Цей незвичайний сімсот сімдесят шостий рік рабства минає так, як всі інші, у своєму ритмі, від буяння літа до жовтої сонної осені, щоб нарешті покрити землю білим снігом, який сховає людську нужду і багатство природи. А після того сніг починає танути, поступаючись місцем молодим паросткам життя. Цей рік минає, як всякий інший рік, у своєму незмінному ритмі, але для людей він неповторний, для кожного — інакший. Для одних він спливає надто швидко, для інших — заповільно. Загарбники найбільше хотіли би зупинити Час, але він невпинно рухається вперед.
Чарівниця стояла на сходах, що вели до руїн прадавнього Храму, і дивилась униз, у долини. Ген там, удалині, рухаються три невеличкі коричневі фігурки. Здавалося, що вони наближаються напрочуд повільно, хоча й не спиняються. На обличчі Чарівниці, що спостерігала за ними, занепокоєння і нетерпіння. Біля неї сидів невеличкий сірий птах і випуклими очима без жодного виразу дивився у той самий бік, що й вона.
Айок стояв біля Чарівниці, марно намагаючись вгамувати серце, що калатало, як шалене. Ось незабаром на його очах здійсниться Пісня Єдина. Завтра минає чергова річниця рабства — цього разу та, про яку йшлося в Пісні, — сімсот сімдесят сьома. І це також день народження королівни з роду Люілів, що непорушно стоїть поруч із ним зі спокійним обличчям, і жодна рисочка на її обличчі не виявить, що вона насправді відчуває. Айок знає: Дівчина боїться — але завдяки цьому Святому Місцю у ній ожив дух її королівських предків і тому вона не піддасться страху. Але він є — страх перед обов’язком. Надто великі сподівання безлічі людей лягли тягарем на її дівочі плечі. І хоча Люелле стоїть, випроставшись, Айокові видається, що тягар зараз пригне її до землі.
Бурі постаті трьох Чарівниць на очах ростуть, і незабаром усі три ставні сильні жінки стоять поруч із ними. Так, Четверта Чарівниця також уже давно скинула свою жебрацьку маску, але це сталося так непомітно, помалу, що Айок лише тепер зауважив: четверо Сестер — це зрілі жінки, жодна з них не була старою, а Четверта Сестра нещодавно виглядала саме так. Тепер вони справді схожі на Чарівниць: високі, стрункі, зі смаглявими обличчями і незвичайними очима, з чорним довгим і прямим волоссям.
— Завтра День Чарів, — кажуть по черзі, вітаючись, одна за одною, і ці слова лунають, як закляття. Їхні вузькі вуста всміхаються до Люелле, їхні обличчя спокійні, незворушні, тихі, і лише сірі очі, коли дивляться на Храм, зраджують напругу, і смуток — коли дивляться на свою Сестру-птаха.
— Завтра День Чарів… — раптом розгнівано гукає Люелле, — а я не знаю, що мені робити! Ви ніколи мені цього не пояснювали. Весь час, поки я жила з вами, ви ні слова не сказали про те, що знаєте. Айок знає набагато більше, ніж я! Хоча це про мене йдеться і про мою Долю!
А тоді Айок несвідомо, ніби мимоволі, змушений якоюсь силою, що від нього не залежить, починає тихенько співати. За мить до нього приєднуються голоси чотирьох Чарівниць, а луна повторює за ними слова Пісні, зміцнюючи їхню силу:
Луна з Високих Гір повторила останні слова Пісні.
— Себто я завтра маю стати на Святий Камінь? — шепнула Люелле.