— Люелле! — загукали радісно Чарівниці. — Ми йдемо у Високі Гори! До руїн Великого Храму! До Святого Каменя! Ти чуєш, Люелле? Ти вже гідна цього!
Люелле безпорадно розвела руками:
— Як я можу зараз піти, коли весь час прибувають нові хворі?
— Йди, дитя, — промовив Пустельник. — У тебе інша дорога. Цей хлопець також має йти, хоча знаю, що він хотів би тут залишитись. Його майбутнє покликання записане у Книги Часу, і він не може його змінити. Всі йдіть. Я завжди був тут сам і мушу залишатись сам. Інакше перестану бути Пустельником…
…і засміявся дитячим лагідним сміхом. Отож всі розпрощалися сердечно і зі смутком. Кожному з них — Чарівницям також — цей рік, прожитий у Пустелі, дав дуже багато — і кожен з них виніс звідси свою нову, хоча й іншу, Силу. Люелле — істинно королівську Силу зцілювати хворих і маленьке зернятко Любові до людей, що розквітло прегарною квіткою. Айок поніс із собою Силу поезії — тієї, що має владу правдиво говорити про життя й смерть, про сенс існування і сенс небуття. І цією Силою наділені лише нечисленні з поетів. А Чарівниці? Їхні здібності до магії та чарів так багато спрощували у їхньому житті — а тут вони побачили життя у всій повноті його гіркоти, страждання й радості. Збагнули також, якою помилкою було виховувати Люелле лише серед Магії та Чарів, логіки Розуму і плекати в ній дух королівської гордості.
Пустельник ще довго дивився їм услід. Їхні постаті у сліпучих хвилях білого піску ставали все меншими, і коли вже вони перетворились на маленькі цяточки, зітхнув і поблагословив їх здалеку. Життя там, серед людських осель, видавалося йому одним величезним клубком шалених пристрастей, прагнень і пожадань. І ще раз подякував своєму доброму Богові за те, що Той призначив йому життя у Пустелі.
— Пане, — озвався Буду до Урґха, — за два дні припадає Свято Весни і водночас перша річниця найбільшого свята в історії нашої Імперії…
— Моєї Імперії, — поправив його Урґх із натиском і зареготав, побачивши розчарування на обличчі найвірнішого слуги. — Ну та добре вже, добре… І твої тут є заслуги.
— Так, пане, — промовив Буду принижено. — Але за два дні минає рік від дня Зникнення Пісні Єдиної, і ти маєш якось це відзначити. Тепер, коли вже ніщо твоїй Імперії не загрожує, маєш у цей день щороку нагадувати підданим, які безглузді були їхні сподівання, і що їм залишилось одне — покірно виконувати твої накази. У цей день всі о тій самій годині мають впасти навколішки і дякувати за твою великодушність. За те, що ти не відрубав утричі більше голів тих, хто співав цю безглузду Пісню, яка давала надію всім рабам.
— А я таки мав повідрубувати їхні тупі головешки! — гаркнув Урґх. — Не доберу, чого ти не дав мені цього зробити?
— А хто ж би тоді на тебе працював? — покірно спитав Буду. — Хто видобував би золото у твоїх копальнях — а в них щороку гинуть сотні людей? Хто би вирощував для тебе овець, кіз, гусей і корів, хто би працював на полі і випікав хліб? Хто би шив одежу і взуття? Хто би зрештою, плавив сталь для мечів твого війська?
— І що ти пропонуєш? — зацікавлено спитав його Урґх.
— Нехай твої герольди об’їдуть Імперію й оголосять, що за два дні, рівно опівдні, всі твої піддані й раби мають упасти навколішки і бити чолом на знак вічного підданства й радості від своєї долі — а то вона може стати гіршою!
— Добре кажеш, Буду. Хто його зна, може, я таки поверну тобі посаду Прем’єр-Міністра! — зареготав громовим сміхом Урґх. — Але тим, хто схилить голову не достатньо низько, будемо її рубати! Отакий буде мій наказ. Рівно опівдні — почесті, а за годину — страти! Також для того, щоб вшанувати мою велич!
І королівські вісники роз’їхалися по всій країні.
Розділ 28
Мандрівники й незчулися, як знову опинилися у серці Високих Гір. Западали сутінки. Дорога видавалась цього разу короткою, бо ж підганяли їх нетерплячість і надія. Ніч переночували серед скель, напівдрімаючи, напівчуваючи.
Айокові снилася груба Книга з віршами. Його книга з його віршами. А кожна перша літера нової строфи була гарно вималювана справжніми фарбами. У кожному вірші було стільки значень, скільки правди про життя, смерть, народження й умирання, про сенс життя і сенс переходу у Брами Країни Вічності, що кожен, хто її читав, почувався багатшим, щасливішим, розумнішим. І снилося Айокові, що цю Книгу — як колись Пісню Єдину — знатимуть всі у його країні, і всі у неї віритимуть, як у Пісню.
— Якщо пророцтво Пісні збудеться, — прошепотів, перевертаючись на інший бік.