— Наскільки це серйозно?
— Ваша величність знає, що на ранній стадії це неможливо визначити. Мені навіть не відомо, про яку малярію йдеться, доки ми не з’ясуємо тип лихоманки. Сподіваємось, випадок не надто серйозний.
— Чому?
— Ваша величносте?
— Чому Господь мене випробовує?
Кастелан витримує паузу. Я співчуваю йому: як відповідати на таке запитання? Потім він кашляє.
— Ваша величносте, я застосую всю мою майстерність. Не впадайте у відчай. Принц сильний...
— Я не дурна, пане Кастелан. Починаючи від близнюків, яких я втратила, і закінчуючи королем з його постійними хвилюючими проблемами з диханням,— як не дивно, голос матері стає впевненішим у міру того, як вона визнає страшну правду.— Єдина здорова дитина з усіх моїх дітей — це принцеса Маргарита.
Я відчуваю певну гордість, хоча нічого не зробила для отримання мого загалом непоганого здоров’я. Можливо, її слова мене тішать, тому що, крім моєї краси, яка теж є подарунком від Бога, а не результатом тяжкої праці, мене рідко хвалять за щось.
— Тоді вам пощастило.
Мати пронизливо сміється.
— Ви називаєте це щастям? Сини слабкі, а донька здорова і сповнена сил? Я бачу в цьому не щастя, а лише прокляття. Я вже поховала одного сина. Я маю не так уже й багато синів, аби поховати ще одного. Донькою я могла би пожертвувати. Робіть усе, що у ваших силах, Кастелан, і навіть більше.
Гіркий клубок підступає мені до горла, і я заплющую очі міцніше. Якби ж я була далеко звідси і не чула слів матері. Якби ж це я захворіла, а не Генріх. Але моє найпалкіше бажання — аби моє життя мало таке ж значення для оточуючих, як і життя Генріха — для матері, для королівства, для будь-кого.
По шести днях ми дізнаємося діагноз Генріха — триденна лихоманка. Я чую, як він кричить у гарячці, поки я сиджу в передпокої. Кожен третій день він страждає від лихоманки. Розпочинається третій цикл, і Кастелан чекає на покращення його стану. Натомість жар підсилився настільки, що вранці з моїм братом стався жахливий напад. Я чую, як мати вигукує накази тим, хто тримає його, аби він не завдав собі шкоди. І мене охоплює страх, якого я ніколи не знала.
Мати майже не виходить із апартаментів Генріха, їй було важко залишати його для виконання своїх обов’язків під час зустрічей з іспанцями, але, зрештою, вони поїхали. Цього дня Генріх кличе мене. Він стільки разів вимовив моє ім’я, що я збилася з рахунку. Проте я мушу чекати, доки двері не відчиняться і мати не запросить мене, але цього не трапляється.
Єдине, що може позбавити мене страху і безпорадності,— молитовник. Я прошу принести мені лавку для молитви й часослов. Улаштувавшись біля дверей до опочивальні Генріха, я маю надію, що Господь краще прислухається до моїх благань, коли зовсім поряд лунають крики брата. Я починаю з Літанії до всіх Святих. Розглядаючи обличчя мучеників, я відчуваю, як сльози заливають мені очі. Мій замутнений погляд звертається до святої Агнеси, яка чинила мужній опір усім переслідувачам і будь-яким спокусам. Вона покровителька всіх молодих жінок, які зберігають цноту,— вона має допомогти мені. Поки я вивчаю її миле обличчя, у голові крутиться одна-єдина думка — я і тільки я можу врятувати Генріха. Не молитвами, а жертвою. Я мушу щось запропонувати.
Отець наш небесний, стільки благословенних святих віддали своє життя в ім’я вашої церкви. Вони вшановані християнами скрізь і відзначені вами за їхні жертви. Певно, померти заради родини — теж шляхетний вчинок. Прийміть моє життя замість життя брата. Королівський дім Валуа потребує трьох живих синів. Доньками можна пожертвувати; мабуть, ви чули, як її величність висловилася з цього приводу,— так само чітко, як чула це я.
Під час того, як прохання зриваються з вуст, мене охоплює надзвичайний спокій. Я гортаю сторінки, присвячені нічним молитвам. Якщо потрібна нагода молитися Пресвятій Діві за тих, хто помирає, за всіх, для кого незабаром настане вічна ніч, ця нагода випала саме зараз. Коли двері відчиняються, я заглиблена в молитву.
— Маргарито.
Я піднімаю очі — мати пильно дивиться на мене. Потім вона схвально киває так, ніби все розуміє. Це мовчазне схвалення зігріває мене. Вона підходить і заглядає в мою відкриту книгу.
— Спати. Так, я маю трохи поспати. Кастелан наполягає.
— Якщо моя допомога не потрібна вашій величності, я молитимусь далі.
— Залишайтеся тут: ви на своєму місці.
Поки триває хвороба Генріха, а я цілими днями сиджу в передпокої, у мене було чимало можливостей спостерігати за режимом лікування. Зазвичай лікар іде з його апартаментів після останнього кровопускання, залишаючи Генріха під наглядом колишньої няньки короля. Вона здорова, але немолода жінка. Я припускаю, що, провівши достатньо годин у тихій опочивальні, вона засинає біля узголів’я. Кастелан виходить, кивнувши головою в той бік, де я стою на колінах. Починається моє чергування.
Час спливає повільно. Моє нетерпіння, що є помилкою, заважає мені всім єством поринути в молитву. Мені сумно, що в таку важливу мить, коли від мого душевного стану багато що залежить, мені не вдається зосередитися. Свічі в кімнаті догоріли. Я вже не можу читати мій часослов. Настала вирішальна мить.
Піднятися з колін — неабияка втіха, адже ноги не слухаються мене. Чи не тому вони тремтять? Намагаючись ступати тихо, я підходжу до дверей опочивальні Генріха. Вони відчинені, і я дякую Богу, що петлі не риплять. Я прослизаю всередину. Все так, як я і передбачала: нянька спить у своєму кріслі.
Генріх лежить тихо, його гарне обличчя спокійне, тіло нерухоме, немов у небіжчика. Наблизившись до нього, я підношу руку до його вуст і відчуваю його подих. Переконавшись, що він живий, я полегшено зітхаю. Мабуть, Генріх реагує на мій рух, адже тривожно перевертається і приглушено стогне; здається, кожен рух завдає йому болю. Нянька ворушиться, але не розплющує очей. Відкинувши ковдри, я забираюсь до нього в ліжко. Я лягаю поряд, пригортаюсь до нього всім тілом і ніжно обвиваю його рукою, сподіваючись, що лихоманка таємничим чином перейде на мене. Здається, від цієї лихоманки мої руки геть холодні, тому що мій брат знову стогне і конвульсивно тремтить.
— Генріху,— шепочу я,— це Марго.
Почувши мій голос, він розслабляється, але потім знову починає безупинно тремтіти. Я тихесенько наспівую, притулившись губами до його потилиці. Мелодія набуває форми. Це колискова. Невже вона така ж давня, як і наше дитинство у Вінсені? Тремтіння припиняється.
Тепло його тіла у моїх обіймах, хоча й викликане лихоманкою, заспокоює мене. Повіки наливаються свинцем. Я силкуюся співати далі. Коли я вже не можу, розумію, що мене зморив сон. Я міцніше пригортаюсь обличчям до потилиці брата і кажу йому, що люблю його і сумуватиму за ним. Моя остання думка — про небеса. Чи там тихо, наче в могилі, чи постійно лунає музика? Мені подобається музика.
— Що тут відбувається? — суворий голос кричить зовсім поряд. Вирвана з тепла, я падаю на щось тверде.
Я померла? Якщо так, я, мабуть, потрапила до чистилища, адже важко уявити, що на небесах можна так забитися.
Поки мене штовхають уперед і я намагаюся підвестися, мої очі розплющуються. Це рука матері. Насправді вона вчепилася в мене обома руками. Її обличчя похмуре й смертельно-бліде. Нянька теж прокинулася, вона стоїть біля ліжка, притиснувши руку до чола Генріха. Але одного наказового жесту матері достатньо, аби вона втекла.
Мати гнівно трясе мене.
— Маргарито, що ви робили в ліжку вашого брата?
Я коливаюся, і вона трясе мене ще дужче. Я вражена її відвертою люттю.
— Я так сильно люблю його,— випалюю я.— Я просила Бога врятувати його й натомість забрати моє життя, якщо потрібна жертва.
У грудях все обривається. Невже я порушила угоду, промовивши це вголос? Якщо так, я зазнала жахливої поразки.
— Дурепа! — мати дає мені ляпаса, вивернувши мою шию і змусивши відступити на крок назад. Сповнена злості, вона з відразою хитає головою.— Невже ви справді вірите, що Господь торгуватиметься з вами?