— Укріплене місто легше захищати, ніж палац, зведений для задоволення,— відверто каже він.
— Ми потребуємо захисту?
На мить він замислюється.
— Незабаром з’ясується. Якщо протестанти залишаться у Розе-ан-Брі, тоді ми даремно відмовилися від нашого полювання.
— Гадаєте, вони залишаться?
— Ні.
— Якою буде їхня мета, коли вони поїдуть?
Я затримую подих. На запитання такого типу мати ніколи не відповіла би, але герцог нещодавно розмовляв зі мною, як із розумною людиною.
Він оглядається навкруги, аби впевнитися, що ми самі, після чого наближається до мене. Він так близько, що я відчуваю його дихання.
— Кажуть, вони змовились викрасти короля.
Свята Марія! Яка жахлива зрада! Моє тіло тремтить, і герцог звертає на це увагу — його погляд сповнений турботи.
— Не бійтеся, ваша високосте. Вас супроводжуватимуть чимало озброєних охоронців, які допоможуть вам безпечно дістатися Мо,— стиснувши мою руку, він додає.— І я не дозволю, аби вам завдали шкоди,— він прибирає руку, наче знітившись від інтимності цього жесту.— Тепер ідіть і готуйтеся вирушати в дорогу.
Глава 5
Мо, Франція
іставшись Мо, ми розміщуємось у палаці єпископа, принаймні, представники вищої знаті. Куди поїхали дворяни менш шляхетного походження, мені невідомо. Його Превосходительство, звичайно, аж ніяк не готовий до нашого візиту. Інтенданти його величності попередили його за чверть години до приїзду королівської свити. Я співчуваю його милості, дивлячись, як він розгублено стоїть на вкритих килимами сходах власного помешкання у натовпі гостей. У палаці панує хаос. Служники з купою білизни снують туди-сюди. Місця обмаль. Повз мене проходить Генрієтта і скаржиться, що її запхнули — от халепа! — до однієї кімнати з її чоловіком. Мене відводять до апартаментів, де мене зустрічає герцогиня Д’Юзес. Перспектива спати в одному ліжку зі старою пані не дуже приваблює мене. Угледівши мене у дверях, вона каже:
— Заходьте, будь ласка. Її величність розмовляє з королем, а я приводжу все до ладу згідно з її уподобаннями.
Сповнена емоцій, я ледве не задихаюсь. Здається, уперше в житті я спатиму в одному ліжку з матір’ю.
Таке сусідство викликає певні побоювання, що підсилюють загальну схвильованість. Мені потрібне спокійне місце, аби зібратися з думками, але куди податися, якщо кожен куток ущент заповнений людьми? Почувши дзвони, я розумію, де знайти прихисток. Вислизнувши з палацу, я прямую до собору Сент-Етьєн. Діставшись трансепту, милуюсь граційними арками з білого гладкого каміння та складним різьбленням, завдяки якому стіни нагадують мереживо. Зачарована цією красою, я задоволено зітхаю. Відчуваю, що серце б’ється спокійніше.
Занурившись у знайомі аромати ладану та воску, я наближаюсь до нефа. Церква не безлюдна. Біля високого вівтаря я бачу чоловіка, який стоїть на колінах, схиливши голову. Я тихо проходжу вперед, аби не заважати йому молитися. Віддалившись на кілька ярдів, я впізнаю герцога де Гіза. Отже, він набожна людина. Приємне відкриття. Піднявши голову, він киває з ледь помітною посмішкою, а потім знову схиляється над стиснутими руками. Ставши на коліна й заплющивши очі, я дякую за наше безпечне прибуття й молю Бога захистити короля, захистити нас усіх. Потім я прошу про менш важливе, а саме — допомогти мені справити якнайкраще враження на матір, поки я маю нагоду проводити з нею більше часу. Розплющивши очі, я бачу, що місце, де був герцог, уже порожнє. Я дещо розчарована, але розчарування відступає, щойно я знаходжу його біля дверей. Він мовчки пропонує мені руку, і ми виходимо на двір, залитий золотим світлом призахідного сонця. Витримавши паузу, він каже:
— Ви значно спокійніші, ніж тоді, коли ми бачились востаннє.
— Мури міста та мої молитви надають мені мужності.
— Радий це чути.
— А вас утішають молитви? — запитую я.
— Я шукаю не втіху, а силу — силу вбити Коліньї,— його голос сповнений люті.
— Але я гадала, що військо, від якого ми тікали, очолював Конде.
— Єретики ніколи не замислили би такий підступний план без погодження з усіма лідерами. Їхнє військо — багатоголове чудовисько, і я впевнений, що ми побачимо не одного керівника, якщо зустрінемося з ними.
Ми чекаємо на прибуття швейцарців. Це все, що я знаю. Це все, що знають усі. Щоправда, не зовсім так. Впливові особи, допущені до зали для нарад його величності, поза сумнівом, знають набагато більше, але, оскільки вони весь час усамітнюються з Карлом, їх ніде не видно й не чутно. Минулої ночі я чекала на повернення матері, сподіваючись дізнатися щось. День змінила ніч, а вона все не верталася. Накрившись ковдрою, я залишила свічку горіти й намагалася не спати. Ця спроба провалилася.
Увійшовши до парадної зали єпископа цього ранку, першого ранку після нашого прибуття, я розмірковую: чи вона взагалі лягала спати? У залі повно людей. Учора, коли ми так швидко тікали, відчувалось певне збудження, хоч і породжене страхом. Але сьогодні не залишилося нічого, крім скупчення народу, хандри й незадоволення умовами проживання.
Роздратована нудьгою, я мовчки сиджу. Аж тут мій погляд натикається на Анжу. Я не бачила мого брата відтоді, як мати розлучила нас учора. Мабуть, він знає, що відбувається. Він завжди знає. Я підхоплююсь, але Генріх протискається крізь натовп і зникає. Я відчайдушно шукаю його і, зрештою, помічаю його спину, коли він виходить крізь інші двері. Перш ніж я встигаю дійти до наступної кімнати, він як крізь землю провалився. Я хутко прямую далі, але у кожній кімнаті на мене чекає розчарування, аж доки я не дістаюсь приміщення, що схоже на бібліотеку єпископа. Присягаюсь, я чула голос Генріха, коли зайшла, але його не видно. Зупинившись, прислухаюся. Десь поряд чути шепіт і дихання, що вказують на чиюсь присутність. Завіси на одному з широких вікон трохи коливаються. Навіщо мій брат ховається від мене? Зараз не час гратися. Наблизившись, я розсуваю завіси. Рене де Р’є притиснута до стіни, її ноги обвиті навколо стану мого брата, який шалено рухається вгору і вниз знову й знову. За мить я усвідомлюю, що саме бачу, розвертаюсь і біжу геть у той час, як сміх Рене несеться слідом і довго лунає у моїх вухах навіть після того, як важкі дубові двері заглушили цей звук. Я мчу прямісінько до моїх апартаментів.
Я надзвичайно розлючена. Після інциденту в Монсо я впевнилася, що мій брат має стосунки з Рене, але знати й бачити на власні очі — різні речі. Я заплющую очі, намагаючись витіснити з пам’яті жахливий доказ їхньої близькості, який я щойно бачила. Марні зусилля: образ не зникає.
Чому саме вона? Чому? У свиті її величності можна знайти дюжину інших фрейлін — більш вишуканих, привабливих і приємних у спілкуванні. Навіть дві дюжини. Я кажу собі, що була би поблажливою, якби Генріх обрав когось із них, але насправді я сумніваюсь. Я вважаю, що мій брат належить мені. Він мій повірник, мій партнер для танців, і мене дратує, що йому потрібна інша жінка.
Минають години, а я все сподіваюсь, що Анжу прийде та вибачиться за те, що мені довелося побачити. Нарешті я здаюсь і прошу Жийону принести мені холодну вечерю. Не в змозі заспокоїтися, я йду спати. Уві сні я бачу Генріха та Рене. Він цілує їй шию точнісінько так, як було насправді, а вона сміється — сміється наді мною. Я кличу його й наступної миті дивовижним чином, можливим лише уві сні, виявляється, що це я притиснута до стіни. І мою шию він цілує. Я прокидаюсь і різко підводжусь, відчуваючи дивне збудження в глибинах мого тіла. Мати сидить перед туалетним столиком і розчісує волосся, готуючись спати. Я рада, що мене приховує тінь; було б жахливо, якби вона помітила мій стан. Дякувати Богу, мої думки ніхто не може прочитати. Хоча я збентежена цим сном, я ще й розгнівана — розгнівана на Генріха.
— Анжу має зв’язок із мадемуазель де Р’є,— випалюю я.
Мати припиняє розчісувати волосся і дивиться на моє відображення у дзеркалі, бліде, з широко розплющеними очима.