Але мій настрій уже зіпсовано. Я відходжу від подруг і прямую до апартаментів брата, переконуючи себе, що говоритиму з ним про полювання, хоча насправді хочу пересвідчитися, що Генрієтта помиляється. Я звикла, що в апартаментах Анжу мене приймають будь-якої години. Увірвавшись до передпокою, я зітхаю з полегшенням. Як завжди, там повно чоловіків, які грають у кості, жартують та п’ють. Угледівши Сен-Люка, я запитую:
— Де Анжу?
Інші сміються, але Сен-Люк виглядає зніяковілим. Підвівшись, він каже:
— Відпочиває.
Ці слова викликають ще один вибух сміху.
— Хотів би я так відпочивати,— каже Сен-Мегрен.
— З його милістю? — запитує хтось і отримує удар по вухах.
Моє обличчя палає від сорому. Сен-Люк пропонує мені руку.
— Ходімо, я супроводжу вас до апартаментів її величності,— мовить він.
Я знаю, що він прагне бути люб’язним, але мені неприємно уявляти, як він ітиме поряд і бачитиме мою розгубленість.
— Дякую, не треба,— відповідаю я й біжу геть.
За межами кімнати я притуляюся до стіни і закриваю обличчя руками. Важко сказати, що переважає: збентеження чи гнів. Я певна в одному: моє бажання підкорити герцога де Гіза посилилося. Якщо Анжу гадає, що може однією рукою тримати Рене, а іншою — мене, він дуже помиляється!
Настав час полювання. Ледве стрибнувши в сідло, я шукаю очима Гіза. Двір заповнений ущент, і всі люди кудись рухаються. Поряд зі мною іде сповнена ентузіазму мати, тримаючи на руці улюбленого птаха. Соколине полювання — її пристрасть, вона ретельно готується до нього заздалегідь. Коли відчиняють ворота, я помічаю герцога, але потім він зникає з мого поля зору, загубившись у натовпі. Наступного разу я бачу його, коли ми робимо зупинку, і люди з собаками розбігаються луками під керівництвом Головного сокольничого. Герцог супроводжує Карла — коричневий колір його камзола добре пасує до каштанового волосся.
Придворні розбиваються на групи. Анжу, який збирається приєднатися до його величності, призупиняє коня, аби привітати мене та матір. Я не реагую на його жест.
— Уперед,— каже мати.
Я іду слідом за нею, просуваючись далі в поле. Коли ми зупиняємося біля густих заростей, мати знімає клобук із голови свого птаха. Я наслідую її приклад — обережно нахиляюсь і розриваю зубами один із шнурів. Темні очі мого сокола пильно вдивляються в поле, й мій погляд стежить за ним. Я бачу, як напружено завмерли пси в той час, як приборкувачі заспокійливо гладять їх по спині. Не менших зусиль докладають жінки, аби стримати своє збудження. Всі ми знаємо, що ось-ось розпочнуться захоплюючі лови. Перші пси зриваються з місця. За мить вся зграя заглиблюється в зарості. Праворуч від мене злітає перша здобич. Мати реагує найшвидше — вона випускає свого сокола одразу після того, як птах покинув схованку. І зненацька небо заповнюється птахами — як переслідувачами, так і переслідуваними. Ми пришпорюємо коней, сполохнувши ще більше здобичі. Усі погляди прикуті до неба. Я не бачу, як спотикається кінь матері, але чую, як він падає на землю. Смикнувши мого коня за поводи, я примудряюсь зупинитися і не налетіти на коня королеви — або, ще гірше, на саму королеву.
Зосереджена на спробі підняти коня, мати дивиться на мене.
— Рушайте!
Можливо, мені треба проігнорувати її наказ і упевнитися, що з нею все гаразд. Але мати часто вилітала із сідла, а я так само, як і вона, надто розпалена, кров кипить у моїх жилах. Тож я квапливо звертаю ліворуч і щодуху мчу вперед. Не встигаю я подолати двадцяти ярдів, як мати випереджає мене. Ми летимо, як вихор, невпинно переслідуючи здобич, доки вершники й коні не починають задихатися. Чимало вершників, які їхали поряд з її величністю, падають із сідла, а барон де Сов заплутується у кущах ожини, куди жваво поліз слідом за псами.
Ми зібралися довкола короля перед тим, як перейти до іншого поля. Аж раптом чути стукіт копит. Прикривши очі рукою, я рушаю з місця, намагаючись наблизитися до герцога де Гіза. З’являються троє королівських охоронців. Вони прямують до королеви і різко зупиняються перед нею. Чоловік, що іде в центрі, зістрибує з коня.
— Термінове послання.
Мати впивається очима в рядки. Потім, не промовивши жодного слова, вона віддає листа барону де Рец.
— Ваша величносте,— мовить вона до Карла,— ми мусимо повертатися до палацу. Їдьте поруч.
Вона простягає руку, підкликаючи короля, наче він дитина, яка стоїть надто близько до краю. Король уже давно звик підкорятися матері, тож він не сперечається. Мовчки пришпорює коня і займає відповідне місце.
— А ви,— наказує вона охоронцям,— будьте поряд.
Одним стрімким рухом вона змушує свого коня пуститися навскач.
Страх стискає мені груди, й такі ж самі емоції відбиваються на обличчях усіх придворних, коли ми мчимо слідом за нею. Надійшли погані новини, але невідомо, які саме.
Оскільки я чудова вершниця, я дістаюсь палацу майже одразу за королем. Анжу допомагає мені спішитися. Я вже забула роздратування, що відчувала до нього, тож приймаю його допомогу.
— Ходімо,— каже він, протискуючись крізь юрбу людей, які сходять з коней, та тягнучи мене за собою.
Нас відділяє менше п’яти кроків від Карла і матері, коли ті зустрічаються на сходах із секретарем її величності. Мати веде розмову.
— Півтори тисячі вершників у Монтаржі не хвилюють мене. Проте, коли вони зовсім поряд, це інша справа. Хто очолює загін?
— Конде,— відповідає її секретар.
Мати крокує вперед у супроводі всіх сановників.
— Нам потрібні солдати.
— Найближчі війська перебувають у Шато-Тьєррі,— відповідає констебль.— Більшість солдатів — швейцарці, ті самі, які охороняли кордон і зупинили іспанців під керівництвом Альби.
— Клятий Альба! — каже мати.— Причина цього лиха — його дурні маневри та арешт кузена Коліньї. Невже чотири роки миру зійдуть нанівець через якогось іспанця?
Западає незручна тиша, і я користуюсь нагодою озирнутися й визначити, куди ми прямуємо,— вочевидь, до зали для нарад його величності. Коли ми дістанемось туди, нас із Генрихом не пустять усередину. Мабуть, мій брат думає про те ж саме, адже стає нахабним.
— У чому полягає загроза, пані? — запитує він.— І чим я можу допомогти моєму братові королю?
Мати витримує паузу і схвально розглядає Анжу.
— Ходімо,— рішуче каже вона.— Ви достатньо дорослий і маєте право бути присутнім на обговоренні. І достатньо сміливий, аби бути сильною правою рукою його величності,— потім її погляд звертається до мене.— Марго? А що ви тут робите?
Я мушу піти: іншого вибору немає, і це мене засмучує. У свої шістнадцять Генріх не набагато старший за мене, але те, що дозволено йому, заборонено мені. Дорогою до апартаментів матері я розмірковую, чи мені колись дозволять брати участь у більш значущих заходах при дворі, а не просто танцювати павану. В апартаментах я бачу натовп фрейлін. Схоже, побоювання пропустити щось важливе змусило щонайменше дві дюжини жінок знехтувати необхідністю перевдягнутися після полювання.
— Неподалік від палацу бачили велику кількість озброєних протестантів із принцом Конде на чолі,— кажу я. Коли я промовляю ці слова, в очах фрейлін бачу страх.
Ми чекаємо на інші новини. Якийсь час ми сидимо всі разом, аж тут заходить герцогиня Д’Юзес. Плеснувши в долоні, вона оголошує:
— Ми вирушаємо за годину.
— Куди? — запитує хтось.
— До міста Мо. Не витрачайте мій та ваш час на запитання. Беріть із собою лише необхідні речі, які знадобляться вам завтра. Усе інше служники відправлять згодом. Виходьте на двір — там все готове для від’їзду. Карет не буде.
Ми відкидаємо всі книги, шиття, інструменти, які відволікали нас до цієї миті, та біжимо з кімнати. Майже діставшись своїх апартаментів, я стикаюся з герцогом де Гізом.
— Спокійно, ваша високосте,— каже він, простягаючи руку, аби завадити моєму падінню.— Паніка не допоможе нам швидше потрапити до Мо.
— Чому саме Мо? — запитую я.