Я встаю з ліжка й прямую до сусідньої кімнати, де Жийона сидить за тьмяно освітленим столом, пришиваючи нові перлини до коміру моєї сукні. Я прошу її піти до кухні й принести мені трав’яну подушку з лаванди й ромашки. Темрява в опочивальні пригнічує мене як ніколи. Невже я повертаюсь у дитинство? — сердито думаю я.— Ні. Навіть коли я була дитиною, я не боялася темряви. Я заплющую очі, але раптом у моїй уяві постає образ мертвої Жийони, пронизаної алебардою. Розплющивши очі, я хитаю головою, відганяючи жахливе видіння. Треба позбутися хворобливих фантазій. Хто й навіщо може завдати шкоди Жийоні?
Однак як би я себе не переконувала, мої страхи нікуди не зникають. Схопивши світильник зі столу, я тремтячими руками запалюю всі свічки, розвіюючи тіні в кутках. Якщо сила волі не допомагає, може, такі дії повернуть мене до тями.
Я стою спиною до дверей, коли вони відчиняються.
Розвернувшись, я очікую побачити мою фрейліну, але переді мною стоїть мати. Я ледве стримую крик. Ось кого варто боятися значно більше за темряву.
— Дочко,— каже вона — я прийшла поговорити.
Від її люб’язного єлейного тону кров крижаніє в моїх жилах, але я не дозволю їй насолодитися моїм тремтінням у літню спеку, тож я докладаю неабияких зусиль, аби мої руки не трусилися, коли я ставлю світильник на стіл.
— Яких демонів ви сподіваєтесь знищити всім цим світлом? — Її питання на диво доречне. Таке враження, ніби вона зазирнула в мою душу. Проте я намагаюсь запевнити себе, що мати не здатна на це. Ймовірно, що вона має дар передбачення, але читати чужі думки — за межами її можливостей.
— Я нікого не прагну знищити,— відповідаю я.— Я збиралася почитати, але не хотіла турбувати мого чоловіка, який спить у сусідній кімнаті,— я молюсь, аби вона повірила мені на слово.
— Чоловіка. Авжеж,— не чекаючи на запрошення, вона сідає за стіл. Я не хочу стояти перед нею, наче неслухняна дитина, тож вирішую сісти поряд.
— Вас здивує, якщо я скажу вам, що мені прикро?
Є безліч учинків, за які моя мати має почуватися винною. Однак я впевнена, що найтяжчі гріхи її не хвилюють.
— Прикро? — відповідаю я.— Пані, я не знаю, за що ви можете просити вибачення, жодна ваша спроба не була б своєчасною.
— Ви все ще чіпляєтесь за старі образи... за старе кохання...— вона замовкає і переводить погляд на власні пальці, які торкаються перлин на моєму комірі, що лежить між нами.
— Ви помиляєтесь. Я рідко думаю про лихо, якого ви мені заподіяли в минулому. Але забути теж не можу. Лише дурень двічі входить в одну річку. Ви не могли виховати дурну доньку.
Вона усміхається. Це щира усмішка, а не одна з її фальшивих або глумливих гримас.
— Ви не дурні, Марго. Браво. Ви набагато розумніші за інших. А все тому, що ви знаєте, як дбати про свої інтереси. Саме про це ми й поговоримо. Я сказала, що мені прикро, і це правда. Мені прикро, що я змусила вас вийти заміж за короля Наваррського.
Вона витримує паузу, аби я мала змогу відповісти, але я не знаю, які слова підібрати, а навіть якби й знала, мій язик немов прилип до піднебіння. Подавшись уперед, вона стискає мою руку, що лежить на столі. Я не виношу її дотик. Вирвавши руку, я підводжусь і прямую до коминка. Потім розвертаюсь до неї.
— Ми з королем гадали, що ваш шлюб зміцнить Сен-Жерменський мир. Відтак, ми наказали вам заглушити ваші муки совісті й голос вашого серця. Ви підкорилися, адже були слухняною дитиною і донькою Франції.
Я посміялася б над таким описом моєї поведінки, якби мені не завдавали болю спогади про те, як я на колінах благала Карла видати мене заміж за іншого чоловіка.
— Як виявилося, ваша жертва була марною.
— Ви маєте на увазі, що погано скористалися моєю рукою,— випалюю я.— Передбачалося, що ваша величність і король отримають певний зиск від мого шлюбу. Ви прагнули контролювати короля Наваррського зблизька й запобігти можливому повстанню протестантів проти корони. Мій шлюб мав посприяти здійсненню вашої мети, і з часом вам би це вдалося. Моя рука могла заспокоїти ваших ворогів. Але ви були нетерплячі й вирішили знайти інші руки, які жадали вбити їх.
Я замовкаю, очікуючи, що мати почне сперечатися. Натомість вона знизує плечима. Її жест дуже відрізняється від жесту, який я звикла бачити в мого кузена — раніше я ненавиділа його постійне знизування плечима, але тепер я розумію його значення. Мені здається, що її жест — байдужий і зневажливий, у той час як жест мого кузена — спроба уникнути конфлікту або показати, що він не надто переймається у якійсь неприємній ситуації.
— Називайте це як завгодно. Так, ми погано скористалися вашою рукою. Але питання ось у чому: ви дозволите, аби все так і залишилося? За останній тиждень ви зрозуміли, що розділите долю вашого кузена, й діяли відповідним чином,— вона з розумінням киває. Тривожний знак.— Подумайте. Ваш кузен під контролем короля: його утримуватимуть у заручниках, як і багато років тому, коли він був хлопчиком. Невже ви не хочете здобути свободу, приєднавшись до сильніших і впливовіших союзників?
— Ви знаєте, як анулювати мій шлюб,— дивно, але, промовляючи це, я раптом згадую мого чоловіка дитиною: він стоїть у Великій галереї Фонтенбло, незважаючи на неохайно підвернуту штанину бриджів, і з пристрастю розповідає про повернення до Беарну. Тоді я не відчувала до нього симпатії. Я симпатизую йому зараз, але не кохаю його.
— Так. Ви можете звільнитися від Генріха де Бурбон. Але ви маєте самі попросити про анулювання.
— Тобто?
Мої послуги навряд чи потрібні матері, аби повідомити Папі, що я вийшла заміж без його дозволу. Його Святість, безперечно, знає, навіть якщо більшість придворних нічого не підозрюють. Мабуть, у цьому й полягає проблема. Карл і мати не хочуть розголошувати, що вони знехтували забороною Папи, особливо тепер, коли їх славлять як захисників католицької віри.
Піднявши брови, мати нахиляється вперед, змінюючи позу удаваної безтурботності.
— Сьогодні я мала розмову з Гізом. Він стверджує, що, можливо, ви не стали дружиною короля Наваррського в тілесному сенсі.
Так ось у чому інтрига. Таємниця, яку я довірила Генріху, аби заспокоїти його, таємниця, яку я просила зберігати, стала відомою матері за лічені години, внаслідок чого вона має підстави добиватися анулювання, не визнаючи, що мене видавали заміж без дозволу Папи. Ах, Генріху, де ж тут віра? Де ваша честь? Мене захлеснув вир думок і почуттів. Проте мати веде далі.
— Я пояснила його величності, що таке становище може бути нестерпним для вас, і переконала його допомогти вам, якщо ви визнаєте, що ваш шлюб існує лише на папері. Більш того, ви отримаєте винагороду — вам нададуть право самостійно обрати вашого наступного чоловіка,— вона великодушно усміхається.
— Той, кого я обрала би, уже одружений.
— За відповідну ціну можна звільнити будь-кого.
Пекучі сльози набігають мені на очі. Шлюб, про який ми з Генріхом мріяли стільки років і в якому нам відмовили, може стати реальністю. Я ще можу бути щасливою. Можу бути коханою. Якщо життя й навчило мене чогось, то сутність цього уроку така: людина, яку ніхто по-справжньому не любить, безмежно самотня. Я намагаюсь не зважати на клубок, що стоїть у моєму горлі.
Так, я можу бути коханою, але якою ціною?
— А що станеться з королем Наваррським? Ви дозволите йому вирушити на південь? — з удаваною наївністю запитую я, адже чудово знаю, що мати ніколи не дозволить моєму кузену поїхати туди, де він зможе зібрати військо з протестантів, які вижили.
— Ми спробуємо дійти згоди,— відповідає вона без жодних докорів сумління стосовно своєї брехні.— Його величність обговорить це питання зі своїми друзями та радниками, серед яких буде присутній і ваш новий чоловік.