Коли стіна списів майже насувається на першу лінію ворожого війська, Конде щось вигукує. Він робить знак рукою, і його люди звертають з дороги, від’їжджаючи праворуч.
Анжу тріумфально кричить. Мати кидає на нього вбивчий погляд, від якого Сена могла би вкритися кригою в серпні.
— Панове,— викрикує вона,— виконуйте ваш обов’язок відносно короля.
Солдати витягають мечі.
— Діти,— веде далі вона,— коли пікінери вирушать навздогін за єретиками, якнайшвидше мчіть уперед. Не зупиняйтесь. Не озирайтесь. А ви, Генріху, не звертайтесь до наших ворогів. Жодних іронічних привітань або гучних образ.
Анжу кривиться, але нічого не відповідає.
Ми з нетерпінням чекаємо на сигнал, проте минає деякий час, доки протестанти звільняють шлях. Коли останні вершники відходять на притоптану траву, Д’Омаль кричить: «їдьмо!». Він пришпорює коня. За ним — Карл. Я підострожую мого коня. Він не в найкращій формі, але підкорюється, рвонувши вперед. «Біжи!» — думаю я. Біжи.
Я люблю верхову їзду — що швидше, то краще,— але в цю мить не відчуваю радості. Свист вітру у вухах і тупіт копит не приносять мені жодного задоволення. Дорожній пил звивається коричневими хмарами щоразу, як кожен утомлений кінь пускається в галоп. Я запитую себе, чи протестанти розвернулися й готуються перейти в атаку, але не дозволяю собі озиратися. Коли ми проїхали близько півмилі, мій кінь уповільнює ходу. Я не можу змиритися з думкою, що мені доведеться відстати. Я знову люто б’ю ногами обидва його боки. Кінь пронизливо ірже й летить стрілою, вчергове пускаючись у галоп, який я не контролюю. Ми мчимо, як вихор, повз інших вершників, доки я не опиняюсь попереду королівської свити. Я чую, як мати гучно кличе мене, й відчайдушно намагаюсь стримати коня, але керувати ним неможливо, тож я лише притискаюсь до сідла. Поступово кінь заспокоюється й переходить у клус, унаслідок чого я нарешті маю можливість його зупинити. Виснажена, я тремчу. Аж тут до мене одночасно наближаються двоє вершників: Анжу та Гіз.
— Чудове божевілля,— схвально каже мій брат.— Закладаюсь, серед протестантів не знайдеться і двох чоловіків, здатних так добре триматися в сідлі.
Я радію цьому компліменту і змушую себе поводитися невимушено, як Анжу, ховаючи страх за усмішкою.
— Божевілля, це точно,— озивається Гіз. У його голосі не чути захоплення.
Коли до нас підходить мати, вираз її обличчя не залишає сумнівів, що вона поділяє думку герцога щодо моєї нерозважливості.
— Якщо ви не можете контролювати цього коня,— каже вона,— вам краще підсісти до когось.
Приємні слова Анжу втрачають привабливість.
— Пані, мій кінь лише відреагував на страх, що відчувався скрізь. Не думаю, що він знову зірветься. Навіть якщо спробує, йому забракне сил.
— Ваша величносте, нам необхідно змінити коней,— втручається барон де Рец,— якщо ми прагнемо відірватися від Конде. Я поїду вперед і розвідаю, що можна зробити.
Щойно матері нагадують про протестантів, вона цокає язиком і рушає далі.
— Заплатіть, скільки потрібно,— наказує вона барону.
Він віддає честь і безжально підострожує свого коня.
Цікаво, як далеко домчить ця тварина? Може, ми побачимо барона на дорозі поряд із її трупом?
Здається, нам пощастило, адже ми не натрапляємо на нього, доки не дістаємося Шеля, де барон чекає на нас із новими конями. Їх недостатньо. Вистачить лише деяким вершникам. Усі інші змушені втрачати коней, одного за одним. Я хвилююсь за них. Однак не менше я хвилююсь за нас: що більше коней гине, то менше королівських охоронців нас супроводжує. Ті вершники, які залишаються, втомлені більше за власних коней. У мене болить спина так само, як і руки. Ми не розмовляємо. Мовчки ідемо клусом, аж доки — благословенне видовище! — вдалині не височіють стіни Парижа. Передзахідне сонце надає місту вогняного блиску.
Віднині ми жорстоко пришпорюємо коней, сподіваючись досягти воріт, перш ніж вони зачиняться. Нажахана, я зачаровано спостерігаю, як кінь кардинала Лотаринзького падає мертвим. Його брат Д’Омаль зупиняється підхопити кардинала. Ще декілька королівських охоронців втрачають коней. На відміну від його превелебності, вони ідуть пішки. Я не знаю, чи хтось підхопить мене, якщо мій кінь упаде. Я не знаю, чи зупинюсь я заради когось. Я усвідомлюю, що плачу, лише тоді, коли ми проїжджаємо ворота, й мені доводиться витерти очі, аби роздивитися дорогу.
Я не єдина, хто проливає сльози. У дворі Лувру Марі впадає в істерику, гірко ридаючи на землі біля свого спітнілого, вкритого піною коня. Карл намагається допомогти їй підвестися, проте спотикається — перенапружені ноги не тримають його. Я бажаю спішитися, але мені бракує сил. І знову на допомогу приходить Гіз. Піднявшись драбиною, яку приніс служник, він наполовину піднімає мене вгору, наполовину витягає із сідла.
— З вами все гаразд,— ніжно каже він.— Ви вдома.
Може, я й удома, але зі мною не все гаразд. Я довго не почуватимуся добре. Принаймні, доки не повернуться живими мої подруги, які застрягли бозна-де, між Мо та Парижем. І доки ми своїми мечами не навчимо протестантів виконувати їхній обов’язок перед королем.
Глава 6
Жовтень, 1567 — Париж, Франція
к нам змусити цього чоловіка ворушитися? — мати відривається від депеші, яку читала, і б’є кулаком об стіл.
Барон де Рец, який сидить навпроти неї, підстрибує, але я намагаюсь сидіти тихо й не рухатися. Завдяки Анжу я заховалася в місці, про існування якого ніколи не знала, і зараз підглядаю за ними крізь отвір, зроблений, вочевидь, саме з такою метою.
— Минуло більше місяця відтоді, як ми примчали сюди, тікаючи від тих, хто насмілився на жахливу зраду,— веде далі мати.— Вимоги протестантів перетворюють перемовини на фарс. Його величність наказав повстанцям скласти зброю. Цей наказ ніхто не виконав. А констебль усе ще вагається!
— Він надто старий, пані,— Генріх торкається чогось на рукаві свого камзола і зневажливо кривить губи.— Монморансі більше переймається своїм травленням, ніж командуванням військами його величності.
— Унаслідок блокади єретиків люди голодують,— каже барон.— Охоплені відчаєм, вони можуть звинуватити короля, а це неприпустимо. Напишіть констеблю. Накажіть йому вирушити до Сен-Дені та атакувати.
— Я вчиню краще. Оскільки він не приносить користі своєю бездіяльністю, хай іде до нас. Побачимо, чи здатен він бурмотіти такі ж непереконливі заспокійливі слова, як у його листах, коли буде змушений дивитися мені у вічі,— мати жужмить аркуш і кидає його на стіл.
Я не уявляю, як можна перечити матері, коли вона пронизує поглядом співрозмовника. На мить мені здається, що вона мене бачить, і я тремчу.
— Я накажу йому приїхати,— барон підводиться.
— Ви звільнете констебля з посади? — запитує мій брат, коли вони з матір’ю залишаються наодинці.
— Майте терпіння, сину. Вам вистачає сміливості, але треба поводитися дипломатичніше. Констебль Монморансі був добрим другом вашого батька. Більше того, він був надійним щитом, що захистив нас від представників Лотаринзького дому та Гізів після смерті вашого брата Франциска. Не можна так легко відштовхувати тих, хто віддано служив нам.
— До біса його!
Мати піднімає руку.
— Коли констебль розпочне бойові дії, я відправлю на війну молодих і сильних чоловіків. Ви будете воєначальником, як і інші ваші однолітки. Я знаю, що війна — справа молодих, і король у розквіті сил потребує підтримки воїнів свого віку.
— Ви пишатиметеся мною, пані.
— Як і завжди. Тепер ідіть і знайдіть собі якесь заняття.
Кілька хвилин по тому Анжу звільняє мене з моєї схованки.
— Щасливі? — запитує він.
— Так. І ви теж маєте бути щасливим. Ви поведете війська в бій.