— Уклінно прошу вибачити мене, ваша величносте. Мені дуже соромно.
Моя гувернантка схиляє голову ще нижче, і сльози каяття набігають на мої очі.
Мати стоїть мовчки, можливо для того, аби ми повною мірою відчули наші гріхи. Нарешті, коли мені здається, що я вже не можу витримувати цей прискіпливий погляд, вона мовить:
— Я побачу дітей згодом. Потурбуйтесь, аби вони мали кращий вигляд.
Після чого, не промовивши жодного слова ані до мене, ані до Франциска, її величність проходить повз наше маленьке товариство й сідає біля тієї стіни, від якої ми щойно відійшли.
Коли починає сутеніти, я знову вбрана в одну з моїх найкращих суконь. Час відвести нас із Франциском до королеви. Я відчайдушно прагну справити приємніше враження, ніж уранці. Мадам сповнена не меншого ентузіазму. Дорогою до апартаментів її величності вона змушує мене двічі повторити уривки з Плутарха, які я маю намір декламувати. Біля дверей вона поправляє мені намисто й витирає якусь невидиму пляму з обличчя Франциска.
Задоволена, мадам стукає і без вагань відчиняє двері, почувши запрошення матері. Вона впевнено переступає поріг, а мої ноги немов чавуном налиті.
— Ваша величносте, прибули принц із принцесою,— каже мадам, вітаючи першу фрейліну матері, герцогиню Д’Юзес.
Мати оцінююче дивиться на нас.
— Франциску, ви були слухняним і гарно вчилися?
Мій брат шанобливо уклоняється:
— Так, пані.
Мати відповідає схвальним жестом. Потім переводить погляд на мене.
— Марго, ви така мила дитина, коли не вкриті брудом.
Я червонію й присідаю в глибокому реверансі — це значно легше, ніж знайти в собі сили говорити.
— Мені приємно, що обоє моїх дітей при доброму здоров’ї,— мати схвально киває баронесі.— Для мене було великою втіхою знати, що вони в безпеці тут, де повітря чисте й вільне від смороду війни та епідемії єресі, поки я намагалася вести мирні перемовини з принцом де Конде.
Почувши ім’я відомого лідера єретиків, мадам хреститься. Я вчиняю так само.
— Сподіваюсь, тут немає французьких часословів,— веде далі мати.
— Звісно, ні, ваша величносте!
— Добре. Мені вдалося викорінити всю цю маячню з душі мого сина Генріха,— її погляд знову зосереджується на мені.— Чи потішить вас звістка, що вже не треба ховати ваш часослов, коли ви зустрінетеся з братом?
Я киваю. Я задоволена. Задоволена, що мати приділяє мені увагу, задоволена, що мій брат уже не налаштований спалювати мої книжки. Коли ми жили разом, він спалив чимало. Натомість подарував мені молитовник гугенотів, але я віддала його мадам і щодня молилася, аби він відвернувся від єресі. Я не співчувала йому, коли мати довідалася про його гріхи, але співчувала, коли його добряче побили за це.
— Пані Маргарита дуже набожна,— каже мадам. Певно, це похвала. Чому ж тоді вона переминається з ноги на ногу? — Але...— вона замовкає, стискаючи та розтискаючи пальці.
— Що таке? — наполягає мати. Погляд стає суворим.
— Ваша величносте,— голос мадам лунає приглушено, наче вона збирається повідомити важливу таємницю.— Пані Маргарита знала, що ви ідете до нас. Знала до прибуття посланця,— вона знову хреститься.
— Знала?
— Так...— мадам робить паузу. Чути, як вона ковтає слину.— Під час наших уранішніх занять вона сказала, що чекає на вас.
Очі матері блищать.
— Отже, Марго, здається, що ви не менш гідна представниця роду Медічі, ніж роду Валуа.
Я не розумію. Очевидно, як і мадам. Вона цілком спантеличена.
— Я передбачила смерть вашого батька,— мовить мати, дивлячись мені у вічі.— Мені наснилося його скривавлене обличчя. Я благала його відмовитися від участі в турнірі того самого дня, коли він отримав смертельне поранення. Він не послухав,— невимовна печаль бринить у її голосі, але згодом куточки губ розтягуються у вельми хитрій посмішці.— Декого лякає дар передбачення. Але я скажу вам, дочко: ніколи не бійтесь того, що може принести вам користь,— мати переплітає пальці й усміхається ширше.
— Запам’ятайте мої слова, баронесо. Я здобуду корону для цієї дівчинки, як я вже зробила для її сестри — королеви Іспанії. У цьому випадку не буде потреби обирати герцога, як ми були змушені вчинити з Клод.
У мене лишилися невиразні спогади про мою сестру, герцогиню Лотаринзьку, але я знаю, що вона мала добру вдачу й кульгаву ногу. Вочевидь, на пошук чоловіка перше вплинуло значно менше, ніж останнє. Усе це здається мені цікавим і захоплюючим.
Я замислююсь, чи означає ця бесіда про моє майбутнє, що мені дозволять повернутися до двору разом із королевою. Я надто молода для заміжжя, але, поза сумнівом, багато б чого навчилася, спостерігаючи за матір’ю та її фрейлінами. Мій брат Генріх зараз при дворі. Чому ж мені не можна? Я відкриваю рота, щоб спитати про це, але не наважуюсь.
— Маєте щось сказати, дитино? — Її питання приголомшує мене. Від матері ніщо не укриється — жоден подих, жоден рух.
— Я...— прохання вирушити до двору ледве не вихоплюється з мене. Однак я кажу дещо інше.— Я приготувала уривок для задоволення вашої величності.
— Гаразд. Читайте.
Пригнічена власною сором’язливістю, я змушую себе сказати те, що хотіла, але слушна мить минула. Мені наказали декламувати. Покірливість і дисципліна беруть гору. Добре відрепетирувані цитати з Плутарха мимоволі ллються з моїх вуст, немов вино з бочки. Увесь цей час погляд матері прикутий до мене. Закінчивши читати, я стою, стиснувши руки, в очікуванні її вердикту. Можливо, якщо вона мене похвалить, я зможу перейти до теми мого повернення.
Але похвали немає, принаймні для мене. Натомість королева звертає увагу на мадам.
— Ваше виховання добре позначилося на принцесі. Гадаю, вона вже готова вчитися ґрунтовніше.
— Наставник у такому віці? — мадам дещо шокована. Її реакція мене дратує. Я знаю, що розумна.
— Так. Для отримання корони зовнішності й походження Марго цілком достатньо, але потрібно більше, якщо ми хочемо, аби вона стала нам у пригоді, коли зійде на трон. Для королеви вкрай важливо мати дисциплінований, розвинений розум.
На цій ноті аудієнцію закінчено. Мати махає рукою на прощання і, поки мадам підштовхує нас до дверей, бере якийсь плід із чаші на столі.
Нічого, втішаю я себе, улаштувавшись у ліжку, можливо, завтра мені вистачить сміливості запитати про моє повернення. Коли вранці я прокидаюсь і дізнаюсь, що королева вирушила в дорогу,— поїхала, не попрощавшись ані зі мною, ані з Франциском,— я усамітнююсь і гірко плачу.
Глава 1
Зима 1564 — Фонтенбло, Франція
оже мій, який холод!
За останні три дні моя гувернантка, мабуть, промовляє ці слова всоте, якщо не більше.
— В Амбуазі теж холодно,— відповідаю я, удаючи веселу інтонацію, хоча насправді ледве стримую бажання вдарити мадам по гомілках, тим паче що вона сидить навпроти мене в кареті. Як вона може думати про холод у таку мить?
— В Амбуазі нас зігрівав вогонь, ваша високосте, й коминки горіли як слід.
Коли минулого вечора ми робили зупинку в Немурі, вона, змучена хронічним нежитем, мало не задихнулася. Але ж моєї провини у цьому немає: я пропонувала прямувати до Фонтенбло, адже залишалося не більше двох годин їзди. Проте мадам наполягла на зупинці. Вона хотіла, аби я перевдягнулася у свіже вбрання й мала якнайкращий вигляд перед нашим прибуттям до палацу, перед моїм прибуттям до двору.
Двір! Відтоді, як два тижні тому це слово пролунало, і мені звеліли їхати, я не можу думати ні про що інше. Я приєднаюсь до двору, а двір вирушить у найдовшу за всю історію королівську ходу містами Франції.
Піднявши край важкої завіси на вікні, обережно, аби не потурбувати мадам, я жадібно вбираю очима краєвид. Під час нашої поїздки довкола переважали річки — спершу Луара, а згодом Луан,— але зараз нас оточують ліси, королівські ліси Фонтенбло. З більшості дерев облетіло листя, і вони стоять голі в сірому зимовому світлі, але я так само легко уявляю їх вбраними в зелень, як уявляю королівське полювання на кшталт тих, свідками яких ми з Генріхом часто були у Вінсені. Я немовби бачу, як вершники у дивовижних костюмах мчать серед дерев, чую, як фиркають і б’ють копитом коні, як гавкають собаки. Мені не потрібно уявляти оленя: велична тварина раптом з’являється біля самісінької дороги.