Пронизливий погляд матері вимагає відповіді й водночас відверто говорить, що її влаштує одна-єдина відповідь.
— Його величність не відхиляє ваш позов, а лише відкладає його виконання,— підкреслює вона.
— Три роки — надто довгий термін для очікування справедливості,— випроставшись, мовить герцог. Як для ровесника Карла він дуже високий на зріст.
Мати дарує йому усмішку — зверхню усмішку, якою дорослі реагують на слова дітей. Але не відповідає. Натомість звертається до вдовуючої герцогині:
— Почуття вашого сина вшановують пам’ять його покійного батька, але й свідчать про його юний вік. Ми з вами, герцогине, прожили достатньо, аби розуміти, що три роки, за розумним розрахунком, проминуть дуже швидко.
Герцогиня схиляється в реверансі.
— Ваша величносте, ми матимемо терпіння, якщо на те воля короля.
Вона торкається плеча свого сина, і він уклоняється, після чого вони сходять із помосту. Я завважую, що погляд герцога, коли він скоса позирає на матір, відбиває змішані почуття — збентеження й нетерпіння. Він так само гарний, як і високий.
Мої спостереження уриває голос церемоніймейстера.
— Її високість, герцогиня де Валуа,— оголошує він.
Я дивлюсь на мадам, і вона киває у відповідь. Під шепіт дворян я йду проходом в оточенні людей з моєї свити, титули яких оголошують у такій самій офіційній манері. Зупинившись біля підніжжя помосту, я усвідомлюю, що погляди всіх присутніх прикуті до мене. Я намагаюсь триматися якнайрівніше, присідаючи в реверансі.
— Сестро,— мовить Карл,— ми раді вітати вас при дворі, прикрасою якого ви неодмінно станете. Нам відомо про ваші успіхи в навчанні та мистецтві танцю.
Я здивована. Гадала, моє виховання не надто цікавить Карла. Якщо джерелом інформації була мати, я просто приголомшена схвальними відгуками від нього. У листах, що їх вона надсилала мадам, надзвичайно мало приємних слів на мою адресу — принаймні в тих уривках, які мені зачитували. Якщо вона повідомляє братові, що задоволена мною, чому ж тоді, дивуюсь я, їй шкода бодай якогось заохочення для мене? Упродовж останнього року я старанно працювала на кожному занятті як із наставником, якого вона мені обрала, так і з учителем танців.
Розвернувшись до її величності, Карл каже:
— Пані, колекція красунь у вашій свиті викликає заздрість усіх європейських дворів. А зараз до них приєднається ще один чарівний екземпляр.
Я приєднаюсь до свити королівських фрейлін!
— Як полюбляв казати дід вашої величності, король Франциск: «Двір без красунь немов весна без троянд», — усміхаючись, відповідає мати.
Надвечір я маю нагоду вперше подивитися на ці троянди. Вбрана у вишукану, незвичну для Амбуаза сукню, я заходжу до апартаментів матері в супроводі баронеси де Рец, яка прибула до Фонтенбло разом зі мною та моєю амбуазькою свитою. За дверима передпокою її величності я бачу щонайменше дві дюжини молодих жінок. Кольори їхніх розкішних шовкових, оксамитових і парчевих суконь на тлі яскраво розписаних стін засліплюють мене, аромат парфумів, водночас солодкий і пряний, огортає звідусіль. Уся сцена виглядає дивовижно і вражає ще сильніше завдяки яскраво-зеленій пташці, яка літає над жіночим товариством.
— А ось і маленька принцеса! — жінка, яка вигукує ці слова, квапливо присідає в реверансі. Усміхаючись, вона простягає руку. Я її потискаю.— Схожа на ляльку,— каже вона, повертаючи мене в різні боки. Інші фрейліни сміються і захоплено плескають у долоні.
— Чогось бракує,— нова співрозмовниця має дуже світле волосся, що сяє, немов золоті нитки. А ще вона має найстрункіший стан з усіх, що я бачила. Я не можу відвести від неї очей. Зробивши крок уперед, вона бере мене за підборіддя, торкаючись мого обличчя тут і там.— Трохи помади, гадаю.
Фрейліни хихотять, і хтось дає жінці маленький флакон. Відкривши його, вона вмочує палець у червону речовину й наносить її на мої губи.
— Бездоганно! — оголошує вона.— Дівчинка розіб’є багато сердець.
Баронеса де Рец виразно кашляє.
— Мадемуазель де Суссі, принцеса Маргарита надто молода, аби думати про таке.
Гарненька білявка сміється.
— Думати про таке ніколи не рано.
Мадемуазель де Суссі мені подобається!
— Де Шарлотта? — запитує баронеса.
Дівчина з каштановим волоссям і ретельно підведеними бровами виходить наперед.
— Ваша високосте, дозвольте представити вам мадемуазель де Бон-Самблансе. Вона наймолодша панянка з усіх присутніх фрейлін, майже вашого віку. Може, бажаєте познайомитися ближче?
Мадемуазель простягає мені руку.
— Ходімо,— каже вона,— треба обрати місце, звідки краще видно сукні всіх, хто заходить сюди.
— Хіба ж це не всі? — здивовано запитую я.
— Звісно ні, тут навіть і половини немає,— відповідає моя супутниця.— Свита її величності налічує вісімдесят фрейлін — представниць найбільш шляхетних та старовинних родів.
Дівчина спритно протискується крізь натовп, доки не знаходить місце, що її влаштовує. Коли двері відчиняються й дві панянки заходять пліч-о-пліч, Шарлотта затуляє рота рукою і шепоче:
— Та, що нижча зростом,— принцеса де Порсіан, а та, що вища,— її сестра, герцогиня де Невер.
Я відзначаю схожість. Обидві мають розкішне волосся з рудуватим відтінком. Обидві мають молочно-білу шкіру. Проте риси герцогині приємніші, оскільки принцеса ще не втратила по-дитячому круглу форму обличчя.
— Скільки років принцесі?
— П’ятнадцять,— у голосі моєї супутниці бринить заздрість.
Бажаючи зробити комплімент новій подрузі, я шепочу:
— Ви значно гарніша за неї.
Шарлотта цілує мене в щоку. Але її задоволення швидкоплинне — темні очі знову сповнені ревнощів.
— Принцеса вже три роки заміжня. А от мені цього року виповниться чотирнадцять, а чоловіка все ще немає.
Якусь мить я не дивлюсь ані на двері, ані на фрейлін, які заходять. Я поринаю в роздуми. В Амбуазі ніхто з мого оточення не розмовляв про чоловіків. Але, здається, що тут ця тема в усіх на вустах, починаючи з мадемуазель де Суссі, яка запевняє, що чарувати чоловіків ніколи не рано, і закінчуючи дівчиною біля мене, занепокоєною відсутністю чоловіка.
— Її величність королева.
Ці слова повертають мене на землю.
Я не одразу бачу матір, але бачу якісь темні плями, що контрастують з різнобарвними сукнями фрейлін. Протискаючись у напрямку до цих похмурих, убраних у темне постатей, я таки стикаюсь із матір’ю, на плечі якої вмостилася зелена пташка.
Я сподіваюсь, що вона мене впізнає, але її погляд ковзає повз мене.
— Не треба змушувати його величність чекати,— каже вона, плескаючи в долоні й відпускаючи пернату подругу в політ.
В апартаментах стоїть неабиякий гамір: усі метушаться, розмовляють, сміються. Здається неможливим, що хтось, окрім нас, почує її. Але слова матері справляють негайний ефект. Фрейліни підводяться й, пропустивши її величність уперед, слідують за нею.
Шарлотта бере мене під руку.
— Мерщій — інакше займуть найкращі місця.
Під найкращими місцями маються на увазі ті, звідки краще видно короля та іменитих осіб. Мій брат Генріх сидить дуже близько від Карла. Він жестами підкликає мене й Шарлотту, й ми прямуємо до нього. При нашому наближенні юнак, який сидить біля брата, підводиться.
— Франсуа д’Еспіне де Сен-Люк,— мовить Генріх, киваючи головою в його бік. Після чого, змінивши напрямок, вказує на мене.— Моя сестра.
Сен-Люк уклоняється.
— Навіть і не думайте запрошувати її на танець,— веде далі Генріх, плескаючи по сусідньому сидінню й одним ривком змушуючи Сен-Люка сісти.— Тепер, коли вона повернулася, я нарешті маю гідну партнерку, яку нікому не віддам.
Я червонію.
За вечерею я сиджу поряд із ним, але з часом завважую, що якась жінка не відводить від нього погляду. Вона має темні кучері, а її сукня вирізняється надто глибоким декольте.
— Хто вона? — запитую я Шарлотту.
— Рене де Р’є.
— Вона одна з нас?