«Милий хлопчик», — відзначила вона подумки.
— Хоча б приблизно. Ну… твій улюблений автор?
Дюша прищулився й хитро посміхнувся, після чого його понесло у багатошарові надра всесвітньої літератури. На дівочі голови посипалися десятки імен, половину з яких вони лише чули. Він жонглював літературними термінами, характеристиками тих чи інших творів, якимись цитатами, безкінечними іменами героїв…
— О, то чим ти все-таки займаєшся? Живописом чи літературою? — запитала Варя, дивуючись невідповідності його віку й літературної обізнаності.
— Переважно літературою. Вимкніть цю французьку кізочку, — сам себе перебив Дюша.
— Тобі не подобається Едіт Піаф?
— Не те щоб. Просто набридло.
— А що тобі поставити?
— Нічого.
Ще довго на Дюшину голову сипалися різноманітні запитання, які він вправно відбивав, неначе спритний тенісист відбиває м’ячик.
У кімнату прокралися рідкі, але доволі вловимі сутінки, були запалені свічки, три веселих силуети, зніжені вином та теплістю атмосфери, безтурботно розкинулися на підлозі, сміялися, сперечалися, й кожен з них намагався вхопити щось своє, свою власну гармонію. А час, розтікаючись приємними емоціями, дуже швидко наближався до останнього трамвая. П’ять хвилин до закриття метро, порядні люди вже давно бачать десятий сон.
— Я, мабуть, піду. Хочу на маршрутку встигнути, — вклинився Дюша посеред Варіної історії про блідого ексгібіціоніста у парку Шевченка.
І він пішов. Наостанку попередив, що вони не такі вже й паскудні, як йому здалося в перший раз, і що він завітає до них тоді, коли вважатиме за потрібне.
Він пішов, і над будинком нависла тиша, навіть сусідський пес поводив себе сумирно. Стало тихо і порожньо.
— Ну? — питально глянула Маша на Варю.
— Шо «ну»?
— Як він тобі?
— Господи, Мань, ти так питаєш, наче хахаля мені шукаєш.
— Та ні, просто…
— Ну що, хороший хлопчик…
— А взагалі?
— Невже ти думаєш, що цей малий може подобатися мені як чоловік?
І вони разом приснули суто дівочим, зрозумілим лише їм одним сміхом.
Зайшла Фріда Яківна. З її чорних глибоких зморшок викотилися дві кульки вологих очей.
— Ще одного мужчину привели? — жартівливо, але з серйозною претензією промовила вона.
— Яківна, йди читай.
— Я вже дочитала, — хитро прохрипіла вона й похитала не то головою, не то всім своїм тулубом, неначе радянський Вінні-пух.
— Дати ще книжку?
— В мене є. Навіщо ви привели ще одного мужчину? Для мене?
Вона важко опустилася на диван, заскрипіла й видавила вже давно заготовлену по звичайному старечому шаблону фразу. Але фраза була настільки сповнена самоіронії, що не викликати поваги до старої просто не могла.
— Поки я жива, я хочу від життя отримувати сповна, а ви — лише дві ідіотки. У вашому віці я вже стільки пережила…
— Ми це знаємо, — сказала Маша, — ви це вже говорили не один раз.
— В мене був роман з Олександром Петровичем.
— Ми і це знаємо.
— А Льова Б…
— Бла-бла-бла, Яківна. Звідки ти знаєш, можливо ми і є майбутні Льови Б., Шагали та… — Маша намагалася підібрати ще одне гучне ім’я для повноти картини, але розумовий вакуум не дав змоги договорити.
— Довженки, — додала Варя.
— Як варіант, — поскрипіла Яківна. — Тільки у той час, коли я дружила з Олександром Петровичем, він уже був ДОВЖЕНКОМ з великої літери. Мовчу вже про Б… Той завжди виділявся одержимістю до вільнодумства та незалежності! А потім війна, і… - вона важко зітхнула.
— Я все це знаю, ба, — занервувала Маша. — Іди читай.
Поскрипуючи й видаючи насмішкуваті звуки, Фріда Яківна подалася до своєї кімнати.
На вулиці загримало, а по вікну забарабанив дрібний, але настирливий дощ.
У Маші вдома я був постійним гостем. Зазвичай я телефонував, казав, що скоро буду, і вони були завжди раді мене бачити.
Це був будинок Маші. Колись в ньому мешкала її бабуся з матір’ю, але три роки тому бабуся померла від важкої форми бронхіальної астми, яка мучила її ще з дитинства. Маша залишилася з Фрідою Яківною. А згодом до них підселилася Варя. Як виявилося, вони були подружками ще з дитинства, разом навчалися у школі, разом вчилися в академії, разом недосипали, недоїдали, складали іспити, якийсь час намагалися виставлятися, жили майже впроголодь. Одежу купували на секондах, музику у піратів, їжу на місцевому ринку. Пацани — Боб, Рамзес і Олег — колись були їхніми однокурсниками, а тепер просто хорошими друзями. Я теж став хорошим другом, принаймні з ними перестав поводитися надто агресивно, проте настороженість все ще не відпускала мене. Не відпускав мене і цей будинок. У ньому я мав змогу відчувати себе майже дорослим, на рівні з цими незалежними дівчатами, які ділилися зі мною своїм досвідом, а я з ними — своєю, як вони казали, дитячою безпосередністю. Хоча, мені здається, ніякою безпосередністю там і не пахло.