Криваве сонце, що зійшло на світанку, незабаром сховалось за чорними, грізними хмарами. А потім усю країну пронизав порив такого сильного і холодного вітру, що весь обладунок Загарбників покрився інеєм, хоча надворі була весна. Цей вітер обдав морозом серця всіх мешканців колишнього Великого Королівства. Разом із цим вітром країну огорнула глибока й грізна пітьма.
Здалося, що ніч, яка вже давно минула, поступившись місцем ясному дневі, повернулась і знову збирається запанувати на землі. Коли однак всі — піддані й Загарбники — завмерли від жаху, ясний день повернувся. Знову засяяло гаряче весняне сонце, однак у серцях людей іще надовго залишився холодний страх.
Лише за кілька годин холод почав виходити з їхніх сердець і тіл. В одних він перетворився на жваву, грубу радість, в інших — на понуру, безнадійну журбу. Лицарі Урґха взялися бучно святкувати день, що хилився до вечора, — День, У Який Не Здійснились Чари.
— Ця клята Пісня завжди брехала! — реготали, спорожнюючи все нові кухлі пива й дзбанки вина.
— Хтось її вигадав — думав, що ми перелякаємось і повтікаємо в степи! — ревіли інші.
— Наша Імперія, Імперія роду Урґхів, всемогутня. Її навіть Чари не беруть, — заявив Урґх XIII і приязно поплескав по плечі свого слугу Буду.
— Я ж тобі казав, пане, що треба почекати, а Доля сама все вирішить. Ти, о пане, могутніший за всі Пісні й за всіх Чарівниць разом узятих, — жебонів догідливо зрадник, у глибині душі трясучись зі страху, який досі його не покинув.
У серцях підданих запанувала жалоба.
— Ошукала нас Мати-Природа, коли створила цю Пісню, — казали одні з похмурою образою.
— Обдурили нас Чарівниці. Добре чинять ті, що палять їх на вогнищах, — додавали інші, які потайки чи явно служили Загарбникам.
— Ця Пісня давала нам надію і сили жити, — лише небагато хто намагався захищати Пісню, чиє пророцтво не збулося.
— Що тепер даватиме нам надію, щоб витримати? Чи варто далі жити у цій страшній недолі? — лунали питання.
Слабші відбирали у себе життя, бо такі безмежні були їхні розчарування й смуток, така велика віра у Пісню. У багатьох оселях запанувала жалоба. Пісню проклинали за те, що вона зрадила людські надії.
Коли розпочався новий день і сімсот сімдесят восьмий рік рабства, обличчя підданих були сповнені розпачу. Бо це був перший день рабства, якого не полегшувало жодне сподівання, і ніхто у всьому колишньому Великому Королівстві вже не співав тихенько Пісні Єдиної…
— …хай вона буде проклята, — казали наймолодші, найнетерплячіші, покірно гнучи спини під батогом Загарбника.
— Пісні вже немає, нам залишилась тільки смерть, хай би вже швидше вона приходила, — шепотіли старші, що вже не мали сил навіть на гнів.
Розділ 26
Мандрівники йшли через Високі Гори слідом за сірим птахом, що низько летів попереду. І хоча птах обирав легшу дорогу, тримаючись перевалів та пологих схилів, Люелле швидко ослабла, Айок також ледве волочив ноги. Дівчина ще не отямилась від страшних переживань, яких зазнала у Святому Місці. Айок же, слабкий від природи, не звик до довгих мандрівок, особливо по гірських бездоріжжях. Однак Чарівниці приходили їм на допомогу — підтримували своїми сильними руками або давали випити чарівного напою, кілька крапель якого повертало сили.
Йшли цілу ніч і цілий день, і ще одну ніч. Лише тоді їхні стомлені ноги відчули, що земля починає змінюватися, що вони поволі спускаються донизу пологим схилом. Коли зійшло сонце, мандрівники побачили: дорога веде їх до побляклої жовтої плями, яка біліє на обрії.
— Пустеля! — здивувалась одна з Чарівниць. — Наша Сестра, що стала птахом, веде нас у Пустелю…
— …до Пустельника? Авжеж, глянь на неї, — озвалась Друга.
Сірий птах сів на невеличкому камені і, здавалося, не збирається далі з ними летіти. Покрутив голівкою раз і вдруге, поскубав дзьобиком своє пір’ячко і швидко полетів назад, у Високі Гори.
— Вона попрощалася з нами! — мовила Третя Чарівниця. — Показала нам дорогу і повернулась до себе, у руїни Великого Храму!
Оскільки всі зупинились, Люелле з Айоком присіли трохи перепочити. Однак втома не зменшила їхньої цікавості.
— Пустельник? Я так мало чула від вас про Пустельника! — озвалась Люелле. — Я, мабуть, маю більше про нього дізнатись, якщо птах спрямував нас до нього.
— У Замку мого батька про нього розповідали, — невпевнено почав Айок. — Тільки я не пам’ятаю, що саме. Здається мені, що батькові лицарі з нього насміхалися. А Буду ставився до нього легковажно, як до старого, від якого ніякої шкоди…