Хореографія дозволяє констеблю подолати карлика, після чого, захистивши свою честь, він повертається в тил до лицарів.
Лунають дзвони. Чорти в латах вистрибують з вежі, деякі з них тягнуть полонених. Загін очолює принц де Конде. Він вправно володіє мечем і, попри те, що його присутність серед демонів свідчить, що, зрештою, він зазнає поразки, я все одно в захваті від його несамовитості.
Один за одним чорти падають, гротескно звиваючись під мечами троянських воїнів. Коли їх майже не лишається, шовкова вежа займається полум’ям, і в той час, як феєрверки осяюють небо, останній в’язень біжить обійняти рятівників.
Поряд зі мною Генріх гучно веселиться. Інші приєднуються до нього, і усі разом аплодують.
— Ходімо, Марго, Сен-Люк, час перейти до десерту,— мій брат хутко прямує вперед, не зважаючи, що його друг не йде слідом.
Я не маю жодного наміру бігти, наче дитина. Беру Шарлотту під руку. Тим часом пан де Карандас допомагає мадемуазель де Суссі підвестися.
— Принц де Конде чудово володіє мечем,— захоплено каже він.
— Так, але його меч не довший за той, що ви тримаєте у піхвах. Я добре відчула його там, де лежала,— відповідає Флері.
Ті, хто стоять неподалік, від душі сміються так само, як і пікардієць. Він уклоняється і надзвичайно галантно цілує руку мадемуазель. Мадемуазель де Суссі розквітає від задоволення, й обоє пліч-о-пліч ідуть геть.
— Флері дуже вродлива,— з легкою заздрістю у голосі каже Шарлотта.— Це золоте волосся... Така чарівна. Якщо вона не знайде заможного шанувальника під час наших найближчих подорожей, я буду здивована. Когось більш впливового, ніж пан де Карандас.
— Але ж він має гарне обличчя,— зауважую я. Під впливом фрейлін матері я почала звертати увагу на такі речі.
— Гарне обличчя — непоганий привід для флірту, але зі шлюбом це аж ніяк не пов’язано,— мовить герцогиня де Невер, встаючи між нами та обіймаючи нас за плечі.— Запам’ятайте, дівчата: шлюб — це справа політики, грошей та родини. Приваблива зовнішність — для коханців,— відпустивши нас, вона зникає в сутінках.
Поки ми дивимося їй услід, до нас наближається Сен-Люк.
— Пані,— каже він, нахиливши голову.
Ми з Шарлоттою озираємось навкруги й усвідомлюємо, що він звертається до нас. Невже цього вечора з нами теж фліртуватимуть? Як мило! Якщо мадемуазель де Суссі може практикуватися з не надто шляхетним пікардійцем, чому б і мені не спробувати себе в цьому мистецтві із Сен-Люком? Він походить зі старовинної та шанованої норманської родини.
— Пане,— мої вії тріпочуть точнісінько як у мадемуазель де Суссі.— Ви складете нам компанію?
— Залюбки,— його голос тремтить, і я помічаю, що юнак трохи зашарівся, коли, уклонившись, він пропонує руку кожній з нас.
Шарлотта стискає мої пальці, а потім відпускає.
— Ідіть удвох.
Вона відходить, залишивши мене наодинці з Сен-Люком.
Я беру його під руку і відчуваю... що нічого не відчуваю. Невідомо, що саме я очікувала відчути, але, безумовно, щось особливе, оскільки я часто спостерігала, як розширюються очі багатьох фрейлін, коли вони беруть чоловіка під руку.
Якийсь час ми мовчки гуляємо. У світлі смолоскипів я бачу, як рухається його кадик, коли Сен-Люк ковтає.
— Я з нетерпінням чекаю на пастораль за участю вашої високості,— нарешті каже він.
Я знову згадую, як роздратовано відреагував мій кузен, почувши, що я декламуватиму вірші.
— З більшим нетерпінням, ніж чекаєте на зацукровані фрукти? — запитую я, даруючи йому — як я сподіваюсь — кокетливу усмішку й усім серцем бажаючи, аби на моїх щоках грали ямочки, як у мадемуазель де Суссі.
— Авжеж! Хіба можна порівняти якийсь цукор із вашим солодким голосом? — Сен-Люк охоче приєднується до цієї гри. Ми — дворяни, які обмінюються компліментами. Я почуваюсь дуже поважною, дорослою особою.
— Дехто може. Уявляєте? — я приглушую голос до удаваного шепоту, експериментуючи з підняттям брів.— Дехто надає перевагу набитій горіхами кишені.
— Неможливо! — його спроба здаватися шокованим виглядає надто театрально, але я ціную зусилля.
Ми майже дісталися парадної їдальні. Генріх і Шарлотта чекають на нас, із задоволенням куштуючи солодощі. На величезному столі — сила-силенна всіляких делікатесів, серед яких вирізняється фантастична, прикрашена золотою лускою риба з цукрової пудри, що височіє всередині кільця зі смолоскипів.
— Запевняю вас, принц Наваррський зізнався мені у цьому раніше,— я сумно хитаю головою з таким виглядом, наче на багато років старша за мого кузена.— Він планує втекти й сховатися, коли я виступатиму.
— Треба відлупцювати його за такі слова.
— Ви зробите це? Поб’єте його заради мене? — я стискаю лікоть Сен-Люка вільною рукою. Я уявляю його вбраним у золоті обладунки, схожі на ті, які мали лицарі в сьогоднішній виставі... і мого кузена з рогами чорта.
— І кого ж там хоче побити Сен-Люк? — запитує Генріх, неквапливо підходячи. Він тримає солодкий млинець, який я не втрачаю нагоди спробувати.
— Принца Наваррського,— каже Сен-Люк — за те, що він образив вашу сестру.
— Оце так! Хотів би я на це подивитися, Сен-Люк. Може, наш кузен погано вбраний і має погані манери, але його виховали як справжнього воїна, він дуже вправний з мечем.
Навколо нас зібралося маленьке приємне товариство. Усі п’ють вино і слухають нашу розмову. Я хочу сказати щось дотепне, викликати сміх оточуючих.
— Не дозволяйте моєму брату змінити ваше рішення,— я повертаюсь до Сен-Люка й цілую його в щоку.— Адже меч принца Наваррського, поза сумнівом, значно коротший за той, що ви тримаєте у піхвах.
Мій жарт справляє бажаний ефект. Придворні схвально хихотять.
Раптом я відчуваю на плечі дотик чиєїсь руки. Це баронеса де Рец. Вона не сміється. Насправді вираз її обличчя дуже суворий.
— Ходімо,— каже вона.
Відвернувшись, вона протискається крізь натовп. Мені доводиться прискорити крок, аби не відставати. Коли ми дістаємося палацу, мені бракує повітря. Зупинившись, баронеса кидається в атаку.
— Мадемуазель Маргарито, я шокована чути від вас жарти про чоловічі статеві органи!
Я приголомшена. Я ж нічого не казала про Сен-Люка. Лише про його меч. Я хочу заперечити, але баронеса веде далі:
— Що подумає її величність?
Болюче запитання. Відтоді, як я приїхала, я отримувала від матері маленькі дорогоцінні знаки уваги. Звісно, я не маю бажання викликати її незадоволення.
— Що ви маєте на увазі? — запинаюсь я.— Я вела розмову так само, як і інші фрейліни її величності. Цього вечора я чула, як мадемуазель де Суссі пожартувала саме так. Вона перша фрейліна з однієї з найшляхетніших французьких родин. Чому ж мені не можна те, що їй дозволено?
Баронеса глибоко зітхає.
— Ви маєте поводитися пристойніше та стриманіше за Флері де Суссі. Ви можете проводити час у товаристві фрейлін її величності, але ви не одна з них. Розумієте різницю?
— Не розумію,— відповідаю я.— Я бачу, що поведінка фрейлін її величності відрізняється від правил етикету, яких ви з мадам навчили мене в Амбуазі. Але такі манери вважаються нормальними при дворі. Чому ж на мене ці норми не поширюються? — я роздратована несправедливістю ситуації.— Чому їм можна вбиратися в сукні без жахливого коміру з рюшами,— обурююсь я,— а мене змушують закриватися до самого підборіддя? Чому Рене де Р’є може безсоромно фліртувати з моїм братом, а я маю почуватися винною за те, що жартувала з його другом?
Баронеса мовчить, без тіні усмішки розглядаючи моє обличчя у тьмяному світлі.
— Ваша високосте, кожна фрейліна з королівської свити має певні обов’язки перед її величністю, зокрема обов’язок покірності. Якщо вони не служать королеві належним чином, можуть залишити двір. Якщо вони нехтують своїми обов’язками, їм накажуть повертатися додому. Я не маю права обговорювати особливі обов’язки деяких фрейлін її величності. І вам про це краще не думати. Ваш обов’язок перед королевою зовсім інший. Це обов’язок королівської доньки та доньки Франції. Він полягає в тому, щоб ураховувати інтереси вашого королівського роду, а коли настане час, узяти шлюб задля блага корони. Це було зрозуміло з моменту вашого народження. Від такого обов’язку, дорученого вам за правом крові, не можна відмовитися. Проте ви можете схибити.