Хтось гучно стукає у двері.
Мати бере мене за руки і цілує їх.
— Виконайте ваш обов’язок переді мною та королем — і ви станете іспанською принцесою до того, як мине цей рік. Тепер ідіть. Прийшов ваш брат Генріх.
— Генріх? — запитую я, підводячись. Але думки матері вже далеко.
Брат уклоняється мені при вітанні, але повідомити йому звістку немає можливості. Мені кортить поділитися з ним. Попри необхідність пакувати мої особисті речі, я чекаю за дверима, коли він закінчить розмову з матір’ю. Королева Іспанії! Знову й знову я вимовляю цей титул. Королева, як моя мати. Або моя сестра. Звісно, аби здобути корону Іспанії, доведеться дочекатися смерті чоловіка моєї сестри, але бути спадкоємицею такої корони — неабияка честь, і, між тим, я отримаю титул принцеси Астурійської. Якщо я мушу вирушити в далекі краї, краще приєднатися до двору моєї сестри. Я майже не пам’ятаю її, але родина є родина.
Мої думки звертаються до майбутнього чоловіка. Я хочу дізнатися у когось, який вигляд має принц Астурійський. Цікаво, чи любить він танцювати. Чи вміє рухатися так само спритно, як Генріх? Ах, навіщо мій брат обірвав нашу з матір’ю розмову, перш ніж я встигла поставити ці запитання?
Аж тут з’являється Генріх, із жахливим гуркотом грюкнувши дверима. Він швидко крокує повз мене, наче я невидима. Наздогнавши, я хапаю його за руку.
— Я буду іспанською принцесою,— кажу я. Лише коли він повертається до мене, я помічаю його похмуре обличчя.
— До біса іспанців! — він різко відштовхує мене.
— Генріху, в чому справа?
— Ваш шлюб не єдина тема для обговорення. Мій брат сподівається, що я одружуся з жінкою, яка мені в матері годиться.
Він б’є по маленькій лавці біля стіни, і та відскакує, немов перелякана тварина.
— З ким?
— З овдовілою сестрою короля Іспанії,— люто викрикує він.— Їй тридцять. Тридцять! Я відмовив матері. Сказав, що навіть припущення про такий шлюб свідчить, що моє щастя нічого для неї не варте.
— Ви не могли так учинити.
Я приголомшена, що він здатен відмовити матері, яка так ніжно його любить і має право чекати від нього допомоги в укладанні цього шлюбу.
— Не вірите? — цього разу вже він хапає мене за руку і тягне назад до дверей.— Увійдіть і подивіться. Я залишив її у сльозах.
Я не маю жодного бажання бачити матір у такому стані. Відсахнувшись, я щодуху біжу геть і не зупиняюсь, доки не дістаюся своїх апартаментів. Там на мене чекає Шарлотта. Побачивши її, я забуваю про недоречну поведінку Генріха.
— Її величність бажає мого шлюбу з принцом Астурійським.
— Королівський шлюб! — кричить Шарлотта. Служники, які згортають та пакують мої речі, завмирають, дивлячись на нас.
— Тихіше, мені не дозволено говорити про це публічно.
— Чому ні? Якщо на те воля королеви, це неодмінно станеться.
Мушу визнати, я відчуваю те ж саме. Воля матері — неабияка сила, і хоч би якою скромною я не була, я знаю, що моя зовнішність та інші переваги роблять мене привабливою кандидатурою для шлюбу.
— Отже, я буду єдиною з усіх нас, хто залишився без чоловіка,— Шарлотта сумнішає.
У березні Генрієтта вийшла заміж за Луї де Гонзага, принца Мантуанського.
Вона не виявляє особливої прихильності до цього дворянина. Але він — один із державних секретарів Карла, він не має сивої бороди, тож, зрештою, вона вирішила, що такий вибір є прийнятним.
— Це недовго триватиме, я впевнена. Жодна жінка вашої вроди не може залишатися незаміжньою, якщо сама цього не хоче,— відповідаю я, сподіваючись заспокоїти її. Мені це вдається. Вона усміхається.
— Я воліла би побратися до мого тринадцятиріччя, як, здається, станеться з вами. Пообіцяйте, що я нестиму вашу мантію під час весільної меси. Може, церемонія відбудеться в Іспанії? Це було би надто жорстоко. Окрім мого власного весілля, я насолоджуватимусь вашим понад усе на світі,— вона міцно мене обіймає.
Поки вона стискає мене в обіймах так, що мені важко дихати, заходять моя сестра Клод і баронеса де Рец. Обидві сяють від щастя.
— А ось і ще одна наречена! — вигукує Шарлотта, відпускаючи мене.
Моя гувернантка заручена з Альбером де Гонді, колишнім наставником Карла, який здобув милість як короля, так і королеви. Його щойно призначили першим камер-юнкером, але Генрієтта наполягає, що жодні титули не зітруть такої темної плями, як його походження, адже він — син флорентійського торговця.
— Вітаю! — вигукує Клод, обіймаючи мене.— Здається, що з трьох сестер дві призначені Іспанії, але мені не дуже прикро, адже зі мною залишається мій любий герцог Лотаринзький.
— І ваша чудова дитина! — кажу я, цілуючи її. У моїх думках постає образ мого пухкенького рум’яного племінника, хрестини якого відбулися на початку нашої подорожі. Як же я хочу народити гарненьке немовля! — Розкажіть мені все про принца! Її величність нічого не сказала... навіть як його звуть.
Його звуть дон Карлос. Йому майже двадцять. Кажуть, він високий на зріст. Кажуть, батько дуже цінує його. Коли три роки тому з ним трапилося лихо й усі думали, що він помре, Філіп благав Бога про диво й обіцяв зробити диво на знак подяки, якщо небеса врятують хлопця.
Мої нові сукні вже готові. Сьогодні я вдягну першу. Вона чорна. Як запевняє мати, саме цей колір до смаку іспанцям. Не надто вдалий вибір для нинішньої погоди. Надворі страшенна спека. З цієї причини в’їзд королеви Іспанії до Байонни відбудеться ввечері. Попри те, що сонце зайшло за обрій, я відчуваю, що спітніла під сорочкою. Я трохи хитаюся, стоячи біля їх величності в оточенні яскраво вбраних придворних і сотні людей зі смолоскипами. Відсутність рівноваги чи знервованість? Хоча ми вчора бачилися з моєю сестрою Єлизаветою (спокійно зустріли її у місті Сен-Жан-де-Люз і насолоджувалися вечерею у родинному колі, неначе ми звичайна родина, яка не володіє багатьма коронами), я маю підстави нервувати. Сьогодні я вперше зустрінуся з майбутнім чоловіком.
Мій любий Генріх має доручення супроводжувати нашу сестру до Байонни. Вони ідуть пліч-о-пліч. Спішившись, він допомагає їй зійти з оздобленого коштовностями сідла. Коли вони стоять поруч, упадає в очі, що це брат і сестра. Єлизавета має білосніжну шкіру, на щоках квітне ніжний рум’янець, а очі темні. Вона чарівна. Усі так кажуть, і я в захваті від думки, що мене вважають вродливішою за неї. Чи одразу це помітить іспанський принц? Я знаю, що бути пихатою — гріх, але хіба ж погано бажати, аби майбутній чоловік вважав мене вродливою?
Генріх веде Єлизавету, слідом за якою ідуть двоє чоловіків. Перший старий. Очевидно, другий — дон Карлос. Як мені й казали, він високий на зріст. Я хотіла би відзначити, що він гарний (як мені теж обіцяли), але щось порушує пропорції в його обличчі. Його підборіддя якось дивно випинається вперед. Так, певно, це й створює дисгармонію. Насправді виглядає не так уже й погано. Він має гарний ніс і стрункі литки — я досить чітко бачу їх, коли він уклоняється. Я намагаюсь перехопити його погляд, але складається враження, що я йому не цікава; на моїх братів та матір він майже не дивиться. Його погляд частіше спрямований у бік Єлизавети.
Мати усміхається дону Карлосу, але, здається, виявляє більшу цікавість до другого чоловіка, якого представили як герцога Д’Альбу. Вона простягає йому руку для поцілунку.
— Ваша милосте, ми раді вас бачити. Нам відомо, як вас поважає наш син, його величність король Філіп.
Вона розмовляє привітно, але кожен французький придворний розуміє: її аж ніяк не тішить, що замість Філіпа перед нею стоїть Альба, і, якщо герцог не ідіот, він теж це розуміє.
— Ваша величносте,— вельми стримано мовить він,— я маю честь відповідати за безпеку королеви Іспанії і радий сприяти вашій зустрічі з любою донькою.
Він представляє нового іспанського посла, а я знову звертаю увагу на дона Карлоса. Важко не помітити, що його вбрання, хоч і не бідне, не йде у жодне порівняння з пишним вбранням моїх братів. Загальна неохайність нагадує мені мого кузена, принца Наваррського, мого кузена, якому разом з іншими братами по вірі заборонено бути присутнім на прохання короля Іспанії. Дон Карлос постійно смикає головою в різні боки. Я дивуюсь: чи він втомився і ледве змушує себе триматися на ногах.