— Так, — відповіли Чарівниці урочисто. — Через вісімсот років на Святому Камені знову стане хтось із роду Люілів.
— Останній раз на ньому стояв король Люіль XXIV, ще перед тим, як став королем, — додала Друга Чарівниця.
— А завтра станеш ти, єдина Дівчина у всьому королівському роді, у всій прадавній історії Великого Королівства і ще прадавнішій історії Святого Каменя.
— Ти станеш на нього як остання з королівських законних нащадків свого роду, — докинула Третя.
— А чому саме я? — спитала Дівчина, і в її голосі Чарівниці почули легке тремтіння.
Якусь мить панувало мовчання, і врешті Четверта Чарівниця відповіла:
— Бо у нас немає іншого вибору. Із довгого ланцюга королівських нащадків з часів Люіля XXIV у нас залишилась тільки ти.
— Мабуть, ніхто з нас не засне цієї ночі, — озвалась Перша Чарівниця. — Часу в нас багато, тож можемо тобі розповісти історію твого роду…
…у сутінках, що западали у Високих Горах, попливла — як дим із багаття — тиха оповідь Чарівниці, яку Дівчина з Айоком слухали, затамувавши подих.
— …принцеса Люелле і її чоловік, Придворний Маг, єдині передбачили майбутню біду, однак даремно намагалися попередити королівський двір. Вони втекли вчасно, хоча втеча легкою не була. Королівна носила під серцем свою першу дитину. Інстинкт підказав їм тікати у Високі Гори, ближче до Великого Храму. Там також зібрались усі Чарівниці, Тринадцять Старших Сестер, знаючи, що Святе Місце не підпустить ворога до себе. І справді, могутній землетрус зруйнував Великий Храм, поховавши під руїнами Святий Камінь, але назавжди відлякав Загарбників — вони вже не зважувались потикатися в ці краї. Один із каменів, що впав додолу, поранив королівну. Вона народила сина, якого прийняли Чарівниці, й померла від ран. Королівський Маг не пережив смерті дружини й помер від журби за кілька тижнів. Немовлям заопікувались Чарівниці. Вже тоді вони усвідомлювали, що це єдиний законний живий нащадок роду Люілів. Усі інші з королівської родини загинули. Чарівниці опікувалися хлопцем до семи років, а пізніше подалися з ним до людських осель. Там віддали його на виховання побожній шляхетній родині — однак ні словом не прохопились, хто він такий. Залишили тільки невеличкий мішечок із золотом. Водночас стерли з пам’яті хлопця все, і він цілковито забув, ким був. Відтоді — щоб зберегти безпеку королівського роду — всі його нащадки із покоління в покоління жили, нічогісінько не знаючи про те, хто вони такі. Хлопець, скажімо, вважав, що він справжній син цих добрих людей. Він виріс серед них, змужнів, одружився і мав власних дітей. Ніхто не знав, що очі Чарівниць неустанно стежать за долею кожного з королівських правнуків.
Докладаючи багатьох зусиль та вдаючись до чарів і магії, Чарівниці намагалися вберегти королівських нащадків від смерті, якої хотіли завдати їм Загарбники. Старалися з усіх сил, але жорстокість Урґхових вояків була така безмірна, що у нових і нових поколіннях роду Люілів Чарівницям не вдавалося врятувати більше, ніж одне життя. Це були хлопці.
Сімсот сімдесят років Чарівниці незмінно чували, щоб Доля була ласкавою і в кожному поколінні виживав хоча би один королівський нащадок. Проте, дбаючи про королівських дітей, Чарівниці постійно ризикували власним життям, бо ж перебували неподалік від людських домівок. Отож незабаром із могутніх тринадцяти Сестер залишилося п’ятеро, втомлених вічною втечею та іграми зі смертю, вимучених постійним неспокоєм — чи вдасться їм врятувати хоча би одне життя, що продовжить королівський рід.
Минав час і минали нові покоління. Чарівницям вдалося зберегти тяглість роду. Жоден з тих, хто належав до нього, нічим не вирізнявся — бо тільки це могло врятувати їм життя. А жили вони у нужді, рабстві й страху — як і всі мешканці колишнього Великого Королівства. Хтось працював на землі, інші губили здоров’я у страшних золотокопальнях або животіли, як всі спрацьовані й перелякані мешканці міст і містечок.
Нарешті прийшло на світ передостаннє покоління королівського роду — те, в якому мала народитись Істота з Пісні Єдиної. Останній королівський нащадок встиг одружитися й народити трьох дітей. Помер за те, що співав Пісню Єдину, — про це доніс сусід. Загарбники ввірвались у його дім на світанку, жорстоко й несподівано. Діти — двоє хлопців і маленька дівчинка, якій був лише рочок, спали. Чарівниці, хоча й чували, але були безпорадні. Дивились зі сховку, як Загарбники підпалювали дім, бачили вояка, що відрубав голову батькові родини, і другого, що випустив із лука стрілу, яка прошила груди матері. Беззвучним могутнім голосом Чарівниці закликали дітей прокинутись. Однак хлопці спали міцно, а поклик — на подив Чарівниць — почуло лише однорічне дитинча. Дівча злізло зі своєї постелі, підповзло до вікна, видряпалось на підвіконня і впало у сад. Там, не відаючи, що робить, слухаючи лише Голосу Чарівниць, непомітно пробралось між копитами коней, поповзло далі й дісталось до Чарівниць, що ховалися у глибині саду. Там чиїсь руки загорнули його в бурий плащ і понесли із собою. Відтоді аж до нинішнього дня маля перебувало під їхньою опікою. Опікунки по черзі змінювалися — так, як це визначили Магічні Кості, щоб виховати дівчинку на майбутню володарку Великого Королівства.