Я легенько тремчу. Невже, зрештою, я маю поводитися, як мадемуазель де Р’є та інші фрейліни? Якщо так, сподіваюсь, мати заздалегідь попередить баронесу, і мене не покарають.
— Ідіть і вдягніться.
Шарлотта і Генрієтта готуються приєднатися до мене на урочистостях. Я потребую їхньої поради, але аж ніяк не в захваті від першої реакції Шарлотти на моє прохання.
— Я вам не заздрю через завдання підкорити серце дона Карлоса,— каже вона, заводячи очі вгору.
Образ принца, який схилився над їжею із заплямованим підборіддям, пригнічує мене.
— Це безнадійна справа,— з моїх вуст зривається стогін.
— Не настільки,— заперечує Генрієтта,— він — чоловік, а чоловіків здебільшого можна звабити.
Мені допомагають убратися в найбільш вишукану з моїх нових суконь. Для цієї оказії вона не чорна, а сріблясто-червона, прикрашена незліченною кількістю перлів.
За останні два роки — лещу я собі — я непогано оволоділа мистецтвом флірту. Проте жоден із моїх трюків не зацікавив дона Карлоса. Треба вигадати щось дієвіше.
— Що мені робити? — запитую я Генрієтту, поки вона наносить рум’яна мені на щоки.
— Торкайтесь його,— без вагань відповідає вона.— Беріть його під руку. Коли він сидить поруч із вами за столом, мимоволі торкайтеся його пальців.
— А ще краще торкнутися його колін під столом,— додає Шарлотта.
Я не можу уявити, як удамся до таких прийомів, принаймні, з принцом.
— Підлещуйтесь до нього,— веде далі Генрієтта.— Я розумію, про що ви думаєте: що в ньому може заслуговувати на комплімент?
— Він справді жахливий,— кажу я.
— Саме так, бідолашна моя дівчинко,— Генрієтта хитає головою.— Однак вам пощастило, що ви маєте лише пробудити в ньому бажання, а не задовольнити його,— вона обвиває мою шию намистом із величезних перлів і закріплює.— Пам’ятайте: коли йдеться про шлюб, здатися надто швидко означає програти гру. Не дозволяйте йому чогось більшого за поцілунок.
У дзеркалі видно, як Шарлотта, роблячи мені зачіску, виразно кривиться.
— Ви висловлюєтесь так само, як баронеса де Рец,— я намагаюсь засміятися, але спроба виявляється марною, враховуючи серйозність ситуації і стійку відразу, яку я відчуваю до принца.— Краще взагалі не виходити заміж, ніж цілувати дона Карлоса.
— Не кажіть так,— голос Генрієтти лунає впевнено й розважливо.— За нинішніх обставин, здається, шлюбу не буде.
— Її величність дуже розлютиться, але, якщо шлюб неможливий, навіщо мені турбуватися про принца?
— Тому що ви маєте рацію. Її величність таки розлютиться, а ви не хочете, аби її лють спрямувалася на вас.
Я знаходжу дона Карлоса, коли баржа піднімає якір і прямує до острова Егмо. Він сидить на одному з її країв. Нічого дивного, що він сам. Я змушую себе присісти на лавку поряд із ним. Він не звертає на мене уваги.
— Ваша високосте, здається, сьогодні морські боги співатимуть нам серенади.
— Чи не забагато французької поезії та галантності? Ви ніколи не втомлюєтесь хизуватися?
— Це несправедливо, пане. Все це ми робимо, аби вшанувати та розважити її величність королеву Іспанії, вас і ваших придворних,— усвідомивши, що роздратування не допоможе мені досягти бажаної мети, я намагаюсь придушити обурення і зчіплюю на колінах руки, які стрибають, немов розгнівані метелики.— Якщо вам не подобається поезія, що ж тоді вам подобається?
— Коли мене залишають у спокої,— відповідь відверто непривітна.— Де б я не був, ви миттєво з’являєтеся.
Але ж ви сказали Єлизаветі, що майже не помічаєте мене. Великий Боже, яке ж принизливе це завдання.
— Пане, я намагаюсь бути люб’язною й уважною з моїми гостями.
Упродовж нашої розмови він уперше дивиться мені в обличчя. Судячи з його гримаси, він ось-ось скаже щось уїдливе, аж раптом його погляд змінюється.
— У цьому освітленні ви схожі на вашу сестру.
Гаразд, якщо я маю цим скористатися, так і буде.
— При французькому дворі мені часто кажуть, що я схожа на неї.
Мені здається чи він справді присувається трохи ближче? Він ладен заговорити, аж тут маленький човен підпливає до нас, і артист затягує пісню. Дон Карлос відсахується. Не промовивши жодного слова, він підхоплюється і біжить геть, дорогою зіштовхнувшись із моїм кузеном, принцом Наваррським. Перш ніж я встигаю підвестися, інший принц займає місце дона Карлоса.
— Колись я мав пса, схожого на нього,— без церемоній говорить він, указуючи головою в бік іспанського принца.
— Що?
— Його поранили на полюванні. Його вдарили, але удар був не сильним, і він не помер. Спершу я зрадів — цей пес був одним із моїх улюбленців,— але згодом пошкодував.
— Пошкодували, що він не помер? — порівняння принца Астурійського із псом видається цілковитим порушенням етикету, але мій кузен — перший, хто згадує дивацтво дона Карлоса, тож я залишаюся на місці й не докоряю йому.
— Так. Коли це сталося, я вже не міг йому довіряти. Він поводився погано. Турбував інших собак. Кусався без попередження. Після того лиха його очі назавжди змінилися, і це мало підказати мені, що він уже не той самий пес, якого я любив. Моїм людям довелося його вбити. Я плакав, але потім відчув полегшення,— він витримує коротку паузу і замислюється.— У цьому полягає основна відмінність між людьми й собаками. Я не знаю напевно, як ви реагуєте, коли дивитеся чоловіку у вічі й розумієте, що він змінився... що з ним не все гаразд.
Нарешті хтось промовив це вголос або майже промовив: з доном Карлосом не все гаразд. Той факт, що йдеться про мого кузена, викликає у мене суперечливі почуття. Переважає полегшення, але воно витісняється обов’язком відносно матері, тож я кажу:
— Принц Астурійський — іменита особа й одного дня стане королем Іспанії.
Мій кузен знизує плечима.
— А це його вилікує? Сумніваюсь,— він підводиться.— Я піду вперед, аби не пропустити появу кита. Ви чули? Він випускатиме фонтани вина.
Я чула. І дуже хочу це побачити. До того ж, я мушу переслідувати дона Карлоса й слушної миті схопити його за руку. Проте, коли мій кузен пропонує мені руку, я відмовляю йому. Він знову знизує плечима.
— Ваша мати зробила поганий вибір. Гадаю, ваш батько зробив кращий.
Після чого він підморгує (підморгує мені), перш ніж піти геть. Яке нахабство! Останній, кого я бажала би бачити своїм нареченим, окрім дона Карлоса Іспанського,— це, безумовно, принц Наваррський.
Я неквапливо переходжу на інший край баржі й дуже вчасно дістаюся носа — у цю саму мить з’являється кит. Хоча мені добре видно дона Карлоса, я влаштовуюсь біля мого брата Генріха, який спирається на перила. Поки тварину атакують придворні, які грають роль рибалок, Генріх обома руками стискає мою руку.
— Ця сукня чудова,— шепоче він.— Цілий натовп золотих пастушок не зміг би затьмарити вашу красу.
Пастушки, на яких натякає Генріх, вітають нас і весело танцюють, коли ми сходимо на берег. Кожна з них представляє певний регіон Франції. Тримаючи брата під руку, я стрімко прямую до луки. Я ще не бачила нічого подібного — бездоганний овал, обрамлений гігантськими деревами й рівномірно заставлений столами — достатньо великими, аби вмістити дюжину дворян. Все розкішно обставлено — особливо поміст, де сидітимуть Карл, Єлизавета і мати. Якщо бенкет не менш розкішний, ніж декорації, по закінченні трапези нам буде важко підвестися без стогонів. Усім, за винятком мене, звісно.
Звичайно, мене посадили поряд із доном Карлосом, і це псує мені апетит. Після стількох бенкетів я все ще не можу звикнути до його манери жувати з широко відкритим ротом. Я не можу навіть дивитися в його бік. Попри те, що я розмірковую над порадою Шарлотти торкнутися його коліна своїм, я не можу цього зробити, тому що мій брат Генріх сидить з іншого боку. Я згоріла б від сорому, якби він побачив мене в такій ситуації.