітан. Адже капітан такий спокійний. Хіба може бути спокійним капітан, знаючи, що його судно от-от піде на дно?
...Його покликали до контори фірми, коли «Омірос», узявши вантаж помаранчів, мав уже зніматися з якоря. У просторій кімнаті він застав трьох. Двоє білозубих молодиків, ще майже хлопців, десь років по двадцять — двадцять п'ять — не більше, третій — трохи старший, ненормально розгодований, у дивовижному вбранні, яке, на його думку, очевидно, мало правити за капітанське, справжній блазень, одного погляду було досить, щоб пересвідчитися, що цей чоловік ніколи не ступав на борт судна не те що капітаном, а навіть простим матросом. Великий вентилятор ліниво шелестів під стелею, хлопці, повикладавши на американський манер ноги на стіл, іржали від дотепів блазня в оперетковому вбранні, іржали вони й тоді, коли капітан Маліопулос переступив поріг і розгублено зняв свого чудернацького картузика з довгим пластиковим козирком, іржали й тоді, коли капітан привітався, шукаючи очима того, хто його викликав, бо в його становищі слід було виказувати тільки покірність та ще раз покірність.
«Капітан Маліопулос?» — спитав один з білозубих.
«Знайомтеся,— сказав другий, показуючи на чотирикутного блазня,— ваш помічник Стіліанос».
І Стіліанос підскочив, перекотився по кімнаті і тицьнув капітанові щось гаряче, мяке, мокре від поту. Капітан Маліопулос опустив погляд і побачив, що то — рука Стіліаноса.
«Але ж... я... гм...— промимрив він,— на «Оміросі» є помічник...»
Він згадав свого енергійного помічника, який ось цілий тиждень розпоряджався вантаженням помаранчів на «Омірос», так уміло й весело давав усьому лад... Помаранчі були в акуратних картонних ящиках, з намальованими жовтогарячими сонцями на них, а коли якийсь ящик розбився і помаранчі посипалися на причал, то кожна з них була загорнута в білий шелестючий папір, і на всіх обгортках, немов на банкнотах, водяними знаками написано: «Еллада». І його помічник у всій своїй постаті, у своєму обличчі, в поставі, в жвавості, в сміливій відданості справі, в усьому теж неначе ніс оте слово, той поклик: «Еллада!» Був справжній грек, і капітан Маліопулос стиха милувався ним, згадував свою молодість. Тепер, ясна річ, уже перестав бути отаким елліном у кожному жесті й кожній інтонації голосу, був просто старим чоловіком, а старі чоловіки — поняття не національне, а скоріше інтернаціональне.
«У мене вже є помічник»,— твердіше вимовив капітан.
«А скільки вам років, високоповажний? — прискалив око перший молодик.— П'ятсот? Тисяча?»
«Ми вас покликали не для того, щоб розпитувати, що і хто у вас є, а чого й кого немає,— гмикнув другий,— просто вирішили повідомити вам, що старшого помічника на «Оміросі» звуть Стіліанос. Ви вдоволені, правда?»
Капітан Маліопулос тільки поворушив губами.
«Запитань у вас немає,— підсумував їхню зустріч перший.— Не буде їх і на борту, коли ви довідаєтеся, що всю команду змінено, за винятком двох-трьох чоловік, які вкрай необхідні вам для плавання...»
«Ми сподіваємося на вашу толерантність, капітане,— підпрігся другий,— і на вашу мовчанку. Нам подобається ваша мовчазність. Радимо триматися так і далі. Чи може?..»
Над головою в капітана сухо шепотів вентилятор. «Усохнеш, усохнеш, ш-ш-ш...» Капітан уклонився, натягнув на свою давно вже посивілу голову картузика і мовчки почалапав до дверей. Стіліанос стрибнув наперед, розчинив двері. Молодики позаду стиха перемовлялися.
...Лежачого не б'ють. Однак, якщо навіть люди давно знехтували цим благородним правилом, то що ж казати про безсловесне море. Невідомо, коли впав на бік «Омірос», вже цілу вічність лежав у чорній ямі поміж гімалаїв води, він стогнав і викректував по-старечому і, мабуть, просив милосердя в моря, а воно з нещадимою затятістю насилало й насилало на нього удари, знову й знову набігали чорні хребти води, і з камінною впертістю гатили в борт, і трохи мовби підводили судно, щоб потім звалити його на бік і добивати, донищувати,
— Вантаж!—прокричав просто в обличчя Яковенкові лоцман і повторив: — Вантаж.
— Що-о-о? — не зрозумів Яковенко.
— Вантаж подивися, румбар... ба...
— І що-о?
Йому тяжко давалася корабельна наука.
— Вирівняти... Може, вирівняти... судно... вантаж...
Шторм рвав слова і розкидав їх увсібіч, Яковенко ніяк не міг сплести докупи сказане лоцманом.