— Невже якась безглузда Пісня може протистояти вашим мечам, лукам, силі й числу вашого війська? — хитро питав Буду Урґха, а той кивав головою, мовляв, він також у це не вірить.
— Невже Істота, яку ми схопили, змогла би — разом із Айоком — щось проти тебе вдіяти? — далі вів Буду, а Урґх понуро кивав головою, мовляв, обоє слабкі й безсилі, втекти їм вдалося, але вони не переможуть!
— …а як же Чарівниці? — допитувався занепокоєно.
— Даю голову на відсіч, що Чарівниця, яку нещодавно спалили у сусідньому містечку, — це та, що переховувалася в Арджані. І це вже справді остання Чарівниця Великого Королівства, — шепотів палко Буду. — Ти ж сам переконався, пане, що справжніх Чарівниць немає. Скільки вже їх приводили перед твоє лице, а вони нічого не вміли.
Буду не визнав перед своїм володарем, що він сам особисто посилав на вогнище безневинних жінок, аби тільки Урґх вірив, що спалили Чарівницю та ще й схопили завдяки його спритності і вірності. Та жінка, яку нещодавно спалили в одному з містечок, мабуть, була справжня. Про це у Замку багато розповідали ті, хто був присутній при її смерті. Схопили її дуже легко: вона якраз лікувала хвору дитину, матір якої кинули у в’язницю і засудили на смерть за те, що та співала Пісню. І коли Чарівниця зосередила всю свою волю на хворобі, і та почала піддаватись, і вже було видно, що дитина виживе, — у руки Загарбників віддав Чарівницю не хто інший, як батько дитини — взамін на обіцянку випустити на волю його дружину. Чарівниця, коли лікувала дитину, втратила пильність і не помітила, що в душі у батька гніздиться думка про те, щоб її викрити.
— Дурні… — вдоволено зітхнув Буду. — Чарівницю схопили й відразу спалили, не давши їй шансів на вияв чаклунства. А матері дитини все одно відрубали голову. Дитиною також зайнявся кат — оскільки до неї доторкалась Чарівниця, їй могли передатись якісь магічні таланти…
Ото тільки один із лицарів Урґха бачив на власні очі, як між язиків полум’я раптом випурхнув невеличкий сірий птах. За легендою, Чарівниці саме у такий спосіб уникають смерті. Коли полум’я починає огортати їхнє тіло, перетворюються на птахів. Тож чого тоді дивуватися, що Урґхові вояки вправляються у стрільбі з лука і стріляють переважно у птахів? І що ненавидять птахів і ретельно рахують кожну пташку, яку вдалося підстрелити?
— Якби вмів, я би сам їх перестріляв, — мурмоче Буду затято. Він блідий і втомлений: вдень заспокоює страхи свого господаря, а вночі йому допікають примари.
— У день, про який сказано у цій клятій Пісні, у сімсот сімдесят сьому річницю нашого панування, всі мої вояки стоятимуть зі зброєю у руках. А їх майже стільки, як і мешканців Великого Королівства, якого вже нема, — хвальковито заявляє Урґх. — Мій воїн стоятиме на кожній п’яді землі. І що мені хтось зробить?!
«На кожній п’яді землі, за винятком Великих Лісів, Високих Гір і Пустелі, — понуро думає Буду. — Туди твоя влада не дійшла дотепер, і боюсь, що ніколи не дійде. Але там також живуть лише ведмеді, орли та олені. А над ними нам не треба панувати. Вони нас не переможуть. І отой безумний дід, Пустельник, що живе у Пустелі й лікує вмираючих, нас також не переможе. Він сам врешті помре від смертельної болячки, яку підхопить від своїх хворих…»
Часом Урґх розмірковує про свого сина, але не сумує за ним.
«Мені з нього не було би жодної користі. Та й нащо мені, зрештою, син? Якщо ця клята Пісня має здійснитись, то я нікого перед смертю не посаджу на трон…»
Часом перед його очима з’являється вродливе обличчя матері Айока. Але тоді злість спотворює його риси — злість і гнів на власну слабкість, за яку його покарали таким недолугим нащадком.
«Добре, що колись мої предки суворо забороняли мішані шлюби. Інакше вся ця країна була би повна таких, як Айок, а наша Імперія впала би, втративши дух боротьби. Я один зламав цю заборону, і що з цього вийшло?»
Пустельник не думає про Пісню і про те, чи здійсняться Чари — мабуть, один-єдиний на всю країну. З усіх міст і сіл уже сотні років до нього поспішають хворі, що ніде не знаходять допомоги. Йому часто вдається зіллям і Силою, що живе у його долонях, врятувати чиєсь життя. Часом на це запізно, і єдине, що він може зробити, — допомогти вмираючому перебороти страх, переступаючи Браму Вічного Краю, а пізніше поховати тіло у сухому піску. Ціла Пустеля — це пісок — і поховані у ній кості. А також життя, яке вдається врятувати і яке потім повертається до людей, у світ рабів — а він водночас є світом надії, яку не знищить навіть найважче рабство. Пустельник не знає, що наближається День Пісні Єдиної, не знає навіть її слів і не має часу їх дізнатись, хоча вмираючі та хворі інколи наспівують її. Пустельник зосереджений лише на тому, щоб урятувати чиєсь життя. Так чинить кожен лікар, навіть якщо саме смерть була би порятунком недужому.