— Як ви? — запитує він.
— Бажаю побачити за обрієм Париж.
— Ми побачимо його до заходу сонця.
— Гадаєте, ми більше не зупинятимемось?
Про таку можливість я не подумала. Відстань від Мо до Парижа — більше п’ятнадцяти льє. Коні можуть витримати таку подорож, але здійснити її за один день у супроводі піхоти — надзвичайне, майже неможливе випробування.
— Як мені відомо, ні.
— А пікінери?
— Ті, хто не зможуть рухатися далі, залишаться позаду.
— Мені здається, ми маємо не так уже й багато солдатів, аби жертвувати кимось.
— Можливо. Але я певен, що їх недостатньо для перемоги, якщо ми дамо протестантам час наздогнати нас.
— Не будьте нудним, немов стара бабця, Гізе,— Анжу обходить мого коня.— Ви розтривожите мою сестру. Для досягнення перемоги нам не потрібні рівні сили, адже у бій вступають браві католики.
— Прошу вибачення, ваша високосте,— мовить до мене герцог.— Я не мав наміру налякати вас, лише пояснював наші дії,— потім, розвернувшись до Анжу, він каже: — Я поділяю ваше прагнення битися у наступній війні, яка неодмінно розпочнеться після змови єретиків. Маю надію, ми вб’ємо багато протестантів, але я волів би вступати в бій із кращими шансами на перемогу і вже після того, як його величність буде в безпеці,— уклонившись на прощання, герцог повертається до свого коня.
Анжу сміється.
— Сподіваюсь, страшні пророцтва герцога не зіпсували вам апетит. Нам пропонують хліб і сир.
Хліб і сир? Після майже восьми годин у сідлі...
Генріх відводить мене до матері, Карла та Марі. Мати роздає жалюгідну провізію. Змерзла та голодна, я пригортаюсь до Карла, аби відчути заспокійливе тепло його тіла. Вельми сумне видовище: притиснувшись одне до одного, представники шляхетного роду Валуа жадібно жують убогий обід. Це засмучує і лякає. Генріх може поводитися самовпевнено, якщо бажає, але ніхто, крім нього, не радіє перспективі зіткнутися з військом протестантів дорогою додому.
Невдовзі після того, як мати наказує нам забиратися в сідло, сонце зникає.
— Невже нам ні в чому не щастить? — з досадою мовить Карл.— Ще й дощить на додачу?
Мати вертиться в сідлі.
— Ваша величносте, я сказала би, що нам дуже щастить. Ми маємо перевагу в часі й поки що не бачили жодного протестантського солдата.
— Пані, ви дивуєте мене! Протестанти переслідують нас незалежно від того, бачимо ми їх чи ні. Це принизливо. Справжнє божевілля. Вони змушують мене почуватися й виглядати дурнем. Присягаюся, вони заплатять за це!
— Вони заплатять, так,— попри оціпеніння, я розпізнаю погрозу, що бринить у голосі матері.— Повною мірою. Ми переслідуватимемо їх скрізь, навіть у власному ліжку, їм не вдасться уникнути покарання за підлу зраду.
— Ви...— відповідь Карла уриває крик.
Ми заклякаємо, а оточуючі нас пікінери розвертаються. «Кіннота!» — лунає шепіт серед завмерлих людей.
Анжу підводиться на стременах.
— Можливо, нам не доведеться переслідувати гугенотів, пані.
Я плачу.
— Контролюйте себе,— відрізає мати.
Я затуляю рота, аби приглушити ридання. Оминаючи пікінерів, начальник охорони наближається до Карла.
— Ваша величносте, наші розвідники вгледіли кінноту гугенотів менше, ніж за півмилі від того великого пагорба. Здається, вони ні на кого не чекають, а рухаються тією ж дорогою, що й ми, але у протилежному напрямку.
— Вони шукають нас,— зауважує мати.
— Шукають, проте не знаходять. З невідомих причин вони не використовують розвідників.
— Вони гадають, що ми перебуваємо в Мо,— припускає герцог Д’Омаль.— Вони не мають підстав запідозрити, де ми є.
Дякувати Богу за маленькі радощі. Що ж можна вдіяти? Сповнена страху, я ледве дихаю.
— Якби ми залишилися в Мо, мали б змогу захистити себе,— похмуро каже Анна де Монморансі.
— Суперечки стосовно нашого рішення ні до чого не призведуть,— мовить мати.— Ми тут. Гугеноти — там. І що тепер?
— Можна відступити. Звернути на іншу дорогу,— вмовляє констебль.
— Я не відступатиму, немов загнаний собаками кролик! — люто каже Карл.
— Добре сказано! До бою! — Анжу хапається за руків’я свого меча, і я відчуваю, як у горлі застрягає гарячий клубок.
— Краще не битися, а зробити вигляд, ніби ми готуємось до бою,— втручається Д’Омаль.— Те, що вони не очікують нас зустріти, дає нам перевагу. Якщо ми їхатимемо швидко, перетнемо дорогу гугенотам невдовзі після того, як вони почують кроки наших солдатів. Вони не матимуть часу порахувати нас і визначити свою перевагу. Захоплені зненацька, вони навряд чи захочуть нападати.
Начальник охорони киває.
— Я накажу пікінерам бігти на них. Це виглядає досить страшно — нас можуть пропустити.
— Мені не подобається це «можуть»,— констебль хитає головою.
— Мені аж ніяк не подобається така ситуація, але король не хоче відступати, і я з ним погоджуюсь.
Д’Омаль кидає на констебля тріумфальний погляд.
— Ваші величності, я радив би вам їхати в оточенні всіх озброєних чоловіків та великої кількості солдатів на конях. Коли ми проїдемо повз негідників-гугенотів, можна буде стрімко мчати до Парижа.
— Деяких солдатів я залишу, аби вони завадили протестантам вирушити слідом за нами і змусили їх швидше забратися геть,— додає начальник охорони.
Мати переводить погляд із герцога на начальника.
— Мерщій! Треба все підготувати.
Поки солдати готуються, я намагаюсь стримати майже нездоланне бажання кричати. Я підозрюю, що мені це вдається лише тому, що бракує подиху, а не тому, що я маю силу волі. Важкий камінь давить на серце. Мати надто зосередилася на розмові з Карлом і не може втішити мене. Анжу надто збуджений. Проте, коли охоронці короля оточують нас, дехто таки приносить мені втіху. До мене наближається герцог де Гіз. Нахилившись, він каже:
— Ви маєте молитися, ваша високосте, а я маю битися, і колись ми вдвох розповідатимемо про цей день нашим онукам.
Ми рушаємо. Пікінери швидко піднімаються на пологий пагорб, що височіє попереду. Я впевнена, що з вершини нам удасться розгледіти людей Конде. Гадаючи, скільки їх може бути, я так міцно стискаю поводи, що на долонях залишаються подряпини. Пікінери зникають за пагорбом. Я затримую подих. Нічого. З вершини не видно нічого, крім іншого, вищого пагорба. Під час спуску ми потрапляємо в затиснуту між опуклостями западину; поки ми спускаємося, я відчуваю, як у грудях усе обривається, мої руки намертво вчепилися в поводи. Я молюсь, як і просив мене герцог. Молюсь, аби сталося диво: ми опинимось на вершині наступного пагорба й нічого не побачимо: протестанти звернули в інший бік або Божа рука прибрала їх із нашого шляху. Мої молитви марні. Діставшись іншої вершини, всі раптом зупиняються попри те, що жодної команди не пролунало. За сто ярдів від підніжжя низка вершників просувається уздовж дороги.
Я одразу помічаю Конде. У цю ж саму мить чую, як Гіз шепоче: «Коліньї»,— шепоче так, наче це слово має огидний смак.
Два лідери й не менше тисячі воїнів. Вражаюче море коней.
Вдивляючись в обличчя найближчих протестантів, я бачу, що вони теж здивовані. Як і ми, вони витріщаються на нас із роззявленими ротами. Цікаво, чи знають вони напевно, хто ми такі. Чи вгледіли вони короля серед наших рядів?
Різкий наказ. Ми прямуємо вниз. Діставшись рівнини, затримуємось. Ще один наказ. Пікінери опускають зброю, займаючи наступальну позицію, а барабани, які весь цей час мовчали, аби не видати нашу присутність, починають гриміти. Моє серце калатає в одному ритмі з барабанним дробом. Пікінери рухаються хутчіше, наставивши вістря списів у бік ворога. За ними йдуть солдати з мечами в обох руках і невелика кількість кінноти.
Це вирішальна мить для протестантів. Вони атакуватимуть? Чи відійдуть і пропустять нас? Я відчуваю запаморочення і боюсь, що впаду з коня, і мене затопчуть незалежно від того, чим закінчиться протистояння.