— Можете.
Я сподіваюсь усім серцем, що герцог обере мить, коли я буду в товаристві Шарлотти та Генрієтти. Його увага, приємна сама по собі, буде ще приємнішою, якщо її помітять інші.
— Тоді я прощаюся з вами, доки не дочекаюся слушної нагоди,— він знову усміхається.— Більше не турбуватиму вас.
Він іде геть, не озираючись, і це добре: якби озирнувся, побачив би, що я проводжаю його поглядом. Це він називає «не турбувати»? Коли серце так шалено калатає? Дорогою до моїх апартаментів я безупинно біжу.
Коли я вбігаю до кімнати, моя гувернантка вже чекає на мене. З нею якась незнайома дівчина. Побачивши мене, розчервонілу й задихану, обидві підводяться. Баронеса зітхає.
— Мадемуазель Маргарито, вам мало активності на полюванні? — запитує вона.— Невже треба бігти, наче дитина, коли ви залишаєтеся на самоті? Така поведінка більше личить принцу Наваррському, а не французькій принцесі.
Це порівняння дошкуляє мені. Я рідко думала про мого кузена відтоді, як його мати перехитрила мою і забрала його з двору невдовзі після Нового року. Жанна Д’Альбре сказала матері, що хоче показати принцу землі, які він успадкує. Мати благословила її на це, але згодом вона вирушила до Пуату та Гасконі без дозволу матері й без дозволу Карла. Усі кажуть, що навряд чи ми знову побачимо принца Наваррського у Франції, хіба що в разі порушення миру, коли він очолить армію гугенотів. Такі розмови дратують матір. Попри те, що я визнаю, що відсутність мого кузена — різновид політичної поразки, я цілком схвалюю її. Я не сумую за ним і не можу уявити, хто на це здатен. Поза сумнівом, я не хочу, аби мою поведінку порівнювали з його манерами.
— Анжу бажає перешити наші костюми для балу, а часу обмаль, тож я хотіла швидше розпочати,— бурмочу я вибачення.
— Ясно,— баронеса кидає на мене останній суворий погляд і каже: — Дехто може вам допомогти,— вона вказує на дівчину.— Ваша мати вирішила, що ви вже достатньо дорослі для власної фрейліни.
Це дивовижна і приємна новина — визнання моєї зрілості, й не має значення, що ця мовчазна сіроока дівчинка надто юна.
— Дозвольте представити вам Жийону де Гойон де Матіньйон, доньку графа де Матіньйон і Торіньї,— дівчинка вельми елегантно схиляється у реверансі.— У вашому гардеробі вже відведено місце для мадемуазель,— моя гувернантка озирається навкруги, немов розмірковуючи, чи варто обговорювати інші справи. Дійшовши висновку, що не варто, вона мовить: — Я залишу вас, аби ви могли ближче познайомитися.
Я стою і мовчки розглядаю цю Жийону. Вона опускає очі під моїм поглядом, як зазвичай робила я в присутності матері, і цим жестом викликає моє співчуття. Мене змушували почуватися незручно достатньо часто, аби відбити бажання вчинити так само з цією дівчинкою. Озирнувшись, я помічаю костюм Генріха серед купи одягу на моєму ліжку.
— Жийоно,— кажу я,— будь ласка, ідіть до мого гардеробу і візьміть звідти світло-блакитну сукню у грецькому стилі.
Вона знову присідає в реверансі та виходить, не промовивши ані слова. Поки її немає, я знаходжу моє приладдя для вишивання й починаю відривати оздоблення з костюма Генріха. Низько схилившись над роботою, я здивовано підстрибую, коли переді мною з’являється сукня. Жийона повернулася так тихо, що я не чула її кроків. Коли я здіймаю на неї погляд, вона присідає в реверансі.
— Боже, ви рухаєтесь тихо, наче тінь! Не обов’язково робити реверанс щоразу, як ми бачимось. Це виснажить вас.
— Так, ваша високосте,— вона ледве не повторює реверанс, але вчасно зупиняється.
Дивлячись, як вона стоїть з моєю сукнею в руках, я запитую себе, що робити далі, й усвідомлюю, що так само розгублена. Я думаю про фрейлін матері, які провели з нею найбільше часу. Це не просто жінки, які одягають королеву та допомагають їй вишивати: вона ділиться з ними своїми переживаннями і довіряє їм свої таємниці; вони подруги. Саме те, чого я хочу.
— Скільки вам років? — запитую я.
— У січні минуло дванадцять.
Отже, вона лише виглядає дитиною, а насправді ближча до мого віку, чотирнадцять, ніж будь-хто із фрейлін. Навіть ближча, ніж мої любі подруги, адже Шарлотті сімнадцять, а Генрієтті незабаром виповниться двадцять п’ять.
— Я була молодшою за вас, коли приєдналася до свити фрейлін її величності. Двір може бути приголомшливим. Коли я приїхала, баронеса де Сов допомогла мені стати на ноги. Я допоможу вам, і ми будемо близькими подругами,— я широко усміхаюсь — у відповідь куточки її губ ледь помітно піднімаються.— А тепер допоможіть мені з цими костюмами. Герцог Анжуйський вимагає їх перешити, а я не люблю розчаровувати мого брата.
Генріх не розчарований.
— Чудово! — каже він, обвиваючи руками мій стан і розглядаючи наші відображення у дзеркалі.
— Насправді ми не схожі на близнюків, ви набагато вищі на зріст,— кажу я.
— Я впевнений, що Аполлон був вищим за Артеміду. Чоловіки завжди вищі. Проте ми схожі у важливішому. Ми уособлюємо ідеал досконалості: я — для моєї статі, ви — для вашої. З нами ніхто не зрівняється. Ми перевершили всіх на танцювальному майданчику, у мистецтві вести розмови, зовнішньою красою. Ми могли би змагатися лише між собою,— він пихато розправляє плечі. Мені дуже кортить розсміятися, але я стримуюсь. Гордовитість Генріха — то не жарт.
— Мені приємно, що ви вважаєте мене найчарівнішою жінкою при дворі. Можливо, ви підлещуєтесь до мене, аби я й надалі швидко перешивала ваші костюми. Зрештою, я бачила, що останнім часом ви часто дивилися у бік мадемуазель де Р’є.
Мій брат шаріється.
— Це інша справа,— бурмоче він.— Її обличчя не можна порівнювати з вашим.
Я могла б відповісти, що він дивиться не на її обличчя. Однак це зауваження поставить у незручне становище скоріше мене, а не його. Наскільки я пам’ятаю, Рене завжди фліртувала з Генріхом, інколи більше, інколи менше. Наразі — більше. Значно більше. Я ніколи не відчувала до неї симпатії, а тепер і поготів не відчуваю, коли бачу, як вона сидить на колінах мого брата, а він витріщається на її груди.
Генріх повертається подивитися на себе з іншого ракурсу, й золотий лук, що висить на його плечі, ледве не вдаряє мені в око.
— Обережно! Якщо я осліпну, не зможу зіграти свою роль.
Ми вирушаємо на вечірній бал. Неподалік від нас повільно крокує Жийона.
Генріх двічі озирається назад, поки ми спускаємося сходами.
— Моя маленька тінь дратує вас? — запитую я.
— Мені просто цікаво, чи вміє вона говорити. Мої люди набагато жвавіші.
— Якщо під «жвавими» ви маєте на увазі «п’яні», краще залиште їх собі.
Веселі друзі Генріха — справжні дикуни. Мене цікавить, чи приєднається до його свити герцог Гіз після свого повернення.
Коли ми заходимо до бальної зали, там уже зібралася сила-силенна придворних. Генріху це подобається. За будь-якої нагоди ми запізнюємося, щоб привернути увагу якнайбільшої кількості людей. Побачивши, що ми наближаємось, мати усміхається.
— Любі мої діти,— каже вона, простягаючи до нас руки.
— Можете вгадати, кого ми граємо? — запитує Генріх.— Дам вам підказку. Як видно з наших костюмів, вам дісталася роль Лето.
Як і передбачав мій брат, мати розчулена.
— Я гадав, ви будете музою,— Карл, який сидить поряд з її величністю, очевидно, чув нашу розмову.
— Я знайшла заміну на роль Терпсіхори,— відповідаю я.— Хіба ви можете звинувачувати мене в тому, що я не бажаю, аби мене порівнювали з вашою Ерато?
Король усміхається. Його коханка, Марі Туше, грає роль музи Ерато. Вона стоїть, спираючись на поруччя трону.
— Дякую за комплімент,— мовить вона.— І дякую, що врятували мене від порівняння, з якого я й не сподівалася вийти переможницею.
Відпустивши руку Генріха, я обіймаю жінку, до якої король виявляє прихильність уже майже два роки — відтоді, як уперше звернув на неї увагу в Блуа, коли ми поверталися з королівської ходи.
— Я в захваті від ваших золотих кучерів! — каже вона.
— Я замовлю вам декілька таких перук,— з ентузіазмом відповідаю я.