Чи буду я щасливим — питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?
На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.
Останній дзвоник.
— Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?
— Ага, принесу.
Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.
— Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.
Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.
— Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? — хтось.
— Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.
— Погано, що пасував.
— Мені не потрібна алгебра.
— Анрійчику, в житті все може знадобитися.
— Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.
— Ох, Дюша, Дюша.
Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.
Нудно.
Увечері до батьків мали прийти гості. Святкувати мій день народження. Вони і прийшли. Дядя з сім’єю, бабуся, яку я, чесно кажучи, теж не пам’ятав, як звати, якісь подружки мами, хрещена. Я теж мав бути присутнім. Ці обтяжливі обов’язки іменинника мені добряче псували весь той чудовий настрій, який десь на самому дні ще залишався. Якісь безкінечно жахливі подарунки, щось типу відеокасети з тупим фільмом, альбом для фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, - невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?
— Дякую, — подякував я за Купера. — Давно мріяв почитати.
Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?
Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять — радіоприймач, у п’ятнадцять — господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз — акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.
Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом — такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують — вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.
Нудно.
— Як школа? — типове питання за святковим столом.
— Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.
— Сумуватимеш?
— Ага, — що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?
— Екзамени тепер?
— Ну да. П’ять штук.
— А які?
Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.
— Та там… — відмахнувся я.
Інше типове питання:
— А дівчина в тебе є?
— Да, — що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?
У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.
— А що за дівчина?
— Все, як у людей, — просторово відповів я.
Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.
— Ну так, — пояснив я, — сіські, піська, все нормально.
Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.