Для Чарівниці цей рік був одним з найгірших у її житті. Вона ж втратила одну зі своїх чотирьох улюблених Сестер. На додачу до всього, це була П’ята Сестра, що тільки тепер мала наділити Дівчину своїм даром, аби здійснилися Чари.
Увесь той рік Чарівниця напрочуд пильно спостерігала за своєю вихованкою, і те, що вона бачила, переважно її тішило. Люелле була вродлива, рухалася граційно і з вродженою гідністю, що з’явилась у неї в руїнах Арджани. Була напрочуд розумна. У загрозливі моменти не розгублювалася, вміла дивитись у лице небезпеці. Була наділена магічним даром, але невеликим — якраз таким, щоб не втратити людських рис і не перетворитися на Чарівницю. Адже не Чарівниця мала сісти на прастарий трон Люілів, а справжня Королівна.
У тому, що Дівчина досконала, Опікунку переконував Айок. Для нього Люелле була найсправжнішою принцесою з плоті й крові, принцесою по духу, Істотою з Пісні. Чарівниця не сумнівалася, що її вихованка має риси лідера. Однак вагання не полишали її, тож пішла у Високі Гори порозмовляти з Ведмедем:
— Які риси повинен мати володар, щоб добре й мудро правити своїм народом?
— Силу, — відповів Ведмідь, переступаючи з лапи на лапу.
Орел, якого Чарівниця покликала, прилетів неохоче, але не задумуючись ні трохи, мовив:
— Гордість, — оце найважливіша риса володаря…
Тоді Чарівниця покликала лиса:
— Хитрість і спритність, о пані, без них володаря можна ошукати…
Стрункий олень з прегарними рогами, нетерпляче б’ючи копитом об землю, відповів:
— Володар має бути вільний. Коли він стає від когось залежний, перестає бути володарем…
Навіть горобця Чарівниця не оминула і його спитала те саме.
— Володар має бути радісний! — зацвірінькав той і пурхнув на найближче дерево.
— Усі ці риси моя вихованка має, — полегшено зітхнула Чарівниця. — Отож, якщо моя П’ята Сестра мала оцінити наслідки нашого виховання і знайти в Дівчині ваду, яку треба усунути, то, напевно, не знайшла би її. Адже ця дрібка впертості і те, що Люелле так легко впадає у гнів, притаманні тим, що мають владу, часом ці риси навіть корисні… Ні, впертість — це не вада, тільки нехай вона виявляється у слушний час, а розум, яким Дівчина наділена, вбереже її від хибного вибору…
Так що цей рік всі оцінювали по-різному. У колишньому Великому Королівстві рік часу також переживався напрочуд бурхливо, здавалося, що він не такий, як всі інші. Відчувалося: дух напруженого очікування зростає. Очікування на Щось, що має прийти, у Загарбників перетворилося на забобонний страх, який то паралізував їх, то додавав жорстокості. Зате поневолені піддані все більше — з кожним днем і місяцем — випростовували згорблені, завжди схилені перед батогом спини. У їхніх очах загоралась надія. Ба, іноді навіть чути було їхній сміх, а серця наповнювались відвагою. По селах і містах, особливо вночі, все частіше було чути тихеньку мелодію Пісні Єдиної. А Загарбники, замість карати співаків і рубати їм голови, воліли вдавати, що нічого не чують. Мелодія ця відбирала у них рештки сміливості. Бували ночі, коли видавалося, що ціле село чи місто співає. А Загарбники, позасідавши у своїх схованках, ніби нічого не чули й не знали.
Здавалося, що Пісню Єдину співає також вітер, що вона тече у водах річок, що її несуть хмари на небі, її мелодія лунає у щебетанні кожного птаха і її чути у краплях дощу, що дзвенять об шибку. Тоді Загарбники, ошалілі від страху, затикали вуха і намагалися поринути в сон, або забутись у хмелю, аби тільки не згадувати про Пісню.
У Замку Урґха панував настрій понурого очікування, а радники ламали собі голови, силкуючись знайти якийсь вихід.
— Треба озброїтись і стояти напоготові у всіх містах та селах, нехай на всіх дорогах аж чорно буде від наших вояків… — радились ті, хто вірив у силу меча.
— Повбивати всіх до одного мешканців старого Великого Королівства. Не щадити ні жінок, ні дітей, — підказували ті, у кого страх відібрав розум.
— Чкурнути з цієї країни, тут і так уже немає нічого цінного, і повернутись у Великі Степи. Там ми будемо в безпеці, — пропонували найобережніші.
— Залишимось тут до самого кінця, — відповідав із понурим запалом Урґх XIII. — Ми цю землю підкорили багато віків тому — і вона належить нам. Ніхто у нас її не забере! Жоден з наших рабів не може нас звідси прогнати. А самих тільки слів Пісні не досить.
Однак Урґх не висловлював власних думок, а повторював слова свого радника Буду — вночі його мордував страх перед покарою, а вдень нашіптував своєму панові зовсім інші поради. Буду не бачив себе у безмежних степах, не розумів кочового життя, не терпів їздити на коні і волів смерть, аніж таке життя. Переконував себе, що в останню мить щось станеться — таке, що пророцтво Пісні не здійсниться. Або що Пісня — це звичайнісінькі собі віршики, і її магічне значення — це брехня.