Вона запитує це так, що мої розчервонілі щоки палають ще яскравіше. Чому, дивуюсь я, мені має бути соромно за мої добрі наміри?
Вона примружує очі. Я не пам’ятаю її такою розгніваною, принаймні, я не пам’ятаю її такою розгніваною на мене.
— Якби на молитви справді відповідали, невже ви гадаєте, що ваш батько був би мертвим? — запитання падає на мою голову, немов блискавка.— Невже ваш брат, король Франциск, лежав би холодним у могилі? Бог не відгукнувся на мої молитви. Чому ж він має прислухатися до ваших?
Я не знаходжу відповіді.
— Віра — це добре, Маргарито,— інтонація, з якою вона це промовляє, суперечить її словам,— але ви вже не маленька дівчинка, тож маєте врівноважити віру розумом і здоровим глуздом. Лише уявіть, якби хтось побачив вас замість мене. Що б вони подумали? Що і з ким вони могли би обговорювати? Принц Астурійський не одружиться з вами...
Отже, вона знає. Єдине, що може змусити мене почуватись ще гірше в цю мить і підсилити мою відразу. Моє приниження абсолютне.
— Невже ви хочете, аби вас вважали непридатною до шлюбу через непристойну поведінку?
Я не розумію. Можливо, мої дії були нерозумними, а моя віра — дитячою (хоча я так не думаю); навіть якби я була геть дурною, навіть божевільною, моя приналежність до королівської родини — достатня підстава для шлюбу. Дон Карлос — переконливий доказ цього. Він божевільний, але може дозволити собі відштовхнути мене і бути певним, що знайде іншу принцесу.
— Невже ви хочете дати привід для чуток, що у дванадцять років ви розпусниця і, що найжахливіше, грішите з власним братом?
Милостивий Боже, як могла мати подумати про таке? Як могла уявити, що моя поведінка, яка пояснюється найчистішою любов’ю і бажанням урятувати брата від страждань, викликана гріховними думками? У якому збоченому, дикому розумі могла народитися думка звинуватити мене в розпусті через те, що я лежала в одному ліжку з братом? Я нажахана. Я хочу сказати їй, що такими припущеннями вона принижує нас обох. Але, звичайно, мені бракує сміливості.
Я мовчу, а мати здіймає руки.
— Розмову закінчено. Я втомилася і не хочу витрачати ані слова на вашу дурість. Повертайтеся до ваших апартаментів. Нікому не розповідайте про те, що сталося. І дозвольте мені бути відвертою: якщо це повториться, ваша подорож дійде кінця, і вас відішлють до Вінсена, де ви приєднаєтеся до вашого брата Франциска.
Мені не дозволено заходити до апартаментів Генріха, доки не оголошують, що він поза небезпекою, не пускають навіть на чергування в передпокої. У день, коли я нарешті отримую дозвіл, Генріх сидить у тій самій позі, що й на початку хвороби, спираючись на безліч подушок. Він простягає до мене обидві руки і, коли я нахиляюся обійняти його, цілує мене спершу в одну, а потім в іншу щоку.
— Можете йти,— каже він няньці Карла. Вона не рушить із місця.— Ви чуєте мене, жінко?
Наказовий тон Генріха мені подобається. Він справді одужує. Це справляє бажаний ефект і на няньку, яка тікає з кімнати.
— Ви не виглядаєте щасливою,— зауважує брат.
— О, я щаслива, що ви поза небезпекою! Я так хвилювалася за вас.
— Не сумніваюсь,— він стискає мою руку.— Ви співали для мене.
Він пам’ятає! Агресивна реакція матері на мою поведінку, яка турбувала мене весь цей час, раптом здається не такою вже й важливою.
— Я співала для вас.
— І тримали мене в обіймах. Потім ви пішли. Я так жадав вашого повернення! Я прохав матір, але вона була невблаганна. Вона гнівається на вас. Чому?
Я не можу сказати, що мати гнівається через те, що я була з ним у ліжку. Тож я пропоную найпростішу відповідь.
— Дон Карлос сказав, що я не влаштовую його як наречена, навіть якщо його батько бажатиме нашого шлюбу. Я підвела матір і підвела його величність.
Генріх стискає мою руку міцніше. Його спотворене люттю обличчя відчутно більше схоже на материнське, ніж у тих випадках, коли виражає інші емоції. Проте ця лють не лякає мене і не завдає мені шкоди: вона тішить мене, адже я знаю, що вона спрямована на тих, хто виявив до мене зневагу.
— До біса принца Астурійського! До біса всіх іспанців! — вигукує він.— Вони образили двох найшляхетніших жінок французького двору.
Я плачу: мене тішить не лише його одужання, я вражена силою його почуттів. Ніхто не любить мене більше за нього.
Обличчя Генріха стає ніжним. Лівою рукою він піднімає мене за підборіддя, пестить його, витирає сльози.
— Навіщо вам турбуватися, отримавши відмову від чоловіка, чия голова геть дірява після трепанації? Ви — моя принцеса, а не його, і, якою б важливою не була корона Іспанії, я не відпущу вас так далеко. Навіть заради задоволення матері.
Частина друга
Любов сильних світу цього швидкоплинна або небезпечна...
Глава 4
Кінець літа 1567 — Монсо, Франція
енріх уривається до кімнати.
— Герцог Альба дістався Іспанських Нідерландів! — заявляє він.
Усі присутні фрейліни одночасно висловлюють задоволення. Звісно, я теж радію: мене тішить, що іспанці не вторглися на французькі території. До того ж, я сподіваюся, що принца дона Карлоса ударить грець. Я чула, він хотів керувати військом короля Іспанії, і йому справді це обіцяли, але, зрештою, призначення отримав Альба разом із посадою губернатора. Минуло більше двох років відтоді, як я бачилася з принцом Астурійським, але я не забула його зневагу.
Я замислююсь, і Генріх легенько штовхає мене. Він прагне моєї уваги, і він її матиме, адже гідний цього значно більше за іспанського принца. Він осередок мого світу.
— Її величність молиться, дякуючи Богу на колінах,— він так ретельно зображує серйозність, що я здогадуюсь: ось-ось почую дещо приємне.— Після чого (він робить паузу задля більшого ефекту) вона накаже стріляти глиняними кульками,— його усмішку вже не можливо приховати.— Ви знаєте, що це означає.
Авжеж, знаю.
— Полювання! Ми їдемо на полювання! — співуче промовляючи ці слова, я пританцьовую і, зрештою, оповиваю руками шию Генріха. Фрейліни сміються і плескають у долоні.
Підхопивши мене, мій брат кружляє мене.
— Щонайменше на місяць! Я вимагатиму вепра на день народження,— здійнявши руку, аби обірвати заперечення, що крутиться в мене на язиці, він додає: — І я вимагатиму, аби вам дозволили супроводжувати нас на полюванні.
— Її величність ніколи не дозволить.
М’язи на спині Генріха напружуються у відповідь на цей виклик.
— Дозволить. І погодиться поїхати з нами. Невже ви відмовите мені в тому, що моє серце бажає на день народження?
— Я ніколи і ні в чому не можу вам відмовити.
— Мати теж, і вам це відомо. До того ж, ми вирушаємо до Монсо. Цей палац завжди її розчулює, адже нагадує про батька. Не далі, як сьогодні вранці, вона відзначила, наскільки схожим я став на нього.
Я думаю про єдиний портрет, на якому бачила батька молодим,— той, де Клуе зобразив його верхи на білому коні. Генріх успадкував батьківський ніс і рот. Але темні очі Генріха й розкішне темне волосся надають йому більшої привабливості.
— Анжу, ви набагато гарніші.
Таке звертання — наш приватний жарт. Торік Генріх отримав титул герцога Анжуйського, й відтоді з одержимістю наполягає, аби його називали «Анжу», хоча я не можу сказати, чому «Анжу» подобається йому значно більше за «Орлеанського». Я й досі трохи кепкую з нього через таке марнославство.
— Великий Боже, найвродливіша жінка королівства вважає мене гарним,— Генріх переплітає наші руки.— Підлещуватися до мене — мудре політичне рішення, Марго. Якщо її величність заборонить жінкам супроводжувати мене під час полювання на вепра, я буду змушений обрати іншу розвагу. Ні за що в світі я не поїду на полювання без вас.